17 жовтня з полону повернулися 108 жінок. Серед них була і Наталія Зеленіна, яку бойовики так званої ДНР затримали ще у 2017 році. Ми писали про цю жінку у вересні 2020 року, коли ЄСПЛ зобов’язав український уряд включити Наталію до списків на обмін. Інтерв’ю з нею опублікувало “Громадське”.
Співробітниця Благодійного Фонду “Світанок” Наталія Зеленіна потрапила у полон п’ять років тому, коли під час обшуку бойовики знайшли у неї препарат для антиретровірусної терапії та пігулки бупренорфіну гідрохлориду і звинуватили у контрабанді наркотичних речовин.
Жінка з 2007 року є пацієнткою програми замісної підтримуючої терапії з лікування опіоїдної залежності. Саме задля лікування вона отримувала бупренорфін гідрохлорид. На початку війни на Донбасі Наталя переїхала до Вінниці. Відтоді замісну підтримуючу терапію жінка отримувала у Вінницькому обласному наркологічному диспансері “Соцтерапія”. У Донецьку залишалася її літня мати, тож Наталії фактично доводилося жити на два міста.
Перед черговою поїздкою до мами Наталія отримала у диспансері пігулки в кількості, щоб їх вистачило на два тижні. Але на пункті пропуску “Оленівка” її затримали.
“Мене вивели з автобуса з моїми речами на огляд, чи є там заборонені предмети, обшукали й арештували. Здавалося, що на мене вже чекали: там були поняті, слідчий, представники “МДБ”. У мене й раніше було відчуття, неначе за мною стежать. Але я спокійно ставилася до цього: знала, що замісну терапію приймаю законно, додаткових наркотиків не вживала, — розповіла Наталія журналістам Громадського вже після звільнення.
Жінку звинуватили в торгівлі наркотиками. В Україні бупренорфіну гідрохлорид є цілком легальним засобом лікування наркозалежних. У так званій ДНР це не так. Наталю засудили до 11 років ув’язнення за “контрабанду наркотичних речовин та злочин проти моральності й народу республіки”. Прокурори вимагали 18.
Наталію Зеленіну відправили відбувати покарання до Сніжнянської колонії. Там жінку, здоров’я якої дуже сильно похитнулося, примушували працювати: розносити гній на город, розвантажувати автівки.
“За документами наш робочий день мав тривати дві години, але ми працювали навіть на вихідних. Там було марно щось доводити. Було легше сісти в тіні й рвати траву, ніж загриміти у вогкий ізолятор. Невідомо чим би це закінчилося для мого здоровʼя”, — каже Наталія.
Мати Наталі та її колеги намагалися врятувати жінку з полону — надсилали листи президенту України, до СБУ, представництва ОБСЄ в Україні, офісу Омбудсмена з проханням включити Наталю до списків обміну полоненими. Наталя зі свого боку зверталась до окупаційної адміністрації з проханням внести її у список. Їй відмовили через “неполітичну статтю”, за якою Наталю засуджено.
У вересні 2020 ЄСПЛ вказав урядам України та Росії на необхідність медичного лікування Наталії та оприлюднив вимогу до уряду України вжити всіх необхідних заходів задля її повернення на підконтрольну уряду частину України. Втім, жінка залишалася за ґратами. А з початком повномасштабного вторгнення надія полоненої на звільнення взагалі згасла: “З початком повномасштабної війни, наглядачі ставилися до нас зі ще більшою ненавистю. Нам щодня говорили, що ми не потрібні Україні. Ба більше, з війною зараз не до нас, не до “єрунди” — це так вони нас називали”.
Наталія вважала, що у випадку обміну не буде в приоритеті. Тим більшим було її здивування, коли її викликали “з речами на вихід”. З мішком на голові Наталію відвезли до Донецького СІЗО.
“Ми переночували, а наступного дня знову мішки на голову, руки замотали скотчем і завели нас у брезентові машини. Це була дуже важка дорога. Ще сказали, що насправді нас везуть у Воронеж. Що там із нами спілкуватиметься ФСБ, аж тоді вирішать — помилувати нас чи відправити далі відбувати термін”, — пригадує колишня полонена.
На щастя, жінок літаком доправили до Криму, а звідти машиною — на підконтрольну уряду територію України.
