MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)В окупованому Ізюмі почалася примусова мобілізаціяХарків: російські війська обстріляли район ХТЗ – є загиблі і поранені‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Цей свист ніколи не забудеш…’

‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма

07.12.2022   
Тарас Війчук

Ізюм © Національна поліція України

Ізюм © Національна поліція України

Я — Олена з міста Ізюм. Кінолог. Я керую Ізюмським осередком спортивно-службового собаківництва України. Кінологія — моє життя.


— Яким для вас був початок повномасштабної війни?

— 21 лютого я поїхала до Харкова у відрядження тренувати собак на виставку. Ми мали 26-27-го лютого їхати на виставку до Запоріжжя. Я приїхала в розплідник до своєї подруги ще 21-го. Ми займалися, тренувалися, приїхала її мати. Ми дивилися новини напередодні, 23-го. Мама подруги каже: “Ой, все, все, війна починається”. Ми: “Яка війна? Це неможливо”. Моя подруга поїхала на нічний ринок, вона там працювала, а я з її мамою залишилася вдома. Її мама прокинулася: “Олена, вставай, нас бомблять”. Це був шок. У мене в Ізюмі мама, брат, дитина, собаки. Я розумію, що мені потрібно їхати в Ізюм. Ще працювало метро, я доїхала до автовокзалу, сіла на бусик і доїхала додому. Приїхала додому і мамі кажу: “Харків бомблять, усе, війна”. Цього ж дня ми з дитиною перебралися жити до підвалу. Бомбосховищ у нас вже немає. Ну, залишилися якісь, але вони в такому стані були… Ми пішли у звичайний підвал і прожили два тижні в цьому підвалі.

Нальоти авіації були. Це дуже страшно. Найстрашніше, що може бути — це авіація. Коли пролітає винищувач, увесь будинок труситься аж до самого підвалу. Усе сиплеться: і цемент, і тинькування. Це жах. Якийсь тваринний жах виникає всередині.

Дитину собою прикриваєш і розумієш, що воно не врятує. Так склалося, що у підвалі, де ми знаходились із сином, було дуже багато людей. Деякі сидячи на стільцях ночували. Мама, брат і собаки залишились у нашому будинку: там є підвальчик маленький у сусідів. Коли починався обстріл, мама, брат і собаки збирались із сусідами в цьому підвалі, а ми з дитиною були окремо, у тому підвалі, де було багато людей.

— Чи були проблеми з харчовими продуктами в Ізюмі?

— Коли я повернулася до Ізюма, в магазинах були практично пусті полиці. Паніка, люди почали все скуповувати. Потім, коли люди пішли по підвалах, кожен приносив із дому що було. Коли розбомбили магазини (АТБ, Посад), дозволили людям брати продукти, що залишилися. Перший місяць був голод. У нас одразу пропало світло, вода, газ. Поки світло було, можна було якось у мультиварці щось приготувати. Потім, звісно, готували на багатті, бо інакше ніяк.

— Чи були в Ізюмі військові об’єкти, через що росіяни завдавали ракетні удари по місту?

— Звісно, ні. У нас не було жодної військової бази, взагалі нічого. У Чугуєві військова частина, у Балаклії — склади. У Ізюмі взагалі не було жодних військових об’єктів. Єдине, що потрібно було, — наша траса, яка йде на Донецьк. Їм потрібне було місто як хаб, щоб розмістити техніку та солдатів. Але зруйнувати місто вщент — це варварство й терор.

— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

— Авжеж, коли влучили у центр міста. Наступного дня я ходила до наших військових, ми зібрали харчі, сигарети. Я ходила до них та бачила центр міста. Розбомблені будинки, парк — усе зруйновано було.

 — Чи постраждав Ваш будинок під час обстрілів окупантів?

— Був “прильот” у наш дев’ятиповерховий будинок. Постраждали 8-9 поверхи. Моєї сусідки брат загинув від уламкових поранень. Моя мама померла вже в окупації. У нас місто невелике, багато знайомих загинуло: то від уламків, то розстріляли. Приїжджала машина, якщо людина не хотіла щось віддавати, її розстрілювали.

— Чи була можливість отримувати медичні послуги під час окупації?

— Аптеки та лікарні в перші дні розбомбили. Їм було байдуже, куди стріляти. Якщо десь щось залишилося, вони одразу своїх зашивали, місцеві їх зовсім не цікавили. Були наші лікарі, які ходили та людей оперували у підвалах.

— Як відбувалася ваша евакуація з Ізюма?

— У нас не було зв’язку, ніхто про евакуацію не міг повідомити. Бігала наша міська влада, волонтери, військові, тероборона по підвалах, де було велике скупчення людей, та казали: “Беріть дітей і по автобусах”. Не було зв’язку, тому все якось стихійно відбувалося. Спочатку вони приганяли автобуси на площу, а потім бігали, збирали людей. До нас у підвал прибігли та сказали: “Є можливість евакуюватися”. Звісно, що ніхто не роздумував.

Евакуація проходила в перерві між бомбардуваннями. Тобто літаки, зазвичай, літали по двоє. Побомблять і відлітають на 40-60 хвилин. Ось, у цей час, поки їх нема, прибігали волонтери зі військовими та збирали людей.

Ми повинні були вискочити в цей час, бо потім вже — все. Вони прибігли, я схопила дитину, ми разом побігли до автобуса. Це було 10 березня. Таким чином нам вдалося врятуватись, а ось маму з братом (вони були в іншому приміщенні), просто не знайшли. Якщо людина знаходиться в маленькому підвальчику чи ховається у квартирі — нереально її розшукати. Так склались обставини, я не можу нікого звинувачувати. Ми ще дуже щасливо виїхали, бо потім це був дуже складний важкий шлях. Навіть розстріляли одного волонтера, який людей відвозив. Мій двоюрідний брат вибирався таким шляхом вже після нас, із волонтером Євгеном. Вони пішки з Ізюма йшли до Червоного Шахтаря, там ночували у місцевих, потім через річку на човні їх переправляли на іншу сторону, там вже зустрічали люди зі транспортом і везли їх до Полтави.

Цей волонтер вивіз мого двоюрідного брата з дружиною, дружину свою також забрав, через два дні він знову поїхав людей визволяти та його розстріляли. Потім, через місяць, коли ми вже були в Іспанії, мій брат (рідний) додзвонився й сказав, що вони живі. Ми почали думати, як їх забрати з Ізюма. Були водії, які домовлялися та вивозили людей. Були волонтери, які наймали водіїв і теж вивозили людей. Я знайшла чатбот “Допомагаємо виїхати”, там волонтери погодилися допомогти. Вони сказали, що будуть наймати автобус. У той час моя мама вже хворіла на анорексію.

Звісно, росіяни, “лнр-днрівці” нічого для людей не робили. Вона просто помирала, але їм було байдуже.

Волонтери найняли водія, але мама вже не ходила. Був один візок на весь наш двір, а людей хворих було багато. Точка збору була далеко від нашого дому, десь, кілометри три через міст. Брат знайшов машину, забрав маму, собак, вони приїхали на цю точку збору, приїхав бусик. Водій сказав, що собак не візьме: “Дівай їх куди хочеш”. Брат, Слава Богу, домовився із сусідом, що той за ними подивиться, поки ми зможемо їх забрати. Люди сіли в цей бусик, доїхали до першого блокпосту. З опів на десяту до пів на четверту їх обшукували, фільтрували, повернули на точку збору, висадили, а водія взяли в полон. Що з ним сталося — я не знаю.

Мій брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці. Потім разом із чотирма орками вони схопили її за руки та віднесли додому. Мама боялася, плакала, але зробити нічого не могла. Ця спроба виїхати закінчилася нічим.

Ми намагалися знайти вихід, якось їх звідти витягнути. Тоді я написала братові: “Йди до цих кацапів, нехай вас хоча б в рашу відправлять, а там вже волонтери зможуть вас забрати”. Він пішов із мамою у візку до адміністрації. Там у нас колаборант Соколов погодився головним бути. Він каже: “Я не можу вам допомогти. Йдіть до лікарні, візьміть довідку”. Видно, що мама була ледь жива, а вони так знущались. Вони поїхали до лікарні, а там ще один колаборант їх зустрічає. Псевдоголовний лікар, він каже: “Я не можу дати довідку, бо це анорексія, потрібно ставити діагноз психіатру, а я — хірург, я до цього відношення не маю”. Хоча вони дуже добре бачили, в якому стані мама.

Я не знаю, чи можливо притягти до кримінальної відповідальності цих людей, але людьми їх не назвеш, бо вони, фактично, вбили маму своїми діями. Якби вчасно змогли вивезти, вона була б жива. Потім приїхав якимось дивом чоловік із Антрациту. Виходу вже не було ніякого, там хоч якась лікарня була. Він вивіз брата та маму, її положили в лікарню, але вже нічого зробити не змогли.

Я зв’язалась з усіма волонтерами, вони кажуть: “Ми, навіть, можемо в “ДНР” заїхати, а в “ЛНР” ми не можемо ніяк заїхати, бо там усе сумно”.

Мама вже місяці зовсім не їла, хіба глюкозу капали. Там вона й померла, там її й поховали. Брата мені вдалось звідти вивезти. Спочатку до Ростова, там його волонтери заховали. Вони об’єднались із нашими українськими волонтерами та допомагали людей вивозити зі раші до Європи. Купували білети, ховали по квартирах, увесь шлях супроводжували. На початку, брата там ховали, потім у Пітері, звідти його відправили до Фінляндії, а  вже звідти — у Швецію. Ми його врятували. Потім, також за допомогою волонтерів мені вдалося вивезти собак. Вони, звичайно, були в дуже жахливому стані, як скелети. Взагалі, це — пекло. Воно й зараз у мене не дуже закінчилося.

— Хто допомагав українцям виїжджати в Європу з території Росії?

— Росіяни, які співпрацюють із волонтерами. Вони не дуже афішують, бо це ризик для них. Одна людина купує квітки, віддає іншій людині, інша людина не знає, що робила попередня, тобто кожна людина робить свою справу. Інша людина забрала до себе додому, провела до автовокзалу, в аеропорту — інша людина. Хлопець у Пітері взагалі виїхав до іншої крани жити, а майно там залишив. А коли почалася війна, він повернувся, щоб допомагати людям. Коли у них почалася мобілізація, йому довелося виїхати, але він увесь цей час знаходився там, у цій країні “чудовий” та допомагав нашим людям. Ховав у себе, бігав за квитками, їжу купував.

— Чи здійснювали окупанти репресії на території Ізюма?

— У росіян були списки з адресами: хто був в Теробороні, хто служив. Оскільки відбувалася постійна ротація [росіян], вони по цих адресах шастали багато разів із обшуками. Комуністи з ОПЗЖ - Фомічевський, Штейман, ще хтось, через свої зв’язки дістали десь списки проукраїнських громадян. Їх дуже сильно шукали, тероризували родичів. У нас був чоловік, який ще в 14-му році був водієм в АТО і то недовго. Лікар мені розповів, що йшли “лнрівці”, забрали його та дуже сильно побили. Що з ним сталося потім  — я не знаю.

— Чи змогли б Ви пробачити росіянам?

— Ой, у мене зараз так болить, поки що — я не можу!

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися