Вовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекалами

Вовчанський агрегатний завод розташовано майже в центрі Вовчанська: з одного боку – центральний парк з дитячими майданчиками, з іншого – міський пляж. Зовсім поруч міст через річку Вовчу. Раніше молодята на нього вішали замки – на міцне подружнє життя. Зараз тут ворожий блокпост. Стоять зазвичай днр-івці.  Для багатьох мешканців Вовчанська саме цей міст став відправною точкою поневірянь. Сумнівний контакт у телефоні, чи, не приведи боже, «не таке» татуювання – і ти вже за стінами заводу. 

На підприємстві, яке колись давало роботу трьом тисячам співробітників, зараз, як кажуть деякі місцеві, вороже «гніздо»: місце, де зникають люди, а ті, що повертаються, не воліють розповідати бодай щось. 

«О сьомій ранку вони вже йшли містом»

Вовчанськ окупували в першу добу від початку повномасштабної війни. 

– Ми живемо зовсім поряд із російським кордоном. Близько сьомої ранку 24 лютого росіяни вже йшли містом. В колонах були танки, бронетранспортери, піхота… – Розповідає місцева мешканка Тетяна (ім’я змінене задля безпеки – жінка виїхала до Харкова, але її рідні залишаються в окупації). – Одразу зупинилися всі підприємства. Було підірвано два мости. Почалася паніка. 

Своєї пекарні у Вовчанську немає. Хліб раніше привозили з Харкова або з Нової Водолаги. Приватна пекарня була якраз на території агрегатного заводу. Вона забезпечувала хлібом сім’ї співробітників, та дещо йшло на продаж. 

– А в березні там вже розташувалися рашисти, – пригадує Тетяна. – Туди відправляли неугодних: ветеранів АТО, колишніх прикордонників, поліцейських. З ними проводили бесіди. Згодом, коли цей контингент закінчився, вже запрошували тих, хто не хоче співпрацювати з окупантами. 

Спочатку забирали тільки чоловіків, каже мешканка Вовчанська, а згодом взялися й за жінок – тих, у кого чоловік колись служив, або син зараз у ЗСУ. 

– Це дуже страшно. Приїздить машина величезна, «зедка», в машині автоматчики, стрибають через паркан. Якщо зачинено – ламають двері. 

Тиск на тих, хто потрапив на агрегатний, чиниться величезний. Навіть якщо людину за кілька днів випускають, вона виходить звідти пригнічена, не відповідає на телефонні дзвінки, не хоче розповідати про те, що сталося. Людей залякують, шантажують сім’єю, дітьми.  

Перші офіційні повідомлення про те, що відбувається на Агрегатному заводі, з’явилися у квітні. Під час телеефіру голова Харківської військової адміністрації Олег Синєгубов заявив: «У місті Вовчанськ окупанти вивезли один із заводів на територію російської федерації, а в приміщеннях цього заводу влаштували тюрму, справжній концтабір, де людей піддають тортурам, примушують співробітничати з ними, ставати до лав російських збройних сил».

Трохи пізніше інформацію про аграрний підтвердили і в прокуратурі. Керівник Харківської обласної прокуратури Олександр Фільчаков заявив, що триває досудове розслідування у провадженні щодо заводу: «Окупанти незаконно утримують людей, піддаючи їх фізичному та психічному насильству… Повну картину ми побачимо, коли українська армія візьме під контроль територію всіх на цей час окупованих громад».

Чому саме агрегатний?

Заступник директора Вовчанського агрегатного заводу Олег Топорков знає про підприємство все. Йому самому довелося кілька місяців жити в окупації та переховуватись від росіян.  

– Агрегатний – це доволі велика територія, на якій розташовані основні цехи, підсобні приміщення, є столовий комплекс, який здатний за раз обслуговувати 500 осіб. Є приміщення ремонтні, побутові, – не без гордості розповідає він. – Найбільший із цехів, двадцятий, представляє собою прямокутну споруду висотою в центральній частині метрів вісім, по бокам до якої прибудовані триповерхові приміщення. Це і роздягальні, і службові кабінети, і складські приміщення. 

Саме в двадцятому цеху і тримають викрадених людей. Виявляється, в ньому багато ізольованих приміщень. 

– У нас підприємство було режимне, – пояснює Олег Топорков. – Ми ще за царя панька випускали військову продукцію. І тому у нас є складські приміщення, де зберігалася продукція перед тим, як її відправляти замовнику. Приміщення можна було запломбувати. Потім військові приїжджали і забирали замовлення. В них і зробили цей концентраційний табір. Це капітальні ізольовані споруди із залізобетонними стінами. Деякі складські приміщення не мають вікон, в них металеві двері. Саме їх і використовують як камери утримання. Службові кабінети  використовують для допитів. Є ще складські приміщення, в яких також утримують людей.

Ще однією причиною, чому окупанти обрали саме двадцятий цех, є, на думку Олега Топоркова, той факт, що поруч стоїть семиповерхова адміністративна будівля. Вона захищає цех від обстрілів із західного напрямку. 

Сам завод є автономним підприємством, з власною водною свердловиною та каналізаційною системою. Вся територія огороджена парканом, колючим дротом, є відеокамери. 

Крім того, місцеві розповідають, що підприємство разташовано таким чином, що у випадку, якщо ЗСУ обстрілюватимуть «вороже гніздо», їм буде дуже важко не поцілити по цивільним об'єктам. Недалеко парк, приватний сектор, дитячий садочок, який окупанти обіцяють ось-ось відкрити, незважаючи на небезпеку для дітей.  

Скільки бранців утримують на заводі?

– Місцеві, яким пощастило звільнитися звідти, розповідали, що декого утримували в камері, де перебувало ще десять осіб. Хтось сидів з тридцятьма, – каже Олег Топорков. – Точних цифр вам ніхто не назве. Приблизно від ста до ста п'ятдесяти осіб, залежно від ситуації. Відбулося якесь ЧП або репресії – вони всіх людей стягують, набивають під зав’язку. Якщо питання в тому, скільки можна там тримати, то дивіться: цех розміром приблизно метрів сто п’ятдесят на п’ятдесят. Розумієте, якщо всередину заганяти людей, то скільки можна їх помістити? У приміщенні чотири на п’ять, можуть тридцять чоловік сидіти. 

Олег Топорков каже, на заводі є всі «різновиди окупантів»: і мобілізовані з так званих ЛНР та ДНР, їхня ж народна міліція та органи безпеки, і російська нацгвардія, і кадрові військові. Керує усім, звичайно ж, ФСБ. Співробітники цієї структури здебільшого проводять допити. Наглядають, конвоюють люди з «ДНР» та «ЛНР». 

Забрати на завод можуть за все що завгодно. Крім проукраїнської позиції, причиною може стати наклеп сусіда. 

– 37-й рік у всій красі! – каже Тетяна.

Схоже, іноді людей викрадають, щоб банально їх обікрасти.

У нас є свідчення людини, яку на агрегатному катували струмом, щоб отримати гроші. Після того, як чоловік віддав окупантам заощадження, його відпустили. Втім, на волю після кількагодинної чи кількаденної «розмови» виходять не всі. 

– Є люди, які були на заводі і яких потім вивезли в росію, – каже Олег Топорков. – Додому вони не поверталися. Є до десятка тих, кого тільки я знаю. Є ті, що в списках на обмін. А є люди, про яких думали, що їх розстріляли, а вони за два місяці вийшли на зв’язок з рідними з Росії, з Білгорода.

Як знайти рідну людину?

13 квітня у Альони Циганкової росіяни забрали батька та ще двох родичів, у Маргарити Стальнової – чоловіка. Це сталося в дачному кооперативі «Символ» Чугуївского району. Чому їх викрали, жінки не знають. Може, тому що возили гуманітарку. Може, через те, що у батька Альони, Ігоря, був генератор, і сусіди приносили йому всі свої телефони. Дехто з викрадених добре розуміється на техніці – могли забрати, щоб ремонтував машини окупантів. Може, окупанти хотіли просто забрати кілька автівок (і забрали). 

Так чи інакше, за словами сусідів, тринадцятого приїхали військові, наділи на голови чоловіків мішки і забрали в невідомому напрямку.

– Перевернули все в будинку. Порізали навіть пінопласт на стелі. Винесли весь електроінструмент, газову піч, газовий балон, забрали машини. Машину мого батька – Форд Гранада білого кольору, а ще Рено Кенго і червоний бус, – каже Альона Циганкова. – Як розповіли сусіди, у татовій машині не було палива, її дотягли до їхнього блок-поста, замінували та кинули. Через якийсь час приїхав хтось із вищого керівництва та сказав, що її треба розмінувати та перегнати на Шестаково.

Спочатку рідним казали, що незабаром відпустять усіх затриманих. Але згодом повідомили, що їх перевезли у глибокий тил – «заради безпеки». 

Про те, що глибокий тил – це, можливо, Вовчанськ, і Альона, і Маргарита можуть лише здогадуватися. Більш-менш достовірної, а тим паче офіційної інформації немає. 

– Ми довідалися дещо через знайомих, далеких знайомих, – каже Маргарита Стальнова. – У Вовчанську одного чоловіка затримали на тиждень. Окупанти знайшли якийсь контакт у нього в телефоні, який їм не сподобався. Дружина з дитиною щодня ходила, просила: відпустіть! І його випустили. Коли йому показали фотографії наших затриманих, він сказав, що ніби бачив там когось схожого. Але чи можна цьому вірити… Людина в такому стані… Невідомо, що з ним там робили. 

У вовчанських телеграм-чатах кажуть, що для того, щоб дізнатися, чи перебуває певна людина на Агрегатному заводі, треба підійти до прохідної і назвати прізвище зниклого. 

«Виходить військовий із списком. Називаєте йому ім’я та дату народження. Він перевіряє за списком і каже, чи є в них такий. Попереджає, що немає побачень і передач. Не каже, скільки ще триматимуть», – описує процес одна з дописувачок чату. 

І Маргарита, і Альона, звичайно, не можуть поїхати до окупованого Вовчанська. Один із варіантів – попросити когось із місцевих підійти на прохідну заводу. Але люди бояться ризикувати. Вже були випадки, коли в катівню забирали і тих, хто цікавився долею зниклих. 

– Я знайшла одного знайомого, а він попросив дівчину з Вовчанська порозпитувати про мого чоловіка, – розповідає Маргарита. – Кажуть, дівчатам це зробити простіше. Він нічого не обіцяв, тим більше там зв’язку немає. Але відповідь отримали: бачили, живий, ремонтує техніку. 

Втім, і ця інформація неофіційна. Жінки звернулися до поліції, СБУ, Національного бюро розшуку, у Червоний Хрест. Чекають. 

Це вже було

Окупанти не вигадали нічого нового, влаштовуючи таку катівню посеред міста. І зараз я навіть не про донецьку Ізоляцію. У росіян багатий досвід в облаштуванні незаконних місць несвободи на окупованих територіях. Може, навіть методички є. 

Ось як майже двадцять років тому співробітники «Меморіалу» описували неофіційну тюремну систему, створену росією на Кавказі, під час другої чеченської війни: «За фасадом офіційної системи місць утримання затриманих, дізнання та слідства діє неофіційна система незаконних місць утримання – у розташуваннях військових частин тощо. Центр цієї системи розташований у Ханкалі, на головній базі федеральних сил. У цій паралельній системі як «наслідки» до затриманих та «зниклих» застосовують жорстокі тортури, які призводять до швидкої смерті, чинять позасудові страти. Якщо «першу чеченську війну» подібні злочинні дії практикувалися військовою розвідкою і спецназом, то під час “другої війни” цей досвід переймається і активно використовується співробітниками сил правопорядку (МВС тощо)».

Правохахисники тоді розповідали про різні місця неофіційного затримання: там були і просто ями посеред поля (так звані зіндани), покинуті прміщення, і «тимчасові фільтраційні пункти», про які ми сьогодні так багато чуємо.

«Запрошення» на неофіційну, ніде не зафіксовану розмову, після якої з людини можна вибити будь-яке зізнання, має глибокі корені в структурі силових відомств ще, мабуть, з радянських часів. Олександр Черкасов в середині двохтисячних писав у статті про секретні тюрми в Чечні: «Мрія будь-якого російського оперативника – поспілкуватися з людиною «поза процесом», доки вона не захищена ні присутністю адвоката, ні кримінально-процесуальним кодексом. Людину “запрошують” або “доставляють”, а потім із нею “розмовляють”… аж до отримання “явки з повинною”. Але так щоб “зникнути” людину чи хоча б отримати її у своє розпорядження надовго – це вже вершина мрій!»

За двадцять років, як відомо, у сусідів мало що змінилося. Навіть керманич той же. 

З Вовчанськом окупантам «пощастило»: для зниклих «заради приємної розмови» містян не треба було, як у Чечні, шукати покинуті приміщення чи навіть викопувати спеціальні ями. Просто в центрі знайшлося ідеальне приміщення.  

Згідно з Женевською конвенцією стосовно цивільних є забороненими:

• насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури;
• захоплення заручників;
• наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження;
• засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.

Втім, де Росія, а де – Женевська конвенція.