MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Мене прозвали Безстрашний, бо я закривав вікна у сховищі під обстрілами’, — маріуполець, який одразу після евакуації пішов до ЗСУ

12.11.2022   
Ольга Шевченко

Юрій Камінський. Світлина із Facebook.

Юрій Камінський. Світлина із Facebook.

Юрій Камінський прожив у Маріуполі під час війни майже місяць. Він пригадує, як танк направив дуло на машину з його родичами, як ходив за продуктами під обстрілами, через що військові казали йому: ‘Царство небесне!’. Зараз Юрій служить у армії.


У якій частині міста ви знаходились 24 лютого?

Я знаходився в Маріуполі в Центральному районі. Мій будинок був розташований біля літака [пам’ятник].

Скажіть, у яких числах ви вже почули вибухи, коли почули авіаудари? Як ви це переживали?

Почув вибухи такі, що війна, десь 1 березня. Були прильоти, десь 2 чи 3 березня прилетів невеликий снаряд поруч із нашим будинком, я виходив, дивився влучання, і він повибивав і вікна, і шибки. Потім через декілька днів вже почали прилітати і в наш будинок, і в нас почало сипатися скло. Після останнього, то напевно був авіаснаряд, я побачив дуже глибоку вирву, влучили в тепломережу між 96-м будинком і 94-м на вул. Зелінського. Там теплотраса пролягала і прямо де заринали ці труби під землю — снаряд прямо точнісінько туди влучив, наче цілили. І вирва була діаметром метрів три.

Як не знесло той будинок №96, як він там встояв… Але після того вибуху, я так розумію, у нас ударною хвилею повибивало всі вікна, знесло балкон. У мене стінка впала з балкона.

Де ви перебували під час таких масованих бомбардувань? Ви знаходились у квартирі чи, можливо, у підвалі?

Так, ми знаходились у квартирі, спали у самій ванні. Там був я, дружина і двоє моїх маленьких дітей. Син 6 років і донька, на той момент 2 роки. Спочатку дружина першу ніч спала у самій ванні, накрившись ковдрою, потім я вже спав із сином у ванні, а дружина під ванною на підлозі. Бо ми вважали, що це найбезпечніше місце. І, в принципі, так воно й виявилось, бо у нас усі двері дерев’яні, але зі скляними вставками. І тільки у ванній це скло залишилось цілим.

Квартира Юрія Камінського.

Квартира Юрія Камінського.

Коли дружина заходила в кімнату, каже: “Я закриваю двері”, — а в цей час вибух, вона хоче закрити, а не може, тягне ручку дверей, а вона її всмоктує, вона відпускає двері і шибки, уламки — все на неї. Добре, що вона накрила собою і це все впало їй у халат і всі ці уламки не посипалися на неї, навіть не подряпали її. Але цю всю картину спостерігав мій син із коридора, злякався дуже. Він дуже сміливий, але [це] єдиний раз, коли він дуже злякався і заплакав. Бо він сам там сидить і бачить таку картину.

Ваші діти запитували, що це відбувається? Як ви їм пояснювали?

Ні, знаєте, вони все, я так думаю, розуміли. Мене це дуже і дивує, і трошки лякає, бо син і досі такі питання якісь ставить, наче він нічого не розуміє, а наче і все розуміє. Усе розуміє. Не знаю, що там у голові. Після того у самого не все добре з нервами, а як це дитина все пережила… Донька після останнього вибуху, коли повибивало балкон і був лютий мороз у березні, десь градусів 15 морозу було, і ми вийшли шукати бомбосховище десь, і донька бачить, що все горить, усе палає, все димить. Усе зруйноване. Усюди уламки, валяється каміння з будинків. Пройти важко, а ми з валізами. І не знаємо, куди йти, бо все, куди не подивишся, — все димить. Усе горить, усе палає, будинки горять. Донька дуже плакала.

Будинок Юрія Камінського. [маріуполь вул. зелінського]

Будинок Юрія Камінського.

Коли пішли шукати бомбосховище?

Десь у десятих числах березня.

Ви знайшли бомбосховище? Далі були там?

Так, ми знайшли бомбосховище, то була нова будівля для СБУ. Завершувалось будівництво там, біля “Обжори”, біля “1000 дрібниць”.

Там було саме бомбосховище чи це був звичайний підвал?

Більше підвал. Знаєте, як у п’ятиповерхівках підвали — там низька стеля, що тільки присідаючи пройдеш. А там можна було у повний зріст, там було декілька великих кімнат. Але назвати його бомбосховищем неможливо було. 

По тому будинку дуже часто прилітало. І десь у перший чи другий день нашого перебування прилетів, напевно, після першої ночі, снаряд буквально в парі метрів лівіше від нашого вікна. Два метри правіше стрельнули б і снаряд залетів би точнісінько в наше вікно, і всі, хто перебував там, а там перебувало приблизно 80 людей, — скоріш за все загинули б. І ми якраз по центру там були.

Після першого удару ми чим могли заклали ці вікна. Бо було дуже холодно. І щоб було якесь світломаскування. Ми і гіпсокартоном, і знайшли там якийсь сейф — і сейфом [закривали]. І дверима теж — умовно. Воно навряд чи врятувало, хоча б від морозу якийсь умовний захист був. Але після кожного пострілу поруч знов доводилось виходити і закривати, щоб хоча б було не так холодно, бо там було в підвалі, якщо вікна відкриті, то було +3, якщо закриті, то +8, +10. Уявіть, які там були умови.

Скажіть, люди, які з вами перебували у підвалі, усі вцілили, усі вижили?

Ні, ні.

Розкажіть, унаслідок чого загинули.

Одного разу люди вийшли зранку готувати їсти і почався обстріл, і одного чоловіка поранило, йому розпанахало живіт. Його відвезли в лікарню, але він там помер.

Десь 15-17 березня, наші відступили вже, наші були вже з іншого боку “1000 дрібниць”, а російські війська були на нашій стороні. Вони були у під’їздах, майже в кожному будинку у під’їзді. І вони бачили, знали, що ми там, але нам деякий час, не завжди, але дозволяли виходити. А коли забороняли, вони стріляли — не знаю чи холостими, чимось стріляли. І одного разу стрільнули і дівчину поранили в ногу. Вони всіх бачили, вони знали, хто там, вони до нас підходили, просили наші паспорти, шукали, бо поруч із нашим будинком була поліцейська машина, вона була з чотирнадцятиповерхівки, там, де був ЦНАП. Там жив якийсь поліцейський. А вони думали, що він тут. Ми їм сказали, що він там живе. Нас перевіряли, вони знали, що там тільки цивільні, старі, діти.

Вам відоме ім’я загиблого чоловіка і пораненої дівчини?

Я знаю, хто він, але ім’я не пам’ятаю. Його дружина торгувала на центральному ринку, у критому приміщенні приправами. Чи казахи, хтось такі. Їх маріупольці знають. Люди їх знають, я ім’я його не пам’ятаю.

Розкажіть більш детально, як вам доводилося комунікувати з російськими військовими? Ви кажете, вони до вас заходили, перевіряли документи. Що вони казали, як це відбувалося — ці перевірки?

Маріуполь. © Юрій Камінський

Маріуполь. © Юрій Камінський

У грубій формі сказали: “Усі чоловіки — виходимо з документами, хто не вийде — того розстріляємо”. Усі вийшли. Ну і постійно: ти хочеш приготувати поїсти, сходити у туалет, а щоб сходити у туалет, треба було з підвалу піднятися на верхні поверхи, тільки так, а це потрібно перебігти. Так дівчина і отримала поранення, бо вона пішла у туалет, а з туалету поверталась, її поранили.

Хтось надав дівчині допомогу?

Так, так. Її не забрали в лікарню, вона не схотіла, їй шукали ліки, хтось приніс із тієї чотирнадцятиповерхівки. Бо в нас уже майже всі бинти віддали на того чоловіка, доки його не забрали в лікарню.

Люди ще ходили на вилазки за продуктами, за водою, за їжею. Хлопця якогось теж поранило уламком, посікло йому обличчя. Йому теж надавали медичну допомогу.

Вам відомо, що зараз із вашим будинком, з вашою квартирою?

Я бачив її у списках на знищення. Хоча я знаю, що вона не згоріла. Знаю, що в неї було два влучання. Одне влучання в третій під’їзд у стінку, і по стіні пішла тріщина, а інше влучання — у мій під’їзд, у перший поверх. Снаряд залетів у вікно, упав на підлогу і пробив плити, і плита впала в підвал. І ще один, не знаю, це той снаряд чи інший — теж на першому поверсі, у край віконної рами у стіну.

Вам відома доля ваших сусідів?

Ще на початку війни у нас сусідка померла. Не від війни, хвороба була. Знаю точно, що декілька людей загинуло, є інтерв’ю, у Драмтеатрі. Сім’я. Там вижив один хлопчик, здається. І дідусь із бабусею. Це бачив по телевізору.

Деякі сусіди знаю, що живі. Вони пережили жахіття, бо я ходив коли за продуктами у свій будинок, ще коли жив у підвалі, бачив уламки чи з танка, чи з БТР. Я зрозумів, що війна була прямо біля під’їзду. Прям біля будинку. У них зруйнований навіс над ґанком, він тримався на двох стовпах і один стовп зруйнований. І вони боялися там проходити, пробігали, щоб не дай Бог не впав.

Маріуполь, вулиця Троїцька (центральна частина міста). © Юрій Камінський

Маріуполь, вулиця Троїцька (центральна частина міста). © Юрій Камінський

Наша сім’я, нам казали: “Ви що, любите подорожувати? У вас все із собою, все є”, — зібрані були. Ми якось так навіть після обстрілу ретельно зібрали речі, я, до речі, збирався 1 березня їхати до Польщі, у мене була валіза. 23 лютого ми з дружиною склали список, що треба взяти, що робити, коли почнеться війна, і наступного ранку вже почалась війна.

Ви були готові, знали, що може таке відбутися? Готувалися до початку війни?

Не вірив, до останнього дня не вірив, але на про всяк випадок — хто знає, із ким чорт не жартує. Але не вірив, бо якби я вірив, я б і виїхав раніше. І дружину вивіз до своєї родини, вони у Хмельницькій області, у них зараз Україна, у них тихо у селі. Нічого не трапилось там. І можна було виїхати до Мелекиного, бо там мій дідусь і моя мама жила. Мама дуже страшно переживала це все, бо вона з вікна бачила, як летять Гради по місту. І уявіть, немає 3 дні зв’язку, вона не знає, чи живий я, чи ні, а в мене ще є брат. Чи живий він, чи ні. Коли я їй дзвонив, вона просто кричала і ревіла, це мені було дуже важко пережити, чути таке.

Із братом вашим усе добре?

Так, вони зараз із мамою у Німеччині. Але дружина його і донька в Росії, вони вирішили виїхати у Росію і живуть, бо дружина поїхала зі своїми батьками тоді. Вони вирішили, що там краще.

Одного разу, коли я пішов у місто до брата, провідати, брат жив на 17-му [мікрорайоні], Троїцька, 33. У їхній будинок теж влучали, і він врешті-решт був спалений. Я підходжу до будинка, а він спалений, я дуже переживав, думав, що брата вже немає серед живих. Але, слава Богу, їх у лікарню №2 забрали. Вони туди переїхали. І брат розказував, як ці російські солдати хвалилися, як вони з “Буратіно” шмаляли по будинкам. І розказували, що якась там жінка наша щось там замінувала, і підірвалися двоє дітей. І вони ту жінку не розстріляли, вони милосердно сказали: “Ти будеш покарана, будеш мити підлогу у лікарні”. Але після всього, що трапилося, у це слабко віриться.

*

Я виходив у місто за продуктами, комусь допомагав, когось переводив додому. Бо я був найсміливіший, мене прозвали там “Безстрашний”, бо я ліз і вікна закладати, хоча були обстріли. І за продуктами ходив. Мені не раз казали: “Царство тобі небесне” наші військові.

Одного разу йшов додому і наші військові відступали, ховались за дев’ятиповерхівкою №123А, на краю будинку стояли. Кажу, що мені там потрібно води взяти, я додому йду, вони: “Ти що, божевільний, куди?”, кажу: “У мене діти без води”. “Ну йди, царство тобі небесне”. Ну, довелося йти.

Смілива людина ви, насправді.

А іншого разу, коли я вже підходив до будинку брата, там школа була, і в школі були наші військові. Я бачу, як біжать чоловік 12, військових. Ну я так ще не бачив, хто вони, я йду, руки підняв, щоб вони бачили, що я беззбройний. Я не знаю, хто це: наші, не наші, і йду прямо на них. І вже коли було десь метрів 10-15, дивлюсь, що наші. Вони мені кричать: “Ти куди, біжи назад, йди звідти, там наступ іде!”. “Ні, — кажу, — у мене там брат живе, мені туди потрібно”.

Маріуполь. © Юрій Камінський

Маріуполь. © Юрій Камінський

До брата залишалось до будинку метрів 15. Думаю: “Ну що я, не дійду до брата?”. І я дійшов, постояв, поспілкувався в тому підвалі. А наступного дня туди влучили. Брат мені розказував, що коли будинок загорівся, він пішов у туалет, побачив, що горить, і він бігом, наскільки це можливо було, на карачках пробрався до своїх, сказав, що швидко збираємо речі, йдемо, бо будинок горить. І якби вони забарилися ще хвилин 5, вони б усі задихнулись. Ну і так я знаю, що багато людей загинуло, бо задихнулись. Хтось загинув від того, що обвалився будинок, а хтось загинув від того, що задихнувся чадним газом.

І коли я після того, як поспілкувався з ним, виходжу, і тут лунають вибухи. Я сховався, дивом мене не зачепило, бо дуже близько були декілька вибухів.

Це справді диво.

Так.

Повернемося до того, як ви виїжджали.

Так, після чергової такої вилазки я приходжу, а дружини немає. А де вона? Речі залишилися, а її і дітей немає. А її забрав наш сусід. Вони виїхали на машині без вікон взагалі. Машина Dacia Logan, здається. І ось вони так ковдрами огорнулись і поїхали повільно, але впевнено. І на блокпосту ці росіяни дивувались: “Як ви доїхали?”. Без вікон, мороз на вулиці, діти у вас, бабуся. А як? А треба було. Отак дружина виїхала.

Якого числа?

Десь після 20 березня. 20, може.

Тобто ви з дружиною розминулися, вона поїхала, а ви залишились, правильно я зрозуміла?

Так, а я залишився. Чи на день, чи на два.

У нас у парку були російські танки 221 стрілецької дивізії. І вони виїжджали з парку, заїжджали між будинками, стріляли, і виїжджали назад. Забув сказати, що зі мною ще жили дідусь та бабуся дружини мого брата. І коли вони грузились у машину і збирались вже від’їжджати, два танки заїжджають, стріляють, задом виїжджає і поїхав перезаряджатись, а один танк стрільнув і дуло своє розвертає в нашу сторону, на наш будинок, на цю машину. Дуже було страшно, коли ти бачиш, як повертається дуло і машина вже завелась, має рушити, і ти розумієш, що зараз він може вистрельнути по машині або по будинку. Але, слава Богу, він просто розвернувся, розвернув дуло, бо всі виїжджали задом, дуло не розвертали, а цей почав розвертати дуло.

А постріли вони робили по цивільним будинкам? Чи куди вони стріляли?

Вони стріляли і по будинкам. Але тоді вони стріляли не по будинкам, я не бачив, куди вони тоді стріляли. Не по нашим будинкам, кудись у бік “1000 дрібниць”, туди кудись стріляли.

Тобто ховалися в житлових кварталах і робили постріли, я зрозуміла.

Так, так, так. І коли дід за мною приїхав, знову танк як гупне, дід дуже злякався, бо він нічого такого не чув. Бо в Мелекиному майже нічого не чутно, відголосок із Широкиного можна було почути, але ж то десь далеко-далеко, а тут дуже-дуже близько, дуже-дуже гучно. Ми до цього звикли, а він — ні.

І він мене забрав, а брата так і не дочекався: брат із дружиною і з дитиною 4 рочки з Маріуполя до Мелекиного пішки йшли. Їх десь там підібрали, буквально декілька кілометрів підвезли, і все. Але так вони пішки з 10 ранку до 17 дойшли. І отак виїхали.

Маріуполь. © Юрій Камінський

Маріуполь. © Юрій Камінський

Як перетинали блокпости, були якісь проблеми із цим?

У Мелекіному на блокпосту показували татуювання, у мене немає татуювань, я показав тіло своє, що немає нічого, і пропустили. Черги були дуже великі. Ми простояли години 3-4. Поки перетнули блокпост.

Був тільки один блокпост у самому Бердянську, і там військовий дав нам печиво. Оце єдина волонтерська типу допомога від росіян — це печиво. Але печиво було не наше. Не українське, це ще було, скоріш за все, їхнє. Я їв схожі наші, а їхні — просто фе, дуже несмачні. Не тому, що вони російськи, ну реально це їсти неможливо було.

Скільки ви перебували у Бердянську?

День. Мені дуже пощастило. Взагалі наш від’їзд із Маріуполя — це велике диво, дуже пощастило, що ми виїхали. Тому що на перетині вулиць Бахчіванджі-Зелінського їхав велосипедист і казав, що туди не їдьте, там обстрілюють, там вас зараз застрелять. Але, на свій страх і ризик, ми поїхали і приїхали. Але казали, що ту трасу обстрілюють, і ми бачили машини обстріляні.

Бердянський блокпост легко перетнули, то був єдиний блокпост. Я потім поїхав, дізнався, що десь на виїзді з Бердянська бувають волонтерські автобуси, які забирають людей. Я поїхав туди, простояв там цілий день, десь до 15:00. Дізнався, що і як, позбирав телефони. Приїхав до школи, тільки повечеряв, як забігає чоловік, питає: “Хто до Запоріжжя, швидко збирайтесь поїхали”. Волонтер. Ми такі “Ну, ми, а коли?”. “Зараз, збираємось і їдемо!” Отак: жінка, наша знайома, тиждень прочекала, не могли вивезти, а тут ми одразу. Я вже там домовився, таксисту дав передплату, щоб він нас вивіз на виїзд із Бердянська. А тут вже зараз їдемо, чхати на ту передплату. І ми поїхали.

Було дуже багато блокпостів, на багатьох блокпостах перевіряли телефони. Нам сказали, що все, що має відношення до України, краще видалити з телефону. Свій телефон було шкода мені все видаляти, я свій телефон віддав сину і сказав, щоб він заховав у своєму рюкзаку, а його телефон — нього вся інформація була на флешці, я там все підчистив, залишив.

А в одного чоловіка, ну він там щось понабирав, помародерив, я так розумію, що вони ноутбук знайшли запаролений, він сказав, що брата ноутбук, пароля він не знає, потім телефон, ще щось, і наостанок вони знайшли якийсь блокнот, у якому була свастика. І його так і залишили на блокпосту. За його долю невідомо.

Такі справи. А потім у Пологах вже було темно і нас не пропустили, поселили до приватного будинку до дідуся. І ми там переночували, і зранку поїхали далі.

Ви до Запоріжжя їхали?

Так, до Запоріжжя їхали, ще більше було блокпостів. Наступного ранку, коли ми поїхали, там у них були якісь списки. І там у них було прізвище моє. Але ім’я інше. Вони питали, хто такий. Там Володимир Іванович типу, я не знаю такого, у мене немає ні родичів таких, нікого немає такого. У мене теж і речі перевіряли, добре, що я заздалегідь всі цінні речі дружині віддав, тому що казали, що вони все забирають цінне.

Ви тоді ще не мали відношення до української армії?

Ні, ні. Ми приїхали до Запоріжжя, того ж дня ми знайшли волонтерів, які відвезли нас до Дубна, до родичів дружини. Нас забрали родичі з Рівного. Усе в один день, все склалося, дуже швидко складалось. І вже 3 квітня ми приїхали до Дубна, ще й сніжок пішов. 3 квітня ми приїхали, 4 квітня я пішов у ЦНАП і одразу пішов до військкомату, у той же день.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися