Мене звати Головатий Олег Володимирович. Я живу в селі Мощун, вулиця Лісна, 74. Працював водієм–експедитором у Києві.
Ще до 24-го лютого, чи могли ви подумати, що буде повномасштабна війна?
Не думав, я навіть не міг такого собі уявити. Попереджали, але я не вірив, що може таке трапитися.
Чи зібрали ви тривожну валізку?
Так. Зібрали документи, сподівалися, що може бути все добре.
Яким для вас був перший день війни?
У перший день війни я відігнав машину на роботу, кум мене забрав, ми приїхали сюди в село, і напевно о чотирнадцятій пішли вертольоти прямо над хатами. Їх летіло десять Ка–52, а за ними ще з десяток Мі–8. З десантурою, як я зрозумів. Сиділи люди схожі на кадирівців прямо зі звішеними автоматами.
Що відбувалося у наступні дні?
На другий день вони літали туди-сюди: здається, бомбили біля Гостомеля і Бучі. З того боку було чутно вибухи. Ми спускалися до льоху. А двадцять сьомого лютого прилетів снаряд біля нашої хати. Другого березня, коли тут стало “дуже жарко”, ми зібралися сім’єю та й поїхали на Полтавщину. Тероборонівці сказали, що той, хто має куди виїжджати, повинен виїжджати. А сьомого чи восьмого березня мені подзвонили та сказали, що влучило в мою хату.
Чи знаєте ви про випадки злочинів російських військових проти цивільних у вашому селі?
У льосі знайшли хлопчика зі простріленою головою. Йому років, напевно, під тридцять було, він там ховався…
На вашу думку, росіяни навмисно стріляли по житлових будинках?
Навмисно, звичайно, навмисно… Двадцять четвертого лютого, в перший день війни, прилетів снаряд у будинок мого однокласника. Наче хтось навів. Він був у теробороні, його хата була першою в нашому селі, в яку вони влучили. Коли вони бомбили, хіба вони не бачили, що це село та мирні люди?
Ваше село постраждало дуже сильно?
Дуже сильно. Щоб ви розуміли, від вулиці Лісна, 60 до Лісної,100 — всього сім будинків вціліло. Усе розбомблено, все погоріло. Так нормальні люди не вчиняють, це не вкладається в голові. Добре, що ми встигли евакуюватися.
Зараз ми чули вибухи. Це розмінування?
Так, це розмінування. Цього ми не боїмося. У нас син з онучкою, якій шість років, приїхали. Вона лякалася, так я її заспокоював. Дитина теж чула вибухи на початку війни, тож тепер лякається.
Що сталося з вашим майном?
Усе згоріло! Будинок, телевізори, холодильники, домашній кінотеатр. Усе, що ми наживали роками, згоріло, нічого не лишилося. Виїхали, як були в зимовому одязі. Ні речей, нічого не залишилося. Все повністю знищено. Не знаю, чим вони бомбили, що цегла в будинку повигорала всередині: пальцем проводиш по ній, а вона сиплеться. Може фосфором вони лупили.
Що ви будете робити далі?
Чекаємо поки, може якась комісія буде та держава допоможе. Вціліла літня кухня, буду її добудовувати та заселюся туди. Але скоро зима і буде холодно… Тому, чекаємо на комісію.
Ви по допомогу зверталися?
Так, написали заяву куди треба. У пожежників були, в ТЕК були, щоб лічильник повісили, також в Гостомелі в ЦНАПІ були й в поліцію заяву подавали про те, що росіяни вкрали у нас в будинку. У сусідів росіяни дуже багато чого повиносили. У сестри, де ми зараз мешкаємо, навіть простирадла не залишилися, все вони позабирали. У мене в сина у будинку всі речі забрали, а речі дитини та дружини залишилися. Брали саме чоловічий одяг, навіть спідню білизну. У сусіда ще вкрали тачки та бензопилу, нема нічого.
Чи змінилося ваше ставлення до росії та росіян?
Дуже сильно, в гірший бік. Як буду бачити, мало не в обличчя буду плювати. Я раніше, коли їхав по Києву, бачив, що москаль їде, думав — нормально, а зараз зовсім інше ставлення. Хочеться взяти та щось зробити. Люди так не роблять, що тут можна говорити… Уроди просто та й все, хочеться ще жорсткіше сказати, але не буду.
