‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’
У мого чоловіка День народження 23-го лютого. Якісь розмови про війну були, але не хотілося у це вірити, бо Харків — кордон, багато людей мають родичив у Білгородській області. Тому якось не вірилося: “Як це може буди? Це наші брати, мами там у когось, у когось сини та онуки”. 24 лютого зранку почули якісь звуки, але знову не повірили. Мабуть, вибухнула якась бензоколонка, ще щось. Потім люди почали панікувати. Я визирнула у вікно і побачила, що палає 134-та школа на Шевченка. Повертаю голову — палає п’ятиповерховий будинок і стоять 4 БТР-и зі страшною свастикою “Z”.
Виявляється, росіяни прорвалися до нашого району та почалися вуличні бої. Вони сховались у школі (десь 30 солтадів), але їх відтіснили. Ось тоді я повірила, що почалася війна, що нас вбивають, усе горить. Це все дуже страшно. Тоді я схопила своїх онучок (я — опікун, у мене дочка загинула) і ми побігли у метро “Ринок Барабашова” (станція метро “Академіка Барабашова” — ред.). Там людей було дуже багато: на підлозі, на сходинках, у вагонах. Те, що ми колись бачили по телевізору, у художніх фільмах, раптом ожило. Здавалося, що ти уві сні.
— Як довго ви перебували у метро?
— Десять днів я була у метро. Знаєте, люди дуже змінился за десять днів. Якщо людина добра, вона творила добро, а якщо якась цвіль у людини, то це з неї також перло. Поки ми були в метро, усе було тихо, нічого не чути, але люди, які приходили, розказували страшні речі: Салтівки немає, Північної Салтівки немає, 602-го мікрорайону немає. Були страшні, страшні вибухи й раптом одного дня у нас погасло світло. У метро стояв такий гуркіт, що великі люстри почали гойдатися. Боже, як це було страшно.
Виявляється, що снаряд влучив у ринок Барабашова і він загорівся. Знаєте, я дуже злякалася, що ми від диму задихнемося, бо одразу закрили усі двері, але Бог — милував.
Приїхали МНСники, все загасили, багато чого згоріло, але й залишилося. Тоді я подумала: “Ні, треба кудись бігти”.
Моя старша онучка (їй 22 роки) — студентка Юридичної академії. Вона познайомилася з хлопцем. Дуже гарний хлопець, родом із Дрогобича, навчався у нас в університеті повітряних сил імені Кожедуба, вертолітник. Вони почали зустрічатися, він зробив їй пропозицію, але так сталося, що у мене знайшли хворобу, і моя внучка відмовила йому. “Бабуся мене виховувала, а тепер, коли їй потрібно робити операцію, я не можу її покинути”, — казала вона. Юра поїхав сам у Дрогобич. На жаль, молодь через мою хворобу розійшлася. Вони якось підтримували стосунки, він завжди посилав мені лістівки, мені дуже подобалось із ним спілкуватися. Я колись була вчителькою української мови і літератури. У Харкові всі розмовляють російською, тому, коли Юрко з’явився, це був ніби ковток повітря. Я дуже полюбила цього хлопчика.
Коли почалася війна, наші родичі з Росії казали: “Олю, бери дітей, якось тікай до Бєлгорода, щоб вас там ці бандери не повбивали, а ми вас зустрінемо і відвеземо до себе”. Юрко теж написав: “Пані Олю, я вас благаю, беріть усіх: бабусю, тьотю, діда, їдьте до нас!” — “Юрчику, як же я поїду? Ми ж тобі відмовили, батьки образилися. Як я можу? Совість у мене є?” — “Я Вас прошу, зараз така біда. Я вам кажу як військовий, я вас благаю, беріть усю сім’ю та їдьте сюди”. Потім почали його батьки дзвонити. Чоловік мені каже: “Олю, що робити, потрібно дітей рятувати, їдь, їдь”. Ми поїхали. Вони зустріли нас привітно у Львові, привезли до себе, я у них жила три місяці. Люди з відкритим серцем. Сусідка побачила, що моя молодша онука ходить у черевиках. Увечері прийшли, принесли одяг, взуття. У школу оформила свою дівчинку у другий клас, а там директор, завуч, вчителька — такі привітні. Дитину прийняли одразу.
Потім мені знову почали російські родичі писати: “Олю, що ви робите? Їдьте сюди, ми вас сховаємо, ми вас врятуємо”.
Я надіслала їм фотографії Бучі, Бородянки, нашої Північної Салтівки. На це мені родичі відповили: “Це — фейк. Не вір. Ось, бачиш, Херсон здали, там жодна людина не постраждала. Там усі живі, все місто живе”.
Я їх усіх заблокувала й сказала: “Вибачте, у мене більше немає родичів. Я поїхала до бандер, які нас ненавидять, але ви дуже помилялися і звільняти нас ні від кого не треба. Це — наша рідна Україна”. Ось таким чином я залишилася тут.
— Чи залишився хтось із ваших рідних у Харкові?
— Мати моя, їй 84 роки, сестра, чоловік. Вони розказували, що кожного дня були вибухи, підірвали поруч технікум, школи, сусід наш загинув на війні.
— Чи були ви свідком руйнування цивільних об’єктів?
— Перше, що я побачила — це були БТРи поруч із школою. У нас є вулиця Новоолександрівська на Журавлівці, там загорілася п’ятиповерхівка. Це я бачила на власні очі, коли виїжджала з Харкова. Це було шостого березня. Розумієте, я багато днів сиділа у сховищі. Коли вийшла, мене охопив жах: у центрі у магазині “Люкс” дах розвалений. Райвиконком — підірваний, далі їдемо містом, машини згорілі стоять, це дуже страшно було. Коли ми приїхали на вокзал, людей було дуже багато, йшов сніг, люди сиділи на валізах, валізи не дозволяли брати із собою, люди кидали все, інвалідів дуже багато було. І ось, чути гул, ми піднімаємо голови — летить літак. Він так низько летів, що тероборонівці крикнули: “Лягайте!”.
Це так страшно… Бабусі з тростинками, матусі з дітьми, з немовлятами, вагітні жінки, усі лежать на землі, сніг іде, а він гарчить і починає стріляти.
Моя старша онука два тижні не чула, їй від ударної хвили заклало вуха. Це було страшне…
Це те, що я бачила. Багато чого розказували рідні люди, які залишалися у Харкові. Мій чоловік був на Журавлівці, кожного дня щось траплялося: то школу розбомбили, то комунальне підприємство, то інститут, то спортивний комплекс. Що їм потрібно, я не знаю. Жодної військової інфраструктури там немає. У центрі міста багато руйнувань. Я дуже хочу поїхати додому, бо у мене там мама, але чловік каже: «Олю, сюди їхати неможна. Ти не уявляєш собі… Ми просто налякаємо молодшу дитину, бо те, що ви запам’ятали — це було одне, а те, що побачите — це жах”.
— Чи постраждав хтось із ваших рідних та знайомих?
— На Одеській знайомі однієї жінки гуляли на дитячому майданчику з дитиною, почався обстріл. У них на очах розірвався снаряд. Чоловік одразу загинув, дитинку поранило. Мій зять був на Олексіївці, це був ще березень, почалися обстріли, біля нього впав снаряд. Одного чоловіка вбило відразу, а його відкинуло. Довго боліла голова, він нічого не чув. Там, де живе моя мама, це район метро Барабашова, загинула жінка 45-ти років у приватному будинку.
— Яке ставлення було до російськомовних у Харкові?
— Деякі люди вважають, якщо ми розмовляємо російською мовою, то ми чогось не розуміємо, і Росія на нас напала, бо вона вирішила, що ми — їхні. Знаєте, це омана. Ми розмовляємо російською, але любимо Україну. Росія для нас — ворожа країна. Багато харків'ян пішли у військкомати, щоб захищати свою батьківщину. Моєму чоловікові — 64 роки. Він бігає, каже: “Візьміть мене”. — “Куди ти підеш, тобі вже 64”. Моя сестра — росіянка. Вона не розмовляє українською мовою, але попросила: “Олю, купи мені вишиванку та прапор на День народження”. Люди налаштовані патріотично, ніхто не жене в спину, не змушує, це — поклик душі.