MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)В окупованому Ізюмі почалася примусова мобілізаціяХарків: російські війська обстріляли район ХТЗ – є загиблі і поранені

‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи

03.11.2022   
Ірина Скачко

Віталія Чернова росіяни забрали до поліцейського відділку в Куп’янську 2 вересня — чоловік не хотів співпрацювати з окупантами. Вже восьмого, під час контрнаступу українських військ, 150 в’язнів самі вирвалися з камер і підпалили ненависну катівню. Публікуємо історію полону і звільнення педагога. 


Віталій Чернов, директор Борівської школи © Оксана Комарова [Куп’янськ катівня ІВС]

Віталій Чернов, директор Борівської школи © Оксана Комарова

…Селище Борівське Куп’янського району на Харківщині. Росіяни окупували його з перших же днів повномасштабної війни. Місцеві жителі пригадують, як щоночі пролітала над ними ворожа авіація, а з боку Балаклеї та Ізюму піднімалася заграва. Втім, у самому селищі спочатку було спокійно: волонтери привозили гуманітарну допомогу, школярі навчалися дистанційно, працювала сільрада, навіть український прапор висів на вході. 

— Російські війська хіба повз селище проїжджали, — пригадує директор місцевої школи Віталій Олексійович Чернов. — Біля нас є село Волоська Балаклія. І перші колони, схоже, вважали, що там місто Балаклія. І їхали туди. А коли розуміли, що помилилися, розверталися і прямували через Семенівку вже на місто. Але у нас їх не було. 

Спочатку росіяни пройшлися по всім мисливцям, позбирали їхню зброю. Цікаво, що у них були вже списки. При чому такі, що було ясно: всіх здав хтось із місцевих. Деяких було записано не тільки за прізвищем, але й за прізвиськом. Як виявилось, у нас були тут такі люди, які чекали росіян. 

Біля нас є село Волоська Балаклія. І перші колони, схоже, вважали, що там місто Балаклія. І їхали туди.

У червні в селищі з’явився “прєдсєдатєль” — один із місцевих виявив бажання співпрацювати з росіянами. Пішов до голови сілищної ради за ключами. Вона йому ключів не віддала. Тоді чи військова поліція, чи просто солдати з комендатури приїхали і примусили її віддати ключі. Але вона перед тим встигла основні документи забрати, печатки. Ось із цього моменту у нас, так би мовити, встановилася російська влада. Потім прийшли чеченці і зірвали наш прапор. Але російський — так і не повісили. 

“Працювати у російській школі не буду”

Всю весну школа працювала дистанційно за українською програмою: були підключені електронні журнали, з учителями, які встигли виїхати, був зв’язок. Наприкінці травня у Шевченкове викликали директорів шкіл з усієї громади. На нараду.

— Заходять представники “відділу освіти Куп’янського району”, як вони самі представилися, — згадує Віталій Олексійович. — Кажуть, що всі навчальні заклади мають переходити під юрисдикцію рф, буде тільки російська програма, навчання вестиметься лише російською мовою. І наказують подати списки тих, хто погодиться працювати. Я одразу сказав нашому начальнику гуманітарного відділу, що я принципово не згоден працювати і скоріш за все буду виїжджати. 

Втім, у Борівському сім’я педагога залишалася все літо — все сподівалися на контрнаступ і швидке звільнення. Адже українські війська стояли зовсім недалеко від Шевченкового. Але ближче до початку навчального року тиск на директора школи посилився.

— До мене приходив “прєдсєдатєль” і закликав працювати в школі. Я кажу: “Працювати не буду. І таких, хто виявив бажання працювати, в нашій школі немає”. Я ще раніше сказав усім своїм співробітникам: “Дивіться самі, якщо хочете йти в російську школу, я примушувати не буду, але пам’ятайте, що у нас є закон про колабораціонізм. Вчителі, що виявляють бажання працювати, вважатимуться колаборантами”. “Прєдсєдатєль” приходив до мене кілька разів. Я викручувався, казав, що зав’язав із освітою і буду займатися сільським господарством. А сам готувався до виїзду. 

Виїхати з окупованої Харківщини у той час можна було лише двома шляхами: через Печенізьку дамбу або через росію, Прибалтику, Польщу. Їхати вирішили великою групою: Віталій із жінкою і дитиною, сестра його дружини з сином та його товаришем.

— Проблема була в тому, що цим двом хлопцям виповнилося вже по вісімнадцять років, і їх через дамбу росіяни вже не пропускали. Через Прибалтику їхати ми не могли, бо паспорти у них були прострочені, у 18 років же потрібно було поміняти паспорт. 

