MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Мешканець Маріуполя: ‘У мене одногрупник вийшов із будинку і снайпер зніс йому голову’

10.10.2022   

Микита Мироненко поїхав до Нідерландів “починати життя спочатку, тому що життя зруйноване”. У Маріуполі йому не раз здавалося, що він проживає свої останні хвилини.

Микита поїхав до Нідерландів “починати життя спочатку, тому що життя зруйноване”. У Маріуполі йому не раз здавалося, що він проживає свої останні хвилини.

Микита Мироненко у березні виїхав із Маріуполя та попрямував із родиною до Нідерландів. На його будинок скинули авіабомбу, а росіяни допитували його під дулом автомата, побачивши в будинку знаряддя для стайкболу.

З Микитою поспілкувалася маріупольська журналістка Альбіна Львутіна.


Ти у Нідерландах?

Так.

Як давно поїхав туди?

Чому, власне, я зміг виїхати. Я маю проблемі зі здоров’ям і “білий квиток”. Якби не моє захворювання, я б уже з імовірністю у дев’яносто відсотків служив за власним бажанням. Із Маріуполя ми виїхали сімнадцятого березня, і дісталися до місця призначення десятого квітня.

У мене велика родина, я єдиний чоловік на всю мою жіночу компанію: зі мною із самого початку була мама, моя майбутня дружина, потім ми забрали в цей же день тещу і бабусю з АС-2.

Орієнтовно числа п’ятого, коли вимкнули газ, всі почали виходити на вулицю готувати.

Різали дерева, пиляли та знімали паркани зі старих, кинутих будинків, тому що потрібно було прогодувати себе.

Готували їжу на багатті. Хлопці з Нацгвардії, які стояли у двадцять сьомій школі біля нашого будинку, допомагали нам продуктами трішки: всьому будинку привозили.

Коли вимкнули світло і все інше, почали потрошку “падати” магазини, “Єви”, “Простори”. Продуктові магазини почали просто виносити. Мені доводилося йти на ринок і брати чужу їжу. Найнеобхідніше. Крупи, якісь каші. Просто для того, щоб було в запасі та можна було щось їсти. Тому що ти розумів, якщо ти зараз цього не зробиш, то просто забере хтось інший. А тобі та твоїй родині потрібно їсти.

Я чув, що люди магазини з технікою виносили, ювелірки якісь, а тут розумієш, що потрібно найнеобхідніше взяти. В аптеку теж пішли для того, щоб знайти ліки найнеобхідніші. Ти заходиш, а люди в паніці гребуть, не розуміючи, що їм потрібно. Насправді було некомфортно, неприємно, що ти до цього всього прикладаєш руку, але це просто необхідність. Іншого шляху здобути ліки або їжу у тебе просто немає.

Чи був у тебе запас ліків?

У мене був запас ліків, перед війною я встиг закупитися. Не пам’ятаю, чи на пару тижнів, чи на пару місяців. Я приймаю препарати кожен день: є препарати, які мені необхідно приймати, щоб мій стан залишався стабільним.

Depositphotos [mariupol маріуполь]

Depositphotos

Інформація про зелені коридори періодично проскакувала ще з початку березня. Але це все було настільки не перевірено. Настільки все сильно на свій страх і ризик.

Ти стоїш в черзі по воду, працює артилерія, і раптом людина каже, що начебто пройшли чутки, що буде евакуація. Багато людей, які стояли в черзі, покидали всі свої речі, порожні балони для води, побігли швидше додому, щоб намагатися виїхати. Згодом чув історії, що деякі з них дісталися, але з вогнепальними пораненнями. І ти не знаєш, скільки людей змогли дістатися, і скільки загинуло по дорозі чи було поранено.

Із восьмого березня почали міцно гатити. Із кожним днем ставало все жорсткіше і жорсткіше, і настав момент, орієнтовно, дев'ятого–десятого березня, коли ми вже просто не могли виходити на вулицю.

Одного дня я вийшов і побачив, що наша машина, яка стояла під нашими вікнами, сильно ушкоджена уламками. І коли я через деякий час вийшов на вулицю, побачив вирву за десять метрів від того місця, де ми готували: усе це місце було посічене уламками. Якби хтось із нас там стояв, ніхто б не вижив.

Авіаудар по будинку

За день до удару ми забрали дружину брата моєї майбутньої дружини, на восьмому місяці вагітності, разом із її мамою. За тиждень до цього до них на вулицю Купріна прилетіла міна в сусідній крайній під’їзд. Перший поверх почав горіти, була шоста година вечора, комендантська година, забігли військові, евакуювали їх. Вони спочатку пішли у підвал, а потім пішки прийшли до нас.

Орієнтовно одинадцятого–дванадцятого, вночі, о четвертій або о пів на п’яту, ми прокинулися від того, що будинок ходить ходуном. Я навіть не уявляв, що відбувається. Було два дуже потужні удари. У мене навіть проскакували думки, що це останні хвилини мого життя. Дуже сильно трясло. Уже після того, як все відбулося, ми спустилися у підвал, і з одинадцятого по сімнадцяте березня жили у підвалі. Потім ми змогли вийти на вулицю і побачити, що відбулося.

Ми побачили четвертий під'їзд, у якому з шостого по дев'ятий поверх усе склалося через те, що туди скинули авіабомбу. І понад десять цивільних, враховуючи дітей, загинули. Цілими родинами.

У мене в під’їзді жив дядя Коля, у якого у четвертому під'їзді жила донька з двома дітьми. Вони були у цей момент у коридорі: зятя та онучку, десяти–одинадцяти років, накрило плитою, а онука, орієнтовно, дев’яти років, із сильними травмами стегна і коліна змогли вивезти в травматологію разом із мамою. Я не уявляю, що ця людина пережила. Ми буквально за декілька днів до цього бачили цих людей, цих дітей, які приходили до нас, відвідували свого дідуся. І ти дізнаєшся, що цих людей більше немає.

Починаючи з цього моменту все ближче і ближче гатили.

Намагався пояснити росіянам, звідки у квартирі відстріляні РПГ

Настав день, коли росіяни близько підійшли до нашого району. Орієнтовно це було чотирнадцятого-п’ятнадцятого березня. Ми не втрачали спроб вийти. Десь біля під’їзду розвести вогонь із якихось запасів дерева і хоча б окропу нагріти, тому що в підвалі було дуже холодно.

Одного дня я вийшов у під’їзд, почув бійку на вулиці: натовп, чоловік кричить: “Дайте пройти до дитини”. Вони йому кричать: “Іди, а то вб’є тебе тут”.

Я тільки роблю перші кроки, щоб зайти на майданчик між першим і другим поверхом, і чую, як над моєю головою пролітає автоматна черга. У мене все всередині стислося, я швидко відступив, забіг у підвал і більше я намагався звідти не виходити. Доки росіяни не зайшли до нашого будинку.

Вони почали проводити там обшуки, зачистки та все інше. У моїй квартирі за добу п’ять разів проводили обшук. Враховуючи, що у нас поруч стояла школа, вони думали, що там Нацгвардія буде ховатися.

Я стояв із піднятими руками майже під дулом автомата. Я займався страйкболом до війни, біля ліфта у мене було якесь спорядження. Вони знайшли в мене відстріляні РПГ, перероблені у страйкбольні. Поставили мене до ліфта, сказали: “Не рипайся, а то ми тебе тут завалимо”.

Я поки пояснював їм, що таке страйкбол і що в мене вдома роблять відстріляні РПГ, у мене все життя промайнуло перед очима. Це тривало буквально три–п’ять хвилин, але це було дуже страшно. Ти їм пояснюєш, вони кажуть: “Та наших хлопців із цього валять”. А я кажу: “Ну подивіться, електроніка всередині перероблена”.

Усе закінчилося щасливо. Єдине, забрали в мене берці TALAN. Мабуть, у них все дуже погано із забезпеченням, що вони наші берці забирають. Рацію забрали також, та інше, по дрібницях.

Наляканий бурят стояв із гранатою і судомно трусився

Коли сиділи у підвалі, вони довго не ходили, тому що боялися, що їх там “привалять”, враховуючи ситуацію з тим, як їх зустрічають.

У нас наскрізний підвал із першого по шостий під’їзд. Був момент, коли вони намагалися зайти до підвалу, провести перевірку, зачистку. Сусідка виходила з п’ятого під'їзду, і один переляканий бурят кричав їй: “Виходь або я зараз тобі туди гранату закину”. Вона йому доки поясняла, що тут всі цивільні і здебільшого жінки, діти та літні, він судомно трусився і хотів, мабуть, зробити щось погане.

Вони зайшли у наш район приблизно п’ятнадцятого березня. Вони обстріляли наш під'їзд із великокаліберного кулемета: це БТР чи БМП за моїми припущеннями. Із запалювальними патронами, тому що починаючи з другого по дев’ятий поверх повністю все вигоріло.

Після того, як вони постріляли по нашому під’їзду, із другого по дев’ятий у людей просто немає квартир. Потім сусід, який був у квартирі, коли це все відбувалося, знайшов кулю — десь 30 мм, якщо не помиляюся.

Нас у підвалі було приблизно двісті людей: люди зі всього будинку. Забіг якийсь чувак, каже: “Я з третього під’їзду, я вийшов до росіян, вони мене розділи, роззули, сказали: ‘Якщо ви хочете, можете евакуюватися в обласну лікарню, яка на 17 мікрорайоні розташована’”.

Усі намагались йому якісь питання ставити, він якось знервовано відповідав, так ніхто й не зрозумів, чи дійсно це був сусід. Але спрацював стадний інстинкт, і з усіх цих людей дев’яносто відсотків евакуювалося до цієї лікарні. Залишилося двадцять людей у підвалі. Старі здебільшого, та моя родина: нас було вісім осіб. Це все відбувалося, коли горів будинок.

Як потім виявилося, люди сиділи там без води, без їжі. Люди спали сидячи в коридорах на якихось стільцях, лавочках. Це ми дізналися, коли вони через декілька днів повернулися за своїми речами, за продуктами. Хтось просто повернувся, тому що були не найкращі умови.

Коли росіяни штурмували наш район, сусід вийшов у п'ятий під’їзд на майданчик: напевно, на перекур. Його поранило, він допомагав дівчатам–медсестрам, які його перев’язували. Йому уламком ногу сильно перебило.

Росіяни, що скаржаться на ціни, і пяні ДНРівці, що питають документи

Щодо росіян, яких ми бачили, — за моїми припущеннями, це був спецназ, судячи з їхнього екіпірування. У людей, які заходили до мене у квартиру і проводили обшук, були тепловізори на автоматах, нормальна броня, нормальні каски, і всі загалом молоді, років до тридцяти. Декілька людей намагалися з нами спілкуватися. Коли один спустився до нас у підвал, у нього питають: “Що, як, чому прийшли?” А він каже: “Так ми вас визволяти прийшли. — Так від чого? — Так ви, — каже, — погано жили, вас нацисти пригнічували”.

Дружина моя майбутня не витримала, сказала: “Хлопці, ви у нас відібрали все”.

Ми планували двадцять сьомого серпня весілля. Двадцять четвертого лютого дружина повинна була йти обирати сукню. У нас були будинки, була робота, були сусіди, були друзі. І ви прийшли та просто все це знищуєте.

Один почав скаржитися на те, що у них в Росії по сімдесят або вісімдесят рублів хліб. І на те, що в нього декілька днів тому народилася дитина, але він дізнався про це тільки сьогодні, тому що не було зв'язку. Спочатку він говорив, що [ми] погано жили, а потім почав казати про Донецьк. У Донецьку було все погано, ось ми прийшли їх рятувати. Хлопці міцно промиті, у них у голові сидить думка, що у них блага ціль — визволення нас. Усе, як і кажуть ЗМІ.

Коли спілкувалися з одним із росіян, він почав скаржитися на те, що їхній підрозділ не міг увійти в місто десять днів. Зі ста людей залишилося двадцять п’ять боєздатних, із п’ятнадцяти одиниць техніки — щось близько двох–трьох одиниць техніки.

ДНРівці йшли другою–третьою хвилею після російських підрозділів. У нас у Маріуполі був такий заклад — “Веселий Роджер” на Кірова, найпопулярніша наливайка. Таке враження, що їх висмикнули із цього закладу, не в найкращому психічному стані, під впливом алкоголю і наркотиків, і відправили на війну.

Я особисто спілкувався з чуваком, який підійшов до мене, хитаючись, та язиком, що заплітався, спитав у мене документи. Спитав, чи буду я бухати, та сказав мені, що він взагалі не просихає. Це ДНР.

По їхнім обличчям видно, що це наркомани чи алкоголіки. Чи звичайні роботяги, яких висмикнули з роботи та вони вперше в житті тримають автомат у руках. Вони виглядають як бомжі. Ну чесно, у них немає нормального екіпірування, вони в старій російській формі якійсь. Зі старими зразками калашів. Мене взагалі вразили гвинтівки Мосіна, це взагалі перл. Коротше, це повна жерсть. І реально люди під речовинами чи під алкоголем ходили. З автоматами навпереваги, щось там розмовляли і вважали, що вони тут закон і все інше.

Евакуація. “Нам пощастило”

Сімнадцятого березня ми почули від людей, які проходили поряд, що є якийсь зелений коридор на Нікольське. Ми зібралися, я полагодив машину. дружини, яку сильно пошкодило: влучив осколок у капот, пошкодило лобове скло, повністю вибило ліве скло. Для того, щоб машина була на ходу, мені довелося йти до сусідів у сусідній будинок домовлятися: я там знайшов машину, у якої були колеса такі самі, як у мене. Виміняв два колеса на електронну сигарету одноразову.

Поки ми з власником стояли та спілкувалися, він мені каже: “Ось бачиш, двадцять метрів звідси — дідусь лежить, накритий”. Білий день, двадцять метрів, лежить людина загибла. А там далі бабуся мертва, каже. Ось там у сусідньому будинку п’ять осіб, родина завалена.

Коли йшов за другою машиною в гараж, проходив уздовж лікарні та бачив, як люди копають могилку своєму загиблому родичу, який лежить накритий на носилках, і все це відбувається на території лікарні. Зелена зона біля дороги, де просто копають могили та люди ховають своїх близьких.

Сімнадцятого березня о тринадцятій годині виїхали з будинку, а о вісімнадцятій дісталися до Урзуфа. Дуже багато часу зайняло очікування на блокпосту на ПортCity. Близько трьох з половиною годин ми там простояли.

Машини згорілі з людьми всередині були. Я не виходив із машини, а люди, які були попереду, — підходили, дивились у цю згорілу машину і з круглими очима поверталися.

Побули в Урзуфі декілька днів, потім з Бердянська ми поїхали колоною на Запоріжжя, відбилися від колони.

Зупинились у Токмаку. Нас люди прихистили небайдужі у своєму будинку. Нагодували, напоїли. Узагалі супер. Наступного ранку ми з Токмака до Запоріжжя дісталися. Потім до Дніпра. У Дніпрі зупинилися на декілька днів. Із Дніпра до Вінниці. Із Вінниці (там теж у волонтерів зупинилися) — до Дубна. Із Дубна у Львів, і там уже півтора тижня перебували, приходили до тями. Але, знову ж таки, у Львові постійні повітряні тривоги. Теж постійна напруга. І ми розуміли, що будинку у нас більше немає, міста у нас більше немає. Знаходитися там небезпечно, у Маріуполі.

Небезпечно і повертатись нікуди, тому ми вирішили, що поїдемо за кордон. Починати життя спочатку, тому що життя зруйноване. Я тільки почав кар’єру свою будувати, рік тому отримав адвокатське свідоцтво. Тільки почав ставати на ноги, були плани. Двадцять сьомого серпня планували розписуватись, розписалися двадцять другого березня у Дніпрі, на двадцять сьомий день війни. Число двадцять сім, можна сказати, для мене щасливе.

Зробив спробу виїхати до Польщі. Мене не пропустили, сказали, мої документи не в порядку. Хоча в мене є документ, в якому чітко прописано, що я не придатний до служби та знятий з обліку. Але мене не випустили, довелося повернутись, і я тиждень чи півтора втратив на те, щоб розв'язати ці питання з військкоматом: прийти, записатися, відстояти чергу, на облік у військовій адміністрації стати, потім потрапити у військкомат. І там мені сказали: “Друже, у тебе всі документи в порядку, це людський фактор”.

Дісталися до Перемишля, з Перемишля на автобусі дісталися до Нідерландів. Їхали в цю країну навмання, можна сказати, тому що тут нікого немає, ні родичів, ні знайомих. Почитали про те, що тут у ході англійська мова, у мене база непогана англійської мови розмовної. Це хоч якось може допомогти.

Як тільки дістався до безпечного місця, одразу почало накривати психологічно, тому що до цього намагався триматися, розумів, що потрібно бути сильним, потрібно рятувати своїх дівчат. Коли ми приїхали, я почав усвідомлювати, що ми пережили, і що у мене зараз є друзі, товариші та знайомі, які знаходяться в Маріуполі, захищають це місто. Я дуже сильно за них хвилююся. І дуже прикро, що я зараз не можу їм нічим допомогти. Окрім як інформаційно.

Усе це психологічно дуже важко, напевно від всього пережитого ми довго відходитимемо, не один рік, а то й все життя.

Після того, як ми поїхали, було декілька історій від близьких людей моєї мами. Одна історія про те, як люди виїжджали, потрапили під обстріл, і жінці ушкодило дуже сильно руки, у неї залишилось кілька пальців на кожній руці. Ці люди теж виїжджали з Маріуполя. Та інша історія, коли люди теж виїжджали.

Колега мами зі сім’єю і братом виїжджали з міста, вони потрапили під обстріл. Брат прикривав собою дитину і загинув.

Найстрашніше було діставатися до Запоріжжя. Тому що з Бердянська до Запоріжжя, орієнтовно, п’ятнадцять блокпостів. Із них три російські, а решта — ДНР.

Зустрічалися як більш-менш адекватні люди, так і якісь товариші, які намагалися майже у труси зазирнути: “Що ти там везеш?” Із такою агресією, ненавистю.

Один ДНРівець іншому каже: “Що ти поверхово дивишся, сказали все перерити”. І вони все починають рити. Беруть ноутбуки, намагаються включити. “А чому у вас багато ноутбуків?” І все інше. Деякі намагалися жартувати.

Траплялися нормальні люди з боку ДНР. Коли бачили, що я за кермом, зі мною жінки, казали: “Сім’ю вивозиш? Давай, проїжджай”. Були такі, які реагували на напис “Діти” і “Люди”, якими ми обклеїли машину, щоб безпечніше було.

Один підійшов ДНРівець до нас: “У вас тут ‘Діти’ написано, де у вас діти є?” Із таким гонором, бидлота. Ми пояснюємо: “Друже, дівчина сидить на восьмому місяці вагітності”. “Потрібно було написати ‘Діти через місяць!’” Усе це недоречно, тупо, та, об’єктивно кажучи, страшно. Перевіряли телефони, у мене питали, ким працював, намагались якусь інформацію знайти.

А соцмережі дивились?

У мене один раз дивилися на в'їзді до Бердянська: це був бурят, який дуже зухвало розмовляв, він просив показати соцмережі, попросив показати месенджери, але перед тим як їхати, я видалив месенджери, які непотрібно було їм бачити. Видалив із телефону все зайве. Швидко йому показав, і все окей.

Питав, чи фотографував я, чи знімав якісь відео. Я кажу: “Та ні, ти що. Я взагалі нічого не знімав”. Перед цим все, що вдалося зняти, я зберіг у Телеграм, щоб був доступ, і просто зніс Телеграм. Бо було багато для них зайвого. Ну нічого, подивилися, спитали, куди їдемо. “Не їдьте туди, у Запоріжжі скоро буде другий Маріуполь”. “Добре, — кажу. — Звичайно”.

Що найболючіше для тебе? Що із цих усіх днів перебування в блокадному Маріуполі залишиться у пам'яті надовго?

Найстрашніше — це коли я вийшов на вулицю і побачив четвертий під'їзд свого будинку.

Цілеспрямовано була скинута авіабомба на наш будинок. Я не знаю, навіщо. Просто з дев’ятого по шостий поверх склалися плити, і люди залишилися затиснутими під цими плитами.

Друге — це все, що ми пережили. Сльози мами та сльози дружини. Тому що ти розумієш, що життя іншого не буде. Воно перекинулося з ніг на голову. Ти б хотів повернутися, але тобі нікуди повертатися. Тому що твоє місто, як і твій будинок, — вони просто знищені. Це емоції, які найбільше мені запам’яталися.

Я зараз перебуваю у стані емоційного ступору, апатії. Ти не розумієш, що тебе чекає далі, що ти будеш робити. Моя освіта дуже тісно пов'язана з державою. Я єдиний, хто знає англійську з моєї родини зараз.

Хтось зі знайомих загинув там? Наші спільні знайомі?

Наскільки мені відомо, Каті Маслюк батько з його батьками, утрьох. Вони на восьмому поверсі жили. І ти напевно бачила фотографію Каті Дяченко, гімнастки, про неї писали багато — про те, що вона в Маріуполі загинула. Ця дівчинка, яка у нас загинула. І її батько.

У мене одногрупник, із яким я вчився разом в університеті на п’ятому курсі, жив на Кірова, вийшов на вулицю з будинку, і снайпер йому голову зніс, його не могли тиждень забрати з вулиці. Батько там поруч мало не зліг доки йшли бої. Залишилась маленька дитина. Історій таких багато з Маріуполя. Сумних, на жаль. У сороковому будинку прильот був, на восьмий–дев’ятий поверхи, у третій під'їзд.

Восьмого березня, коли ми йшли до “Київстар-центру”, ми поїхали через Зелінського, там залишили машину у дворах, пішли по алейці. У кінці алеї просто лежить людина на лавочці, накрита простирадлом. Добре, що холодно було. Тому що якби був “плюс”, це була б жесть.

Дуже пишаюсь тим, що хлопці, які були в теробороні, я їм подарував морський бінокль батька, і вони сказали, що завдяки біноклю помітили наступ ворожої техніки та вдарили по трьом танкам. Так що не дарма я їм подарував свій улюблений бінокль.

Ще тещин будинок на АС-2, чотирнадцятиповерхівка навпроти, там теж живого місця немає. Добре, що ми їх забрали звідти. П'ятиповерхівка, яка навпроти зупинки кінцевої, на дев'яносто відсотків згоріла. Сказали, що кинули авіабомбу, вона пробила до самого підвалу, і там люди загинули.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися