Коробочкине: пів року під обстрілами. Фоторепортаж

Перше, що упадає в очі, коли в’їжджаєш до Коробочкиного, — школа. Сучасна, гарна і… розбита. Поруч — посічена обстрілами пошта. На зупинці транспорту — замість пасажирів чатує одинокий пес.

Село Коробочкине Чугуївського району потерпало від майже щоденних обстрілів пів року. Росіяни били з окупованих Чкалівського і Гракового. Тут пошкоджено більшу частину приватних будинків.

Люди тільки починають повертатися до села. І то ненадовго: хоч як накрити розбитий дах, заколотити вікна. Жити тут важко: електрику і газопостачання відновили ще не скрізь. А декому — немає куди повертатися: від будинків залишилося попелище.

— Спочатку люди розуміли, коли бувають обстріли. Від шостої до восьмої намагалися нікуди не виходити. Але потім, у росіян пройшла ротація, і вони почали стріляти будь-коли і будь-куди, — розповідає Євген Подлубний, місцевий волонтер, що проводить для нас своєрідну екскурсію розбитим селом. — Спочатку вони били лише в ті райони, де стояла українська військова техніка. А після першої ж спроби наших витіснити окупантів з Гракового, росіяни почали мститися. Це з травня приблизно. Стало гинути багато людей. 

20 травня було поранено Владислава Санжаревського. Руку доводиться лікувати і досі.  

Його будинок майже знищено: замість даху — брезент. 

10 червня в селі загинула ціла родина — п’ятеро осіб: снаряд влучив в будинок саме тоді, коли люди після обстрілу піднялися з підвалу, щоб пообідати. Затишшя виявилося оманливим. 

— Навіть під обстрілами в Коробочкиному залишалося 360 людей. А до війни мешкало десь три з половини тисячі, — розповідає Євген. — Волонтери сюди не всі погоджувалися їхати. Волонтери із “Скрині допомоги” організували допомогу для села. Вони все необхідне знаходили, і ми сюди привозили, під обстріли. Я під обстріл потрапляв неодноразово, коли людей вивозив. Іноді до Коробочкиного не міг доїхати через обстріли. На машині досі вм’ятини. 

До деяких будинків у Коробочкиному ніхто вже не повернеться. Під осіннім дощем сірий попіл перетворюється на чорну багнюку, уцілілі речі, якими колись хтось з любов’ю користувався, гниють прямо посеред зруйнованих кімнат. І з них проростає трава і навіть паростки кленів.