Спочатку Віталій Чернов спробував домовитися з людиною у Шевченковому, яка за гроші могла перевезти через дамбу.  Втім, поїздка весь час відкладалася. 

— Тут племінника дружини заарештували росіяни. Його звинуватили в тому, що він ніби знімав російську техніку і передавав цю інформацію нашим. Але ми вже готувались до від’їзду, і телефони у нас були чисті. Але у нього знайшли якусь карикатуру на солдата, на якому намальована “зедка”. Ця картинка була збережена на телефон ще до війни, півтора роки тому.  Звідки вона взялася? Хлопці грали в якусь онлайн гру і скидали одне одному смішні картинки. А росіяни вирішили, що він не поважає росію, і протримали його тиждень. Але потім відпустили. Каже, серйозно не били, але кілька разів дубинкою попадало. 

Потім Віталій Олексійович домовився з іншим перевізником, цього разу з Куп’янська. Цей чоловік  знав, як виїхати через Прибалтику з простроченими паспортами. Але рушити в дорогу директор школи не встиг. За ним прийшли.   

“Знімеш з голови пакет — уб’ю!”

— Відкриваються двері, першим пхають мого п’ятнадцятирічного сина, а за ним чоловік шість з автоматами. Поклали мене обличчям в підлогу. “Бывший директор школы?” “Так…” “Где документы из школу?” “Все в школі, я нічого не забирав, шукайте в архіві”. Повністю перерили квартиру. Шукали документи, зброю, заборонену літературу. Забрали пневматичний пістолет і балони до нього.

Після обшуку Віталія Чернова відвезли в Куп’янськ, у так званий ІВС. Це російська абревіатура для  терміна “изолятор временного содержания”. Йдеться про ізолятор тимчасового тримання, розташований  при Куп’янському районномі відділку поліції. Ми вже писали про цю катівню.

Куп’янський районний відділ поліції. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Куп’янський районний відділ поліції. © Анна Черненко/ Громадське радіо

— Забрали шнурки, ключі, гроші і, що найгірше, окуляри. А в мене зір — мінус десять. Помістили до так званої прогулянкової камери. Там немає даху. Зазвичай туди виводять затриманих на прогулянку. Коли я зайшов, побачив хлопця, у якого на голові був пакет для сміття, перев’язаний скотчем. Тільки невеличка щілина залишалася біля роту. У нього питали: “Чому ти в пакеті? Зніми!” Він каже: “Якщо я зніму пакет, мені буде хана”. Якось той пакет у нього посунувся, охоронець виволок хлопця з камери, побив дубинкою, перемотав знову йому голову пакетом і сказав: “Знімеш — взагалі уб’ю!” 

У хлопця на голові був скотчем примотаний пакет для сміття. Якось той пакет у нього посунувся, охоронець виволок хлопця з камери, побив дубинкою, перемотав знову йому голову пакетом і сказав: “Знімеш — взагалі уб’ю!” 

Тоді вдень було до тридцяти градусів тепла, а вночі лише шість. Я був у футболці і в джинсах. Вдень спекотно, вночі дуже холодно. Перший день нічого, а спати було неможливо, бетонна підлога холодна. Задрімати можна було навприсідки, опершись на стіну і підклавши між холодною стіною і спиною пластикову пляшку. На другу ніч пішов дощ. Над частиною камери на решітку вгорі кинули клейонку. І ми ніч провели, зайшовши під ту клейонку. 

Один із росіян закинув до камери купу українських військових кітелів: “Щоб не поздихали!” Хоч якийсь прояв людяності...

У цій камері було багато порушників комендантської години. З ними росіяни швидко розбиралися: били, а потім відпускали. Був хлопець, який сюди втретє потрапляв. Він на наручниках кілька днів висів. У цій прогулянковій камері був такий собі турнік. І до нього вони чіпляли людей. Люди могли висіти так добу-дві. Руки у хлопців сині були. Це мені розповідали. При мені нікого не чіпляли надовго.

За слово “війна” — удар струмом

— Одягли наручники, на голову — мішок і повели на допит. По тому, як вели, я зрозумів що ведуть на другий поверх. Доки вели, чув “іздьовочки”. Медсестра там у них була така… “весела” дівчина. “Що це за тіло повели?” — питає. Ув’язнені для них були не людьми, а бидлом. 

На допиті феесебшник почав із простого питання: чому Віталій не хоче йти працювати до школи? Педагог відповів, що, мовляв, вже відпрацював 25 років і хоче на пенсію, займатися сільським господарством. Потім розмова стала більш жорсткою. Треба було назвати знайомих атошників, власників нарізної зброї, імена людей, що вороже ставляться до окупантів.

– Я кажу: “Нікого не знаю. Як війна почалася, тільки вдома і на городі — ніде більше не буваю”. Кажу хоч щось, бо якщо нічого не кажеш, — на мізинцях клеми — вони починають бити струмом. Спочатку розряди були болючі, але терпимі. А потім… щойно йому щось не подобається, одразу б’є струмом. Я скажу слово “війна” — струм: “Не война, а спецоперация!”. Щодо зброї щось треба було сказати. А я згадав цього “прєдсєдатєля”, який на росіян став працювати. Ну, думаю, зараза, скажу, що в тебе є. І сказав: “У нього має бути нарізна зброя, він людина багата, то в нього має бути стовідсотково!” 

Віталія розпитували про жінок із Борівського. Мовляв, вони створили в селищі диверсійно-розвідувальну групу. На все Віталій давав одну відповідь: “Нічого не знаю”. Хоча насправді його знайомі, дійсно, передавали координати російських військових нашим. 

— Я під дурника косив. А він психонув і ввалив такий струм, що таке було враження, ніби очі вивалюються. 

Того ж дня Віталія перевели до іншої камери. У приміщенні, розрахованому на чотирьох осіб, утримували 13 людей. Втім, після погулянкової камери, де в якості туалету використовували цеберку, накриту пластиковим мішком, вона здалася Віталію майже зручною.

Спорожнілі камери кілька тижнів тому ще були набиті людьми. © Анна Черненко/ Громадське радіо

Спорожнілі камери кілька тижнів тому ще були набиті людьми. © Анна Черненко/ Громадське радіо

— Тут хоч дах і туалет був. Спали по черзі: хтось на нарах, хтось на матрасах під нарами і в проходах. Люди різні були. Головний по камері — з Харкова. Потрапив, за його словами, за те, що у паспорті на фото був у камуфляжі. Коли в 45 років він переоформлював паспорт, то використав знімок, який робив колись на мисливське посвідчення.. За це він 100 днів відсидів. Був чоловік, що завідував мережею аптек. Був хлопець 18-річний… 

Водили на допити. Знову катували струмом. Казали: “Завтра поедешь с нами в архив, искать документи на школу”. Я кажу: “Там вже місяць нове керівництво. Може, вони там все поперекладали”.  “Не хочешь сотрудничать, так у тебя семья есть. Жена будет в соседней камере сидеть. Сын в Белгород поедет, в колонию”. Я питаю: “А сина за що?” “А ты думаешь, у тебя дома наркотиков нет?” Я і притих. Ніч була страшна. Лежу думаю: зараз почнуть тероризувати жінку з дитиною. Хоч би вона виїхала!” А ми заздалегідь домовилися, що якщо мене заберуть, вона з сином поїде негайно. 

“Підпалили все, що феесбешники на нас нарили”

— Пройшла ніч, весь день ніхто мене не викликає. У дверях був отвір, щоб передавати їжу, її називали “кормушкою”. Коли “кормушка” закрита, дихати зовсім нічим у камері. Її закривали, щоб камеру покарати. І от ми чуємо, кудись всі побігли. Потім у нас “кормушка” закрилася, і по всім камерам позамикалися. А потім охоронець пройшов і закрив ще й на ключ усі кормушки. 

Починаються вибухи. В сусідній камері починають молотити у двері. Ніхто не відповідає. Починають стукати сильніше. Чуємо, виламують “кормушки”. Охоронці не реагують. А вибухи лунають вже десь поряд. Чуємо, в сусідній камері характерний скрегіт будівельної піни, ніби видирають пластикове вікно. Витягли склопакет. А за вікном ще підсилена решітка. Її вибити неможливо, вона закріплена, здається, у восьми місцях. Чуємо, решітку трясуть. Вибухи. Нари в камерах приварені до підлоги. Звук такий, ніби відірвали нари і вибивають уже нарами ту решітку. Двері зсередини вибити нереально було. Вікно простіше. І в той же час думаємо: “Зараз прийдуть охоронці і почнеться бійня”. 

У сусідній камері вибили частину решітки, знайшли найбільш худорлявого, він виліз, пробігся по двору, після нього ще вилізли люди. Знайшли вікно, на якому не було решітки, вибили скло, залізли в дежурку, знайшли ключі. А ми сидимо в камері. Чуємо, що довго перебирають ключі. І нарешті всі камери відімкнули.  

Ховаючись від обстрілів, росіяни залишили замкненими 150 осіб. На щастя, всім їм вдалося вирватися з пастки. Але вони не знали, що почався контр-наступ. Здавалося, щойно закінчиться обстріл, і росіяни повернуться до ІВС. А втікачів без документів затримають на першому ж блокпості. 

Віталій Чернов розповідає про масову втечу в’язнів з катівні у Куп’янську © Оксана Комарова [Куп’янськ катівня ІВС]

Віталій Чернов розповідає про масову втечу в’язнів з катівні у Куп’янську © Оксана Комарова

— Вибили двері у кімнату з речовими доказами. Там всі наші речі зберігалися в пакетах. Все розібрали. Я нарешті отримав свої окуляри. Але паспортів у тих пакетах не було. Вибили двері, що ведуть в середину поліцейської дільниці. Знайшли паспортний стіл. Але і там не було наших документів. Пішли на другий поверх, де допити проходили. 

Вибили двері в кабінет слідчого. Ключі прямо в сейфі стирчать.Там — якісь документи, смартфони. Мого немає. 

Потім хлопці почали роздивлятися справи: атовці, їхні персональні дані, адреси. Хлопці все це на стіл накидали і підпалили прямо в кабінеті слідчого на столі. І так пройшлися по усім кабінетам. Документи і смартфони зібрали. А всі справи, які найшли, все, що феесбешники нарили на наших, підпалили. 

Хтось запалив архів внизу. Запалили в дежурці журнал тих, кого арештували. Для чого запалили? Для того, щоб якщо росіяни раптом, не дай бог, прийдуть, вони не могли по тих списках назад усіх притягти. Будівля в вогнищі, в диму. Я пішов до своєї камери, щоб хоч щось тепле знайти, я ж у футболці був. Дивлюсь — у прогулянковій камері хлопець в наручниках, прикований до дверей. Стали намагатися його звільнити. Ключів немає. Шукали скріпки якісь, притягли дрель. Якось хлопці його відстебнули. 

“Людей з ІВС упізнав би серед натовпу”

Вийшли на волю. Я думаю: поряд — один блокпост, трохи далі — інший, а у мене документів немає. Куди йти? Сів і сиджу. І ще кілька хлопців поряд. Світати починає. Іде їхній поліцейський. Побачив, що будівля горить. Питає: “Ой, у вас тут, наверное, прилёты были?” Кажу: “Не знаю, може, снаряд абощо…” “А чего вы тут сидите?” “Та документів немає!” “Ничего, на блокпосту скажете, что командир отпустил!..” 

З документами чи без — Віталій вирішив усе ж таки спробувати дістатися додому. Дорогою зустрів іншого такого ж втікача. Він був із Куп’янська, тому вже встиг зайти додому і привести себе до ладу. У катівні побував не тільки він, але і його дружина.  

— Там взагалі історія страшна. Жінка виносила сміття. Тут їде колона росіян. Вона викинула сміття, іде назад, перед нею зупиняється джип: “Вы помешали проведению военной операции”. Їй почали заламувати руки, жінка закричала. Чоловік вискочив з дому: “Що таке? За що ви її?” Почав її захищати, ну вони їх обох і загребли. Вдома дочка-підліток сама залишилася. 

Це подружжя і вивезло Віталія з Куп’янська на своїй автівці. 

— Їдемо, бачимо: техніка покинута, блок-пост один розбитий, інший. Біля Сподобівки ідуть двоє хлопців. Одразу видно, що наші, з ІВС. Того дня в натовпі людей я б упізнав тих, хто там сидів: погляд зовсім інший, убитий стан. Зупинилися. Їм до Шевченкового треба було, вже люди пішки 17 км пройшли. Взяли і їх в машину. 

Висадили мене на повороті до Борівського, а хлопців повезли далі, в Шевченкове. Іду по дорозі кілька метрів — виходить військовий. Думаю: ну все, приплили… Зараз мене спакують — і на Бєлгород. А потім дивлюся: синя пов’язка, Збройні Сили України! Наші! Мене відвели до командира, я розповів, звідки я і хто. Він почав мене розпитувати, де стоїть ворожа техніка. 

Віталій розповів хлопцям із ЗСУ про все, що бачив у Куп’янську: розташування блокпостів, танків і БТР-ів. А потім куп’янське подружжя, що саме поверталося із Шевченкового додому тією ж дорогою, розповіло нашим про всі невеличкі шляхи, якими можна непомітно обійти ворожі блокпости. Український прапор замайорів над Куп’янськом уже 10 вересня.

Коли наш герой нарешті дістався додому, виявилося, що його родина давно виїхала з окупованої території. Тепер сім’я знову разом. Борівське оговтується після окупації.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися