MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Сусідній будинок як зачепило! Обвалилися балкони, шибки вилетіли’‘Тіла убитих не забирали через обстріли’‘Страшно було, що покалічать’, — мешканка села Мощун на порозі зруйнованого будинку‘Онуки плакали й казали, що не хочуть помирати’, — хроніки Харкова у перші дні війни‘Люди в паніці кидали своїх лежачих родичів’, — маріуполець про те, як схиляли до виїзду в Росію‘Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок немає навіть їхніх тіл’, — маріуполька, що виїхала з міста у травніМешканка Маріуполя: ‘Я наливала собакам горілку, щоб у них не зупинилися серця’‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки

‘Уночі проти восьмого березня прилетіла авіабомба ...’

01.09.2022
Олексій Сидоренко

Ситник Гана

Ситник Гана

Я жила в цьому будинку, який позаду мене. Працювала в садочку через будинок звідси. Він теж зруйнований, але відновленню підлягає. Працювала вихователем. Робили все, що можна, щоб діти були щасливі. Нікого не чіпала. Усім допомагала.

Думали, що буде повномасштабне вторгнення з боку росії?

Так. По-перше, розмови в соцмережах, якісь інтерв’ю. По-друге, було таке передчуття. Ми ще на Новий рік купили продукти. У нас були запаси. Чоловік казав: Куди? Якщо не нам, то людям.

Було передчуття війни, коли почали виїжджати іноземні посли. Та й розвідка працювала, й ми знали, що є скупчення військ на кордоні. До чотирнадцятого року, коли ми відпочивали у Криму, вже тоді йшли розмови, що або НАТО, або росіяни. І я казала, яке НАТО? Росіяни наші друзі, брати… В мене родичі там і багато в кого родичів там. Звісно я не уявляла, що взагалі може бути таке. Але історія наших дідів говорить про те, що геноцид українського народу вже був. Наша земля зрошена кров’ю, сльозами, бідою та біллю. І усе це зараз знову повторюється. Саме тому я десь підсвідомо уявляла, що росія може знову бути агресивною.  

Яким для вас був перший день війни?

Я збиралася на роботу та десь о п’ятій мене підняла донька і каже: Мамо, почалося! Ми проговорювали це все: у нас був план, де та як ми в лісі ховатимемося. Звісно, адреналін зашкалював. Це був і стрес, і розуміння, що ти готовий. Ми всі знали, які речі беремо. Один рюкзак і все. Все життя склалося в один рюкзак. Я не знаю як передати словами той біль та відчай. Ми були вдома до наступного дня. Давали солдатам чай, бо було дуже холодно.

Брат відразу пішов до ЗСУ. Ми бачили як літають гелікоптери, як бомблять, як підірвали міст.

У нас є пагорб з якого видно було міст і Гостомель: хто літав, куди літав, скільки бомбили, скільки горіло. Перший день був тяжкий тому, що майже добу люди виїжджали з Києва і були великі затори. Було дуже багато машин: люди везли собак, котів. Наших багато залишилося. Але з третього на четверте, коли почалися бомбардування, приїхали наші ЗСУшники та сказали, що буде дуже гаряче. Тоді люди почали виїжджати.

Розкажіть про свою родину.

У мене двоє дітей. Двадцять вісім і вісімнадцять буде. Зять, онук, чоловік, батьки, брат. Ми жили вшістьох у двокімнатній квартирі.

Сюди почало прилітати, мабуть, через три дні. Тоді ми переїхали далі в Пущу, але туди теж почало прилітати й ми рушили далі. У нас є авто, тому ми їздили та намагалися провізію доставляти у польову кухню у гуртожитку. Але четвертого березня майже нікого не залишилося.

Ми поїхали в Кропивницький до друга. Намагалися там влаштуватися та якось допомагати, але там уже працювали волонтери та наша допомога була не потрібна.

Скільки часу провели в евакуації?

Ми були там місяць, а вже сьомого квітня повернулися додому. Але не було ні світла, ні газу. У наших пасторів у Горенці будинок вцілів, але ми спали під трьома ковдрами, бо було дуже холодно без світла та газу. Був лише газовий балон, щоб щось підігріти. Ми з чоловіком повернулися вдвох. Ми не були під окупацією, але наша зона — це перша лінія фронту. Тому у нас дуже багато знищених будинків. Так саме, як в Мощуні або Горенці. Там просто жах. І люди будували собі якісь халабуди, щоб пережити літо.

Що з вашим будинком?

У ніч із сьомого на восьме березня прилетіла авіабомба. Чому я вважаю, що саме авіабомба? Люди, які ховалися у підвалі кажуть, що це був характерний звук авіабомби. Я вам надала фото, ви можете побачити як усе склалося.

Від удару авіабомби їх засипало, але вони за добу знайшли вихід та вийшли. Ніхто з восьми людей не постраждав, дякувати Богу.

Скриншот: Розбомблений будинок

Скриншот: Розбомблений будинок

Що з вашою квартирою?

Коли ми повернулися, двері в усіх квартирах були відчинені. В мене, дякувати Богу, все залишилось: єдине, що в мене вкрали — ложки та шурупокрут. Квартира наша вціліла, крім вікон і дверей. Чи то вибухом вибило двері, чи то мародери зробили, коли хотіли туди зайти… Двері дуже сильно постраждали. Але все залишилося на своїх місцях: навіть гроші не взяли, може, не знайшли.

В нас тут дві квартири. В одній квартирі ми жили, в другій робили ремонт. Ми мали переїхати вже в травні. Забрати чоловікову маму, вона в нас інвалід. Зараз в одній квартирі жити можна, а в іншій квартирі — ні. Там прилетіло в кімнату: вибило стіну та вікно.

Що плануєте робити далі?

Жити далі. Я знала, що ми сюди повернемося. Що ми не поїдемо за кордон. Ще може здаватися самовпевненістю, але я знала, що я тут потрібна. Певну роботу ми тут робимо. Я не одна: за мною стоїть велика команда, мій чоловік, мої діти та церква. Ми намагаємося допомагати. Привозимо гуманітарну допомогу, харчові продукти, питну воду, готуємо їжу. Ми тут потрібні.

Я намагаюсь підбадьорити людей. Кажу, що теж втратила майно, але є надія, є вихід!

Деякі люди кажуть — головне, що ми живі, але казати так, це знецінити все, чим людина жила. Життя нам належить: ти його не заслужив, а отримав від Бога. Але є речі, в які ти вклав свою душу: виростив дерево, побудував хату, виховав дітей. З усім цім у тебе пов'язані якісь певні відчуття. Тому сказати головне що ти живий — це трошки знецінити все те, чим ти жив.      

Дякую Богу, зараз у моєї родини немає потреби ні в чому. Ні в їжі, ні в одязі.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Спочатку було нерозуміння. Чому ви мовчите? Чого ви не називаєте речі своїми іменами? Чому ви не говорите, що то є смерть, що то є віна, що то є геноцид? Потім розуміння того, що вони дуже сильно закодовані. Це все пропаганда, яка вливалася у вуха з дитинства. Але в українців дуже розвинута емпатія. Ми намагаємося якось виправдати деякі вчинки.

Я вважаю, що люди мають бути свідомими, шукати правдиву інформацію, користуватися інтернетом зрештою.

Там є люди, які намагаються щось робити, але то мізер у порівнянні з махіною пропаганди, яка йде з росії. Ці маленькі люди варті поваги. Тому, можливо, не треба говорити, що вся нація погана. Можливо, в росії також є гарні люди, які вболівають за Україну: які розуміють, що відбувається, які усвідомлюють, що це справжня війна. Я не знаю як відповісти однозначно. Є гарні люди, але їх дуже мало.  

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися