MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Історія сестер із Маріуполя. Потрапити до в’язниці у Докучаєвську через гімн України у телефоні та фото у вишиванках

01.11.2022   
Володимир Носков, Денис Волоха

© Денис Волоха/ХПГ [маріуполь перкова]

© Денис Волоха/ХПГ

Олена та Наталія Перкови — фанатки ТНМК та Сергія Жадана, які все життя жили у Маріуполі. Олена працювала медсестрою у міській лікарні №9, доки 3 березня лікарню не закрили через наступ російської армії на місто.

Коли ми звернулися до Олени з проханням про інтерв’ю, вона відповіла: ’Я, звісно, можу, але з нами майже нічого не трапилось. Тільки сорок днів у підвалі під бомбардуванням і два дні у російській тюрмі’.

Олена розповідає, як ДНРівці заманювали їх залишатися в Маріуполі ’вивченням Леніна по-новому’, крали у неї з Наталією останні гроші, та як відреагували на фотографії у вишиванках, виявлені у фейсбуці на їхніх давно розряджених телефонах.


24 лютого я пішла на роботу, і перше, що ми почули, неподалік від нас аеродром, і вони туди поцілили мабуть. Там літаків не було, взагалі нічого не було. Я не знаю, чи були там військові, нічого такого не казали. Вони поцілили там по мирним мешканцям, у селищі Покровському. І ми вже 24 лютого дізнались, що декілька людей там вбили цим бомбардуванням. А те, що почалось з іншого боку міста, це взагалі…

Давайте скажемо, де ви мешкаєте, щоб зрозуміло було.

Приморський район, околиця міста.

П’ятачок” ви його називали.

Так, це така народна назва.

Тобто це така околиця, куди рашисти зайшли вже в останню чергу?

В останню чергу. У нашому “Примор’ї”, це досить великий торговельний центр, там базувались наші військові спочатку. Вони підігнали техніку, зайняли великі підземні склади. Ми з ними ще віталися. Потім почалися обстріли.

А коли обстріли почалися?

Востаннє я була на роботі 3 березня, пішла з роботи — і вже з мінометів вони обстрілювали. А 9 березня вони почали лютий обстріл нашого району. Батька відкинуло на ґанок. У будинку зачепило тільки дах, а на паралельній вулиці — гараж. Від цього снаряда зайнявся наш будинок, батько намагався його тушити. Сестра побігла до військових навпроти попросити вогнегасник. Бо пожежна частина вже не працювала.

Військові дали два вогнегасники. Батько поліз на горище, там намагався щось загасити. Ми воду подавали, води не було — було трішки набрано для наших потреб. Батько вчадів, я не могла його витягти, бо він чоловік великий. Я сусіда прошу: Витягни його. Він із великим трудом його витяг. Ми, як медсестри, із сусідкою полікували його, як могли, трохи ліків у нас було. Ну він досі ще кашляє, жахливо вчадів він. А будинок потроху-потроху… Я така наївна: намагалася гасити його бризкалкою, як ото квіти поливають, бігала бризкала там.

Десь об 11 його підпалили і мені так дивно [було]. Діватись нам нікуди, ми пішли на сусідське подвір’я, що пусте було. Там два контейнери, вони поскладали там речі якісь свої. Нам дали ключі від цих контейнерів: “Мешкайте тут”. А мінус десять. Березень місяць. Ми із сестрою батьків прилаштували — там у сусідки була пічка. А ми з нею в тому контейнері. Я ввечері кажу: Я піду до туалету, а вона каже: Ага, пішла будинок дивитись.

Через постійні обстріли Маріуполя доводилося жити у підвалі. Світлина: Наталія Перкова

Світлина: Наталія Перкова

І я стою, вже темрява, а будинок палає, палає… Він ущент згорів. Трішки стіни залишились. Я три дні не могла туди підійти, щоб роздивитись. Дивне таке відчуття. Порожнеча якась, чи не знаю, що це таке.

Згоріло все: і дитинство, і життя. Усе, що було.

Так, перше, [через] що я заплакала це фотоальбоми наші, мої вишиті картини. Я все життя вишивала. На нашій вулиці наш перший будинок згорів, а всі нічого. Ми взагалі із сестрою думали, що нічого живого вже не було. Там таке жахіття почалось. Просто апокаліпсис.

Мати у нас трішечки старша, батьку 74 роки зараз, а мамі 77. Мати взагалі не розуміє, що відбувається, — мабуть якась захисна функція організму. І вона як дитина вже поводиться. Психіка не витримує цього. А батька ми вмовляли: Батьку, ну поїхали, поїхали. А він: Нікуди я не поїду.

Машина — жигульонок 75-го року, старенький. І він боявся, що заглохне десь посеред поля.

А за кермом, мабуть, міг тільки він бути?

Так. Ми взагалі можемо, але на його машині — не можемо. Особлива машина, вона тільки його слухається. І ми кожен день бігали на ту машину дивитись у гараж. Вони стріляли, пробили паркан залізний, ворота гаражні залізні і машину.

Після пожежі вони продовжили обстріли вашої вулиці, авіанальоти?

Світлина: Наталія Перкова

Світлина: Наталія Перкова

Це був тільки початок нашого жахіття. Якось ми пішли за хлібом, це було десь наприкінці березня. Вони почали нас обстрілювати з мінометів. Вони там базувались вже: нам сказали, що захопили лікарню на 23 мікрорайоні. І на 17 мікрорайоні там тиша, вони там вже свої репортажі проводять, як там гарно. А от скрізь, де українці, там погано. Вони нас обстріляли — це був жах.

Так вони влупили прямо в чергу гуманітарну?

Так. Як нам сказав військовий, били по квадратам. Може по нам і не цілили, але вони по колу обстріляли, і ми побачили палаючі будинки.

У людей влучили?

У людей не влучили, бо ми всі полягали і уламком нікого не поранило у той момент.

2 квітня всю нашу вулицю обстріляли, від нашої 9-ї лікарні. Це був взагалі жах. Сиділи в нашому підвалі, у великому двоповерховому будинку, вони в нього поцілили перший раз 2 квітня.

Паралельну вулицю обстріляли через один будинок. А нашу вулицю, коли ми вийшли, не впізнали. З 1 квітня ми 10 днів взагалі не могли вийти.

Нашу двоюрідну сестру поранило 1-го квітня. Військові допомогли їй зупинити кровотечу і надати першу медичну допомогу. Там пожежна частина була неподалік від нас, і вони її туди доправили — сказали, що там цивільним надається перша допомога. Вони її туди відправили і прийшли до нас 10-го квітня — запитали, як вона. Ми сказали, що наче добре. Хлопців питали: Як ви там, як тримаєтесь? Вони: Чекаємо на підкріплення. І от вони навіть до 10-го квітня чекали, сподівались, вони давали нам надію. Маріуполь це Україна, нічого такого, тримаємося”, — вони нам казали.

Потім 11-го на нашому подвір’ї було взагалі жахливо. Кажуть, в одну вирву не влітає двічі. Та влітає ще й як. Бо була маленька ямка, а потім більша і більша. У нас цей будинок розбили в мотлох.

До нас постукали росіяни 12 квітня: немов господарі. Відчиняйте!. Така якась ядовито-зелена форма у них. Якась синтетична, як безхатьки — такі жахливі. Ми, звичайно, два місяці не купались: ми теж як безхатьки були.

Я вийшла, руки догори. А вони: Опустите руки, опустите. Мы ж вас освободили уже.Нам нужно проверить подвал, я кажу: Не чіпайте, там мати моя. Ну ось вони постукали, перевірили. Вони потім ще біля нас бігали, повалили всі наші паркани. Їх було настільки багато — немов сарана.

Потім прийшли вже такі більш екіпіровані. Не безхатьки. Потім вони до нас приходили: Макаронок дайте. Ми кажемо: Нічого в нас нема. Якось кинулись: “Аде батько?” Пішов до військових спілкуватися. Каже: “Я хочу запитати, чи я можу виїхати”. Він нам пообіцяв: як Росія зайде сюди, ми тут же поїдемо. Він виконав обіцянку, так.

Це були молоді хлопці з Донецька. Такі досить симпатичні, я б сказала. Мы такого не хотели, это вы сами виноваты.Мы хотим чтобы все были равны, чтобы все было общее, чтобы был СССР, мы будем изучать Ленина. Не того Ленина, по-новому.

По-новому Леніна? (зі сміхом)

© Андрющенко Time [маріуполь школа бюст леніна]

© Андрющенко Time

Так, це він так казав. Мені було соромно на нього дивитися. Ну, думаю, послухаю, що він каже. Ну ми теж такі наївні: поки ми його слухали, інший шастав по подвір’ю.

Щось намагався відшукати?

Уже вночі я кажу сестрі: “Щось у мене душа не на місці, давай подивимося гроші”. І він вкрав у нас гроші. У нас були останні 2,5 тисячі гривень. Вона дістає, відкриває гаманець, а нічого нема.

Ми побігли машину нашу дивитись, вона простріляна. Але нічого важливого не пошкодили. Батько її підлагодив. Ми молились. Ми взагалі молитвами тільки жили. Бо на подвір’ї був шиномонтаж, там хлопчик працював, нашим військовим лагодив машини. Йому на наших очах пів обличчя відірвало, він бігав, і це найжахливіше, що я бачила.

Без пів обличчя?

Так, нижню щелепу відірвало. Це було жахливо. Наші хлопці військові ще надали допомогу першу. Я не знаю, куди він подівся потім. Стоїть перед очима, не можу згадувати — це жахливо. Наш район, приватні будинки там і на подвір’ях трупи, гори трупів. Сестра каже: Не  дивись, не дивись. Бо там жахливо. Я не розумію, як це взагалі.

Ми поїхали з Маріуполя 17 квітня, вони зайшли і нічого там майже ніхто не робив. Люди так і лежали. Як виявилось, знайомого батька вбило в машині. І він 10 днів там пролежав у тій машині, ніхто не знав.

Ми такі наївні були, ну цивільні жіночки. Ми телефони свої поклали у шкарпетки десь у рюкзаку. Вони два місяці не заряджались, ми ними не користувались і взагалі про них забули. І на першому ж блокпосту, їх там багацько було, вони мабуть скучали, сумували, нічого було робити. Люди виїхали з міста майже всі після 16 березня масовано, а ми вже їхали — нікого не було майже. І вони не полінилися, зарядили наші телефони, а ми на Фейсбуці кругом у вишиванках. Сестра зняла наш будинок, теж у Фейсбук виклала відео: “Ось, русский мир прийшов, мій будинок палає”. Ми ж нічого не постирали, бо у нас не було зв’язку і ми навіть забули за них взагалі.

Оці вишиванки, підписка на знайомих військових. У тата взагалі там гімн України в телефоні…

Коротше все, що треба було для них.

Так. І вони тут же: А-ну, ідіть сюди. Нас стяжками стянули. Я кажу: А це навіщо?

Ви маєте на увазі руки, ноги?

Ноги ні, руки зв’язали. Посадили, і оці чоловіки бугаї, кажу: Це навіщо?. Ви уявіть, ми 10 днів не їли, і до цього раз у день їли вже майже місяць. Сестра біля 40 кг чи 42, ну і я теж. Худі, малі. Амбали кажуть: (рос.) А мало ли, что вы можете сделать, знаем мы таких. У мене взагалі ніяких сил не було їм опір чинити.

А де вони посадили вас, на вулиці?

У легковий автомобіль, повезли до Мангуша.

А блокпост оцей де був?

На виїзді з Маріуполя у бік Мелекіного. У Мангуш поїхали в поліцейський відділок. Тримали нас довго. Нас трьох. Нас із сестрою і батька. А мама із собачкою в машині сиділи. Мама не розуміла взагалі, що відбувається. Тримали нас майже 3 години і нічого. “Чекайте, чекайте”. Якісь там записав свідчення. Про ці вишиванки, про все. Потім “зв’язку із ЗСУ не маєте” підпишіть. Ми підписали. А Наташа каже: Ну що за дурниці якісь. Кажу ж, наївні.

Це був перший допит. Потім прийшли якісь злі, почали нас допитувати з пристрастю.

А що вони питали?

Питали, що це таке ті вишиванки, цей напис. Зв’язок з Азовом, взагалі підкосив їх гімн. Зняли у нас відбитки пальців. Дівчата кажуть: (рос.) Мы с Донецка, мы вас спасаем, в Донецк отвозим, а вы потом желто-голубые флажки на домах рисуете. Вони нас рятують, уявляєте? Вони нас спасли. Від життя, від подорожей, від роботи.

Приниження, жорстокість була в цих допитах?

Ні, вони нас навіть на диванчик поклали. Вони жорстоко поводились із нашими військовими. Ми були в їхньому на подвал”, як вони сказали. Поруч була камера мабуть 2*2 м. Потім з’ясували, що там було 13 людей, наші військові.

Нас повезли у Докучаєвськ. Ми питаємо: Навіщо нас у Докучаєвськ?” “На опрос.

Повезли нас в автозаку: нас цивільних і ще з нами чоловіки були цивільні. Одного взагалі забрали з вулиці. Каже: “Дурниця якась”. Поруч із нами хлопці військові мабуть, але вони перевдягнені були у цивільне. І вони їх узагалі…

Там [у Докучаєвську] тюрма, звичайна тюрма. Поставили, як біля розтрільної стіни. Хлопців тих узагалі кидали, один там взагалі не міг нічого російською сказати, це було взагалі жахливо. Вони йому: (рос.) А, я выбью из тебя эту паляныцю. Нам забороняли дивитись. Ми так намагались трішки подивитись. Смотреть в стену”, — отак було.

Із нами досить скромно поводилися. Нас тільки допитали і закрили в камері. Зранку там почала дівчина підлогу мити, через решітку видно було. Сестра просить: Можна до туалету?, вона: (рос.) Нет, я не могу вас выпустить, я должна убирать, сейчас ‘клиенты’ пойдут. І так ще просміялася з нас.

Ми дочекались майже дев’ятої ранку, годинників не було, часу не знали скільки. Сестра стукала: “Випустіть до туалету хоча б!”.

У вас смілива сестра, я дивлюсь.

Наталія Перкова. © Денис Волоха/ХПГ [маріуполь]

Наталія Перкова. © Денис Волоха/ХПГ

Сестра смілива, так. Я вже в такому відчаї була взагалі.

Уже попрощалися з життям?

Так. Я вже взагалі… Ми молилися, усю ніч Бога молили. Визволи нас, визволи нас”. Зранку вони нас у туалет повели. Сестра питає: Ви нас розстріляєте?, а вони гигикали. (Рос.) Ну нет, мы вас сейчас опросим, сейчас разберём и опросим. Думаю: “Ну хто нас буде допитувати…”

Такі питання були досить наївні. У якій школі ви вчилися, де працювали. Вони дивляться, що я військовозобов’язана, як медсестра. Чи надавала допомогу нашим військовим. Я кажу, що взагалі не працювала, наша лікарня на околиці, і я не хірургічна медсестра, я взагалі не можу на ці рани дивитися, я в терапії все життя. Ну ось все таке. (Рос.) А, у неё в Фейсбуке Азов, вышиванки. Я їм кажу: “Це ж фейсбук-друзі, ми цивільні люди, не військові”. У такому плані все. Мабуть йому було соромно, мені уявляється.

Потім він сестру допитував. У нас забрали деякі ліки, вони ж витрусили все з кишень. Він питає: Що це? А вона: Ліки для серця. Я повинна їх пити, бо в мене вада серця”. Він аж почервонів, так йому соромно стало, здається. Вони ще морально з нас познущались. (Рос.) Бендера прийдет порядок наведёт. Мы тебя выпускаем, а твою сестру оставляем, тобто мене. За підписку на Азов, скріншоти СБУ були в мене.

Познущались. Але взагалі вони нічого не могли нам інкримінувати.

Що ви можете сказати про оточуючих, що ви бачили?

 Хлопців вони військових били при нас. Те, що ми чули, доки стояли біля стіни. Чули ми, що їх били, молоді хлопці.

Як вони поводилися, хлопці?

Хлопці мовчали, нічого не казали. І ми їх більше не бачили. Вони цивільних і військових окремо тримали. 

Вони нас випустили, поставили оцю фільтрацію. Печатку. Я їх ще в Мангуші питала, що таке фільтрація. Я взагалі не могла зрозуміти. А потім я згадала фашистів і ті фільтраційні табори.

Талони про проходження “фільтрації”, які видають окупаційні адміністрації. Світлина: Наталія Перкова

Талони про проходження “фільтрації”, які видають окупаційні адміністрації. Світлина: Наталія Перкова

А багато людей ви взагалі бачили у фільтраційному таборі цьому?

Вони не з нами були. У нашій камері були до нас дві жінки. Їх потім забрали, мабуть з годину вони з нами побули. Трішки поговорили, вони з Маріуполя. І одна там знайома наша, вона з поліції. І вона каже: Я сама прийшла здалась, і буду з ними співпрацювати, бо мені нікуди діватись”. Оце вона сказала це нам, як ніж у серце було.

Тобто, як ви відчули: це її безвихідь була, щоб залишитися живою, чи вона просто..?

Так, щоб залишитися живою.

*

Ми вийшли у цьому Докучаєвську, зв’язку не було, телефони розряджені. Батька нема. А ми встигли йому передати, коли нас вели в туалет у Мангуші, що нас везуть у Докучаєвськ. А він на цій машині. Ми сіли, що нам робити — не знаємо. Поплакали там. Пам’ятник якійсь у них був і вони його загорнули у целофан. Я кажу сестрі: О, мабуть теж терорист якийсь, Шевченко мабуть. У целофан чорний загорнули, щоб ніхто не бачив.

Пошкоджену автівку батька довелося кілька разів ремонтувати, але зрештою вона допмогла родині дістатися до Запоріжжя. Світлина: Наталія Перкова

Пошкоджену автівку батька довелося кілька разів ремонтувати, але зрештою вона допмогла родині дістатися до Запоріжжя. Світлина: Наталія Перкова

Сіли, чекаємо. Що робити — ми не знаємо взагалі. Може батька не пропустили. Він старий, може щось трапилось. Так кілька годин почекали, а потім він таки приїхав. Приїхав, ми його побачили, так плакали. Йому довелось робити перепустку на машину, у нас скло заднє було розбите, йому довелося скло міняти, продавати деякі речі, бо грошей не було. І він, старий чоловік, це все зробив. Вони ще з батька познущались, сказали поїхати печатку взяти. А вона нікому не згодилась та печатка. Потім ми поїхали до друга батька біля Мангуша, перебули в нього. І поїхали до Бердянська.

А в Бердянську наша машина розвалилась. Взагалі старий жигульонок розвалився. Ми заїхали на СТО і якийсь чоловік років 50 каже: Переварю вам її. І його дочка нас влаштувала у себе на подвір’ї. Дала кімнату, ми в них жили доки вони нашу машину переварили, бо ніхто не брався, ми декількох питали. І це мабуть якісь янголи, бо він тільки 2 тисячі взяв із нас за якусь запчастину. А за роботу взагалі нічого не взяв. Нам взагалі пощастило.

Ми трошки оговтались. Потім кажуть: зелений коридор”, і машину нам вже дали, бензину ми купили, поїхали. Проїхали 5 блокпостів. І на кожному блокпосту росіяни кажуть: “Відкривайте все”. На кожному обшукували. Цей жигульонок старий і ми… що там було шукати.

І куди ви приїхали, до Запоріжжя?

Ми з третього разу тільки приїхали у Запоріжжя. Вони з нас знущались, нікого не випускали з Василівки, взагалі не пропускали. Проїдемо 150-200 км два рази і поверталися.

Просто поверталися?

Так, два рази повернулися, а на третій раз вже зібралася колона. І такий відчайдуха мабуть, теж мешканець Бердянська, вони замінованими полями повезли нас у Запоріжжя. Треба було один за одним їхати. Там міни були, ми бачили ці міни. Взагалі жахіття. Ніколи їх не бачили. Коли вже в Запоріжжя приїхали, виходили люди з машин землю цілували.

Тобто буквально?

Так, буквально цілували. Ми ридали. Наші хлопці стояли на блокпостах, наші документи вже і не перевіряли. А ці росіяни на кожному блокпосту. На останньому їхньому посту казали: (рос.) Потерпите, через две недели возьмём Запорожье и всё закончится, — це вони казали 25 квітня. І все закінчиться…

Як ви гадаєте, правда ж це закінчиться? Тільки ми туди зайдемо, українці?

От ми тільки приїхали, ми були в такому шоці у Запоріжжі, 25 квітня, і моя знайома мені теж саме запитання поставила. Я не могла їй нічого відповісти, вона два рази запитувала. Я не вірила, що наші щось зможуть із ними зробити, бо вони як сарана.

А зараз я вірю. Я вже оговталась. Кажу сестрі, що я могла б піти на роботу. Два місяці я виходжу на вулицю, бачу парк, люди гуляють, у мене ллються сльози. Оце майже два тижні, як я не плачу, як дурочка, я можу сказати. Ну от буквально: дитина сміється, а я ридаю. Зараз я трішечки вже оговталась.

*

Ми жили у приватному секторі, ми майже нічого не бачили того, що бачили люди, які жили в багатоповерхових будинках у центрі міста. Нас Бог милував, ми оце тільки що хлопця сусіда побачили ну і звичайно потім трупи, а так…

Так, я хочу покарання [для винних]. Я вірю в це, я вірю, що нас не залишать.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися