MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)В окупованому Ізюмі почалася примусова мобілізаціяХарків: російські війська обстріляли район ХТЗ – є загиблі і поранені‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘З підвалу вийшли, подивилися, а половини будинку немає...’‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’

‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги

02.12.2022   
Тарас Війчук

Фото з Фейсбуку Сергія Небоги

Фото з Фейсбуку Сергія Небоги

Мене звати Небога Сергій Валерійович, я власник розплідника кавказьких вівчарок “Дерево життя”, Україна, місто Черкаси.


— Як давно Ви займаєтесь розведенням собак?

— У професійній кінології я 15 років. Собаки з мого розплідника представляють нашу країну на міжнародних змаганнях. До речі, останні 5 років я поставляю собак для Міністерства оборони України, для Укроборонпрома. Також наші випускники служать у силових підрозділах.

— Чи вплинули події 2014 року на кінологію України?

— Річ у тому, що кінологія країн колишнього радянського союзу завжди була поділена. Російська кінологія дивилася на нас із зневагою. Але я ніколи не розумів, чому кінологія України прирівнюється до країн третього світу, а Білорусь та Росія — це перший світ. У нас завжди була дуже плідна племінна робота, наше поголів'я завжди було конкурентоспроможним, наших собак знали у всьому світі.

У 14-му році з'явився російський наратив: “Собаки поза політикою, собаки тут ні до чого”. Як же собаки ні до чого, якщо кінологія країни представляє обличчя тієї самої країни? Це по-перше. По-друге, кінологія завжди була під ковпаком певних силових структур. Простий приклад: президент Туркменістану летить в гості до путіна, а він йому дарує цуценя алабая. То як же собаки поза політикою?

В Україні кінологія розділилася. Я маю на увазі кінологів Харківщини, Донбасу та інших російськомовних регіонів. Багато людей досі сумують за братніми народами. Я не зовсім розумію цих людей, але, на щастя, дуже багато людей змінили свої погляди.

На жаль, багато людей намагалися всидіти на двох стільцях: і вашим, і нашим, і в РКВ і в КСУ. Багато кінологів із Донбасу без докорів сумління брали і російську гуманітарку, і нашу, їздили і туди, і сюди.

Пів року я цим людям ставив одне просте питання: “Люди добрі, як ви збираєтесь потім із нами бігати в одних рингах та бути в кінології України після всього, що сталося?” Я сам особисто допомагав вивозити розплідники з Харківщини, Маріуполя, Бердянська, Херсона, Запоріжжя. На Донбасі завжди було дуже багато моїх випускників [я маю на увазі собак]. Багатьох з них уже немає. Ані господарів, ані тварин. Дуже сильна кінологічна школа була в Харкові, Донецьку, Маріуполі, але врятувались одиниці.

— Яким було для Вас 24 лютого?

— Коли почалася повномасштабна агресія, я був зі своєю родиною в розпліднику. О пів на шосту ранку мені подзвонили колеги зі Харківщини, моя знайома [теж власниця розплідника], колега, що розводить кавказьких вівчарок. Вона мені сказала зі сльозами на очах: “Сергію Валерійовичу, під моїми вікнами їдуть російські танки та солдати”. На жаль, зв’язку зі цією людиною більше немає. Немає села на Харківщині, де вона мешкала, та я нічого не знаю про долю цієї людини. Питав у хлопців, які звільняли Харківщину: “Дізнайтеся хоч щось”. Відповідь була одна: “Тут руїни, тут нема нікого”.

— Чи потрапили Ви та ваш розплідник під російську окупацію?

— На щастя, в окупації я не був, але стояло питання: “Що робити?”

Мені запропонували евакуюватися  разом із собаками, виїхати назавжди в Канаду. Але я не хочу нікуди їхати зі своєї країни. Легко казати: “Приїжджай”. Хто не мав 20 собак вагою 50-100 кілограмів, просто не уявляє, що це таке: взяти 20 собак в зуби та поїхати у невідомість. Із трьома собаками до Києва їдеш, і це ціла спецоперація. Це дуже дороге хобі. Бізнесом у нашій країні я це не можу назвати. Зазвичай, цим займаються фанатики. Будь-яка людина, яка має розплідники з великими собаками, розуміє, що перевезти таку кількість собак дуже складно. По-перше, для цього потрібні гроші. По-друге, для цього потрібен великий рейсовий автобус. По-третє, ви пам’ятаєте, що відбувалось у перші дні війни: була паніка, людей не могли вивезти, що вже казати про собак. Але я бачив багато прикладів людяності.

Мої знайомі в Бучі, Ірпені, Бородянці кидали все: дорогі машини, квартири, маєтки, та в домашніх капцях, із паспортом у зубах тягнули своїх дітей та тварин. Так, були випадки, коли люди кидали тварин, але я дуже пишаюся, що українці показали такий великий приклад людяності.

