MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Залишатися людиною за нелюдських умов

25.11.2022   
Марина Гарєєва

Прапор на кладовищі українських військових в Чернігові, яке прицільно розстрілювали й нищили росіяни. Знято 6 квітня. © Стас Юрченко

Прапор на кладовищі українських військових в Чернігові, яке прицільно розстрілювали й нищили росіяни. Знято 6 квітня. © Стас Юрченко

Гортання щоденних новин нагадує подорож океаном — тебе починає хитати, потім нудити й зрештою ти мрієш про одне: аби світ не плив перед очима, а був надійним опертям. Але ти не бачиш кінця-краю океану новин і можеш спиратися хіба на себе — розбалансовану людину, яка мало що контролює в цьому потоці.

Гортання щоденних новин про вбивства (розстріляли пункт отримання гуманітарки, поцілили в немовля ракетою, відкрили вогонь по цивільних автівках, влучили в житлову будівлю) не може нічого нагадувати, бо природою не було передбачено досвіду, співмірного із досвідом переживання війни. Тому людина може або вмикати захисну функцію мозку й блокувати почуття, або вмикати захисну опцію гніву й бажати замовникам та виконавцям убивств долі їхніх жертв. Та гнів швидко випаровується, мов краплі окропу на чолі розпашілого чайника, й людину сповнює порожнеча. А ще нерозуміння того, як зберегти проблиск світла всередині, коли навколо темно не від чергового влучання в об’єкт енергоструктури, а від неосяжності зла, яке щоденно заковтує нові життя, шматує старі міста й нахабно шкіриться тобі у вічі. Вичікує, що ти втратиш контроль і зробиш крок йому назустріч.

Російська Федерація давно перетворилася на Федерацію Зла. Виплекана Росією система зла розгалужена й багатокомпонентна, вона має власні автономні області й округи. Деякі з них очевидні й взаємопов’язані: спорожніла й занедбана Область Свободи Слова межує з густозаселеною Областю Пропаганди; Республіка Силовиків контролює Район Вчених, що гарують на благо імперії; Край Освіти сполучений з Областю Пропаганди окремим каналом, що постачає профільтровані списки навчальних джерел; Місто Олігархів тісно співпрацює з Округом Криміналітету. Центр Федерації Зла суворо засекречений, він не має окремого імені й виробляє смертоносну зброю й зневагу. До всього людського.

Російську маніпуляцію “всі однакові, бо всі чинять зло”, здається, недооцінюють. Вона більше анекдотичного спрощення “все складно” й набагато небезпечніше. Якщо зло чинять усі, невинної сторони не існує. Неважливо, хто напав, а хто обороняється: винні всі, а тому виграє той, хто буде жорстокішим у методах ведення війни й безсоромнішим у засобах пропаганди. Маніпуляція “всі погані” добре влучає у вразливість демократичної системи, коли прагнення почути обидві сторони дозволяє використовувати світові ЗМІ й політичні майданчики як рупори брехні. Коли країна не хоче, щоби світ знав про неї правду, чи не логічніше було б позбавити її права голосу?

Іншою радіоактивною зброєю, яка роками опромінювала вже російське суспільство, є культ вседозволеності. Уявлення про “загадкову російську душу”, якій судилося проторувати свій шлях і змінити світ на краще, добре працює на цей культ. Якщо з людини змалку знімають усі запобіжники через її приналежність до особливої нації, людина звикає мати право на все. Писати донос на “не таку” вчительку, яка висловила “не такі” погляди. Лупцювати “не такого” поета, який прочитав “не такий” вірш. Приходити в “не таку” країну, щоби вбити “не таких” мешканців і звільнити “таких”.

Відсутність критичного мислення вкупі з нерозвиненою емпатією (чи в російських школах часто говорять про важливість емоційного інтелекту?) дозволяє вирощувати бройлерних громадян, які швидко набирають вагу суспільної думки й легко втрачають потребу піддавати її сумнівам. Воювати такі громадяни можуть без особливих докорів сумління.

У своїй книзі “Передбачувана ірраціональність” професор психології та поведінкової економіки Ден Аріелі дійшов висновку, що людина, яка перебуває в спокійному стані, нездатна передбачити власних бажань у стані збудження, будь то роздратування, гнів чи сексуальне збудження. Провівши експеримент з останнім, Аріелі прагнув зрозуміти, як сексуальне збудження впливає на прийняття рішень, адже це могло допомогти подолати проблеми підліткової вагітності чи поширення ВІЛ/СНІДу. Спочатку учасники експерименту за цілком буденних обставин прогнозували власні відповіді, а потім відповідали на ті самі запитання, перебуваючи в різних станах збудження: від відносно невеликого до максимального.

Результати дослідження довели, що освічені й цілком порядні хлопці (в експерименті брали участь лише хлопці) не знали себе самих. Виявилося, що людина у стані спокою не уявляє, чого хотітиме, коли перебуватиме у вирі емоцій. Тому автор книги радив уникати ситуацій, в яких людина, особливо підліток, може втратити над собою контроль: простіше не піти на вечірку, де тобі пропонуватимуть щось неприйнятне, ніж відмовитися від чогось неприйнятного, коли ти не в змозі міркувати логічно. Втім, бажання ще не дорівнює вчинку, а доросла людина має більше напрацьованих механізмів самоконтролю.

Проте логіка Аріелі частково розповсюджується і на війну: людина, яка цілком може передбачити власні дії у мирному житті, не завжди знає, як реагуватиме на стрес. Проблема в тому, що війни неможливо уникнути, а відповідальність за вчинене неможливо списати на рептильний мозок.

Дослідження Аріелі не виправдовує скоєні злочини людською природою. Скоріше розуміння людської природи дозволяє краще підготуватися до реальності, в якій навіть притомні люди, які мають певні запобіжники у вигляді життєвого досвіду, принципів чи емпатії, можуть поводитися інакше в екстремальних умовах. На війні мораль може зникнути з радарів найдобріших людей, які звикли любити світ і відбулися в цьому світові. Що ж тоді казати про людей, яких все життя вчили ненавидіти, тренуючи війнами чи випусками новин. Не дивно, що окремі представники російської армії можуть бути напрочуд жорстокими: не маючи жодних запобіжників, які б формувалися в них протягом життя, вони навіть не намагаються спинитися, а головне — не надто цього прагнуть.

Як цілком цивільна людина, яка, гортаючи новини, часто хоче пригорнути до себе пневматику й жалкує, що не вміє стріляти, я жодним чином не беруся прогнозувати власну поведінку на полі бою або радити щось людям, які там перебувають. Але навіть у тилу, читаючи новітню історію, яку пишуть Збройні сили України, ми можемо бути помічними: підшивати розібрані сторінки людських доль докупи, залишатися на боці людини. Та як залишитися собою, викривати зло й при цьому не дегуманізувати противника?

Це може прозвучати дивно, але мислячим представникам країни-агресора легше залишатися стійкими до дегуманізації. Пояснення цьому доволі просте: що б не говорили російські геббельси, людина, що мислить критично, не має підстав ненавидіти українців, адже вони не зробили їй нічого поганого… Українцям важко сказати те саме щодо росіян.

Досягти своєрідного балансу мені допомогла доволі дитяча асоціація з розмальовками. Змалку нас вчили, що в розмальовці не можна виходити за контури. Здається, під час війни варто діяти навпаки. Уявімо, що портрет нашого ворога намальований жирною лінією на аркуші A4. Нас абсолютно не обходить усе, що міститься всередині контура: ніс, лоб, губи. Нас не цікавить колір чи розріз його очей, дитячі травми чи бажання. Не цікавить сам портрет і його наповнення.

Усе, що нас цікавить, — це його вчинки. Випустив стільки-но ракет. Убив стільки-но людей. Закатував стільки-но мирних мешканців. Накладаймо “фон” вчинків за контуром людини, не чіпаючи внутрішній зміст портрета. Вивчаймо “кольори” вчинків. Цього достатньо, бо якщо навколо людини — про яку ми нічого не знаємо й не хочемо знати — розпливається не акварельна, а цілком реальна пляма крові, зайве говорити про портрет. Вчинки свідчитимуть за нього.

Ми не маємо шукати риси людського у вчинках убивці. Достатньо пам’ятати, що ми самі не пристанемо на нелюдські методи.

А малювання за контуром дозволить прослідкувати й власні дії. І не допускати того, щоби за нами тягся триколорний масляний хвіст: білого заціпеніння, коли просто біля тебе людину волочать в автозак, а ти навіть не намагаєшся цьому зарадити; посинілої — чи то від сивухи, чи то від мерехтіння телевізійного екрана — гордощі, що роками привласнювала собі чужі перемоги, не розуміючи їхньої суті; й бурої людської крові, яку можна було не проливати.

 Поділитися