Наші стояли в Базиліївці, за п’ять кілометрів звідси. У Василенковому російські війська рили окопи та бліндажі прямо на подвір’ях, а у місцевій школі розташували артилерійський розрахунок. Від школи залишилося лише попелище, всіяне пустими консервними банками та гільзами від снарядів, які звідси летіли по українських позиціях.
Школу у Василенковому вважали однією із старіших в районі. Її звели у 1911 році. Красу будівлі видно навіть зараз, коли між її обпалених стін завиває осінній вітер.
Шкільний сад перерито лабіринтом окопів. Судячи з кількості сміття і консервних банок, — “Паштет печеночный НЕ ДЛЯ ПРОДАЖИ” — росіяни на цій позиції облаштовувалися всерйоз і надовго. А тікали швидко і похапцем. Навіть документ покинули — накладну на зброю. Судячи з неї, тут могли стояти військові з частини 55443 НЛ, що розташована у селищі Котово Новгородської області.
Олексій, мабуть, зараз єдина у Василенковому дитина. Навчатися йому ніде. На тому тижні школу офіційно закрили.
— Поїхали в сусіднє село влаштовуватися, — розповідає його мама. — Але зараз навчання онлайн, а в нас інтернету немає. Тож вчитися поки що можливості немає. Будемо чекати інтернету.
З вулиць на північних околицях села люди втекли наприкінці квітня, коли сюди, прямо на городи, зайшла ворожа техніка, а біля хат росіяни почали рити окопи — “як ті колоради”, кажуть місцеві.
— Поставили на городах міномети, питали, чи можна з колодязів воду пити: боялися, що вода отруйна. По хатах шукали “жучків”, щоб їх не прослуховували, — пригадує Олексій.
За словами хлопця, окупанти влаштували в селі аж три бази: на фермі, в школі та на північних околицях. Каже, спочатку, до першої ротації, війська поводили себе як три окремі армії, які між собою не ладили і навіть стріляли одне в одного:
— У нас тут стояли і деенерівці, і еленерівці, і буряти, і чеченці, і таджики...
Марія Юхимівна, бабуся Олексія, “евакуювалася” недалеко, до сестри на іншому кутку села. Там, каже, було трохи безпечніше. Але зимувати хоче лише в рідній хаті, хоч ремонтувати треба багато: одну зі стін пробило наскрізь, шибки повилітали, дах посікло. В хаті жили росіяни. Вкрали диван. На вхідних дверях фарбою намальована латинська V. На горищі була позиція снайпера, а в туалеті вояки писали на стінах вірші.
Посеред двору — провалля.
— Тут був наш погріб, — розповідає Олексій. — Як вперше в нього поцілило снарядом, росіяни зробили тут бліндаж. Мішки наносили, почепили занавісочку на вході, щоб їх не бачили з дрона. А потім в погріб знову було пряме влучення. І все.
Олексій демонструє скарби, які назбирав: гільзи, протигази, каска військового — вже вистачить, щоб облаштувати музей. Все небезпечне, як-от ящики зі снарядами, які полишили після себе окупанти, — забрали українські військові.
Ями від прильотів і у дворі, і на городі. Там, де високі бур’яни, залишилися нерозірвані снаряди. Для саперів тут роботи ще багато, особливо в полях довкола. У селі на міні підірвався чоловік. Це єдиний загиблий у Василенковому. Були поранені. Їх рятували сусіди. Крім того, окупанти забрали “на підвал” одного хлопця.
— Після того, як в школу влучили, у росіян шок був. Вони самі казали, що там 50 їхніх накрило, — пригадує Олексій. — Вони одразу комендантський час зробили з четвертої. А хлопці стояли біля двору. Росіяни у них стали перевіряти телефони, і щось у Сашка в телефоні їм не сподобалося. То його спочатку по селу тягали, потім ніби в Куп’янськ забрали. Потім відпустили.
— Якось перезимуємо, а весною будемо щось думати…Слава Богу, хоч хата не згоріла! — радіє Марія Юхимівна. — Ще баба доживе тут свій вік.