У Київської области загинула велика кількість волонтерів. Ці волонтери, як правило, наша прогресивна молодь, які не побоялись вивозити тварин та людей. Двадцять четвертого я та мій син записалися в Територіальну оборону, тому що тікати я не хотів. Єдине, про що я попросив своїх друзів за кордоном, — допомогти виїхати моїй сім’ї. Двадцять п’ятого я приїхав до свого ветеринара та попросив двадцять ампул снодійного. Це було дуже важке рішення, яке я зараз не можу собі пробачити. Річ у тому,  що я вже знав, як розстрілювали собак, як спалювали у Київській області цілі ферми, як відбувались ці знущання. 24-25-го обірвався зв’язок із багатьма моїми колегами, з якими я ще пів року тому на “Кристалі” пив каву. Багатьох з них вже немає в живих.

Я знав, що якщо моє село попаде під окупацію та вони дізнаються, що це мої собаки [Сергія Валерійовича Небоги], їх не просто застрелять, а будуть знущатися. Я прийняв рішення усипити все своє поголів'я.

Мені не довелося цього робити, але я був готовий до цього. Я ніколи не пробачу своїм колегам із Росії, які на початку війни плескали в долоні: “Так вам і треба, бандерам проклятим”. Я ніколи цім людям не пробачу.

Мене засуджували, мовляв: “Чому не роздав собак?” Річ у тому, що віддати таких собак як кавказькі вівчарки, майже неможливо. За 20-21 рік мені вдалося  віддати в гарні руки десь п’ять дорослих собак. Я вважаю, що зробив неможливе. Прилаштувати кавказця (собаку-лідера та однолюба) — це майже неможливо. Зараз у мене п’ятдесят собак, які чекають господарів. Я готовий роздати. Хтось готовий взяти? Якщо ні, не треба мене засуджувати.

— Що спонукало Вас створити фільм “Війна на чотирьох лапах?”

Все дуже просто. У Київській області багато моїх колег, які у звичайному цивільному житті були моїми конкурентами, з якими ми навіть не товаришували. Наприклад, відомий на весь світ розплідник “Даур Дон”, де 70 собак, 7 чемпіонів світу, 15 чемпіонів Європи. Такого навіть у росіян не було, хоча про цю породу кажуть, що вона колишня радянська. Так склалося, що саме за них я переживав найбільше, бо вони знаходились у Жереві [Іванківський район]. Зараз цього села вже не існує. З першого дня зв’язку з ними не було. Перші, кому я поїхав допомогти, коли звільнили Київську область, це був саме розплідник кавказької вівчарки “Даур Дон”. Вони були здивовані, коли через мінні поля я до них врешті дістався. Саме там зародився цей фільм.

Я знімав мінні поля, а коли доїхав до них, у мене вже був маленький шматок матеріалу. Потім я поїхав до других, третіх, п’ятих, десятих. Ми листувалися у Фейсбуці, Телеграмі. Я знав, хто де знаходиться, по дорозі закидував м’ясо, корми, десь, може, в 5 розплідників.

Був розплідник з московською сторожовою, там у жінки танк стояв прямо у дворі. Вони якось казали: “Твої собаки заважають нам спати своїм гавкотом, давай, щоб ти не мучилась, ми їх розстріляємо та й все”.

Тому я вирішив, що це треба фіксувати, бо колись настане час, коли ці факти будуть у суді.

— Чому Ви вирішили рятувати собак, а не людей?

— Я не можу сказати, що рятував безпосередньо тільки собак. Скоріш за все, я рятував собак із власниками. Тварини потерпають, гинуть, страждають, як і люди, тільки людина може сказати: “Допоможи”, — а собака, кішка, цього не скаже. На жаль, зараз такою допомогою займається дуже невелика кількість людей. Я дуже вдячний європейським країнам, які дозволили перетинати кордон не дивлячись на родовідні та ветеринарні паспорти. Я дуже вдячний європейській спільноті, яка прийняла цю велику кількість собак.

Фото з Фейсбуку Сергія Небоги

Фото з Фейсбуку Сергія Небоги

— На Вашу думку, росіяни цілеспрямовано нищать тварин?

— Я маю безпосередні факти. Коли снаряд залітає у вольєр, я розумію, що куля — дурепа. Але я був в одному селі, в Бородянці, розмовляв з чоловіком, який показав мені шкуру з головою свого німця, вівчара молодого. Його буряти з’їли. Я був здивований, але він сказав: “Чому Ви дивуєтесь? У нас таке у кожному дворі: там з’їли, там з'їли”. Людина, яка мені давала інтерв’ю, кишки та шкуру своєї собаки знайшла у підвалі: тварину просто з’їли. Таких випадків на Київщині дуже багато. Більш того, тварин не просто з’їдали, їм прострілювали хребти, щоб тварина мучилася та помирала повільно. Я був у місцях, де тварини їли один одного. Це я бачив власними очима на Київщині. Розплідник “Даур Дон” якимось дивом вивіз 10 собак, а 60 залишилося. Коли ми повернулися, собаки бігали лісом, половина собак загинула від снарядів. У мене є кадри, де прямо посеред дороги собаку прибили милицями до дерева за шию. Таких випадків багато.

У мене є факти, коли цілі розплідники, наприклад, алабаїв, середньоазіатських вівчарок, вивозили в росію. Або брали цуценя, а потім знаходили голову і лапи від цього цуценя на краю села. Вони просто його засмажили зі картоплею.

На Київщині в кожному селі ви знайдете багато людей, які вам це підтвердять. Ще один відомий приклад: цілу ферму коней під Бородянкою, під Гостомелем просто розстріляли заради забави. Про сільськогосподарських тварин навіть не кажу, бо в кожному селі такі випадки. Спалювали ціли фермі. Це вам на Київщині в кожному селі розкажуть. У мене є хлопці, які після деокупації збирали рештки людей та тварин. Це — страшні речі. Мені подзвонив один знайомий, який заходив після ЗСУ. Вони збирали ці рештки.

Він подзвонив о другій годині ночі й перше, що сказав, було: “Валерійович, перше, що я хочу зробити — сходити в душ і випити склянку горілки без закуски”. Я питаю: “Сашко, що трапилося?” А він каже: “Геть уся Буча, весь Ірпінь завалені рештками людей та тварин. Про людей ми дбаємо, а про тварин, на жаль, дбають тільки їх власники”. Наприклад, В’ячеслав Закатов — легендарна людина, власник кавказьких вовкодавів. Йому 72 роки, до нього їздив увесь Кавказ, а зараз ця людина сидить у Чернігові, в розбитому будинку, з дванадцятьма собаками. Після “Даур Дона” я поїхав до нього. Я відправив йому декілька обігрівачів, бо засклити його розбитий будинок та покрити кришу — нереально. Людина живе у ванній кімнаті. Я завжди намагаюся щось йому в Чернігів відправити. Людині 72 роки, він не покинув своїх собак, хоча можливість виїхати у нього була.

Ще приклад. Голова спілки ветеранів АТО — Сергій Москаленко не покинув своїх собак. Ця людина не змогла виїхати й чудом залишилась жива. На Харківщині у мене були друзі, з якими у мене немає зв’язку з лютого. Коли звільняли Харківщину, я писав знайомим хлопцям, які брали участь у деокупації: “Подивіться селище Веселе, селище Циркуни”. Мені люди відповідали: “Валерійович, там немає ані людей, ані тварин, їх просто не існує”. Маріуполь — це, взагалі, окрема справа. У мене в Маріуполі загинуло декілька друзів-кінологів. Дружина Віталія Абашова, якій допомагає мені зі м'ясом, родом із Маріуполя. Ії сестра мала великий розплідник та сорок собак, але зараз нема нікого: ані собак, ані сестри.

— Чому окупанти так чинять із тваринами?

— Я вважаю, що є дві причини. По-перше, вони ординці, це дикуни, які не мають жодного відношення до цивілізованого світу. По-друге, все що має ознаки українського прапора, для них — як ганчірка для бика. У 2021-му році моя випускниця Аза зі “Дерева життя” в Берліні виграла монопородний чемпіонат Європи по кавказькій вівчарці. Але з боку російських наших “колег” я не почув жодного привітання, жодного. Це були мовчазні прокляття в нашу сторону, бо переміг не їхній собака, не їхній випускник [їх було 43], а наша з України, яка зараз проживає в Берліні. Аза стала кращою сукою у Європі, але у тематичних групах та спільнотах нічого крім бруду та негативу я не побачив. Мене привітали лише наші земляки. Більш того, я хочу ще сказати, що геть усі наші собаківники, які одержують перемоги у Європі, потерпають від знущання. Був чемпіонат Європи у квітні в Парижі. Коли наші дівчата виграли, їм росіяни плювали в обличчя, дулі тикали, в п’яному чаді кричали: “Росія вперед”. Так не має бути.

— Які завдання стоять перед кінологами України?

— Російської кінологічної федерації [РКФ] не місце у всесвітній спільноті собаківників. Собаки завжди представляли обличчя країни: як спорт, мистецтво, щось ще. Це завжди обличчя країни. З урахуванням того, що половини кінології не існує, зараз наше головне завдання — вижити та максимально зберегти поголів’я, яке залишилося. Саме тому я допомагаю сьогодні тим людям, з якими конкурував. Зараз ми в одному човні, як співав Олег Скрипка: “На човні наче уві сні”.

 —Що можна вважати остаточною перемогою України?

— Я вважаю, що наша перемога буде тоді, коли ми повернемося до кордонів 91-року, як сказав наш Президент. Це — по-перше. По-друге — росія в тому вигляді, в якому вона зараз є, не має права на існування. Просто не має права. Вона повинна закінчити своє існування  раз і назавжди.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися