MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Мене прозвали Безстрашний, бо я закривав вікна у сховищі під обстрілами’, — маріуполець, який одразу після евакуації пішов до ЗСУІсторія сестер із Маріуполя. Потрапити до в’язниці у Докучаєвську через гімн України у телефоні та фото у вишиванках‘Мене вбивали. Але не вбили’, — жінка, яка бачила авіаудар по Драмтеатру в МаріуполіЧоловік, який був у маріупольському Драмтеатрі: ‘Я не хочу бачити їх у суді. Я хочу бачити їх мертвими’‘Мама хотіла прийняти отруту. А потім їй привезли лист, що ми живі’. Історія лікаря з Маріуполя, Частина 2Дізнатися про вагітність 24.02 в Маріуполі. Продовження історії лікаря у бомбосховищіСтерилізувати шприци горілкою та виявляти осколки в спині. Як це — бути лікарем у бомбосховищі?‘У Маріуполі залишилося 50-60 тисяч людей’. Працівник Азовсталі розповідає про життя в окупованому місті‘Ми просто любимо Україну. За що нас так?’ — пенсіонерка з Маріуполя не може стримати сліз‘Гради маневрували поміж нашими будинками і били по Маріуполю’. Історія маріупольця РоманаРік Маріупольського Драмтеатру: Спогад зсередини‘Люди топили сніг та ставили пастки на голубів’, — маріуполець

‘Нас у сховищі було понад п’ять тисяч’ — свідчення про перші тижні війни у Маріуполі

13.12.2022    доступно: in English | На русском
Андрій Діденко
Коли почалася війна, військовослужбовиця Валерія Крокіс була на восьмому місяці вагітності. Вона втратила зв’язок із чоловіком, який пішов служити. Їй вдалося вирватися з оточення, народити дитину у Львові та возз’єднатися із чоловіком, який був поранений на фронті.

Валерія Крокус

Валерія Крокіс

Коли почалася війна, військовослужбовиця Валерія Крокіс була на восьмому місяці вагітності. Вона втратила зв'язок із чоловіком, який пішов служити до ЗСУ. Їй вдалося вирватися з окупації, народити дитину у Львові та возз'єднатися із чоловіком, який був поранений на фронті. Розмова відбулася влітку цього року. 


Я — військовослужбовиця, служила у 56-й бригаді. Це бойова бригада, яка зараз знаходиться в зоні бойових дій. У зоні ООС. Ми з чоловіком були в Маріуполі. 18-го лютого всім військовим надійшла телеграма, що ми повинні прибути в зону бойових дій. Але я була вагітна (на восьмому місяці) та закінчувала оформлювати декретну відпустку. Оформила декрет, і якраз 24-го лютого всі прокинулися від пострілів. Я пішла до своєї сусідки, посиділи у неї. Спочатку не розуміли, що відбувається. Почали телефонувати знайомим. Тобто навіть у військовослужбовців ніякої інформації не було. Ніхто нас не попереджав. Потім зателефонувала подружка, сказала, що забере мене з Лівого берега.

У деяких районах вже почалися активні бойові дії. Але ми ще посиділи, почекали. Може, все стихне?

Усі думали, що буде як у 2014-му році: десь там постріляє за містом і все. Потім мене забрали в інший кінець міста. Там менше стріляли. Але з кожним днем усе більше й більше. Всі речі залишилися вдома, тому я повернулася. У мене з собою не було ані документів, ані банківської картки — нічого. Я повернулася додому. Побула вдома два дні, а 26-го почали обстрілювати відділ поліції поряд із будинком. Тоді ми з сусідкою побігли до підвалу. Він був не облаштований. Там не було чим дихати, але люди спускалися, тому що то був шанс залишитися живим. У паніці мі бігли без нічого, а коли більш-менш затихло, піднялися зібрати документи.

До нас забігла поліція, вони побачили мене вагітну та сказали: “Ми евакуюємо жінок і дітей”. Деякі відмовилися, деякі ні. Мене не питали. Просто посадили в машину і відвезли в інший район, у “TERRASPORT”, де організували бомбосховище. Там стара будівля, великі колони, а всередині — підвальне приміщення.

28 лютого у сховищі спорткомплексу. Фото: інстаграм-сторінка terrasportmariupol

28 лютого у сховищі спорткомплексу. Фото: інстаграм-сторінка terrasportmariupol

Туди військовослужбовці та волонтери привозили їжу. Там ще було світло, вода, їжа. Мене одну туди забрали. Решта моєї родини: мама, бабуся й молодший брат (йому 13 років) були не зі мною. Вони окремо живуть. І зараз вони залишилися у Маріуполі. Вони не поїхали.

Зв'язку не було. Не було можливості зателефонувати, спитати — хто де. Перший тиждень було більш-менш. До нас приходили люди по воду. Бо її не було.

Привозили на один район велику машину води, стояла черга 5-6 годин, але не всі встигали набрати воду. Виходили, допомагали, хто чим може. У нас були продукти, які привозили військовослужбовці. Нас там було понад п'ять тисяч разом із немовлятами. Там було ще дві вагітні на дев'ятому місяці, вони вже там народили. Працювала третя поліклініка та військовий шпиталь. Туди можна було відвезти одразу після пологів. Нам допомагав Євген (власник будівлі) та інші. Доки ще був інтернет, вони підтримували зв'язок із усіма. І намагалися знайти хоч якийсь вихід, щоб можна було виїхати. Ми сиділи, щодня чекали, що зроблять коридор. Але марно.

Маріуполь в облозі, фото: телеграм-канал Украина Life Mariupol under siege, photo: Telegram channel Ukraine Life Мариуполь в осаде, фото: телеграмм-канал Украина Life

Маріуполь в облозі, фото: телеграм-канал "Украина Life"

Зв'язок почав з'являтися біля “1000 дрібниць”, біля великого офісу Київстар. Там була остання вежа, ми ходили ловити зв'язок у перервах між обстрілами. Чоловіки готували на багатті їжу. Теж під обстрілами. Не випускали ані жінок, ані дітей. Перші 2-3 дні ми ще виходили, але останні 7 днів взагалі не виходили нікуди. Залишався один магазин, я туди раз сходила (мене як вагітну пропустили) взяла молоко.

Продукти вже були зіпсовані, але їх продавали. Не віддавали задарма. Люди стояли у черзі з четвертої ранку, починалися бійки. Жінки, діти — не має значення.

Нічого було їсти, люди не знали, як виживати, де їжу брати. У когось були якісь запаси, у когось нічого не було. Хтось на вулиці розводив багаття, але коли на тебе летять бетонні стовби, коли навколо палають будинки, які ніхто не гасить, звісно, зайвий раз не будеш виходити на вулицю. Працівники поліції, які залишилися, їздили, допомагали, доки був бензин. Допомагали евакуювати дітей, особливо, з Лівого берега. А їхнє керівництво та ДСНС — виїхали.

28 лютого у сховищі спорткомплексу. Фото: інстаграм-сторінка terrasportmariupol

28 лютого у сховищі спорткомплексу. Фото: інстаграм-сторінка terrasportmariupol

Потім замінували міст і на Лівий берег нікого не пускали. Я намагалася знайти інформацію про своїх батьків, благала їх забрати. Але ніхто не міг проїхати, тому що міст замінували. Казали, що на Лівому березі вже немає цілих будинків, але, як виявилося, вони там були. Було дуже важко без зв'язку Я могла зателефонувати сестрі в Дніпро, але зв'язатися з рідними у Маріуполі було неможливо. Чоловік (теж військовослужбовець) не виходив на зв'язок, я не знала — де він. Лише коли його поранили та відвезли пораненого в Дніпро, я змогла додзвонитися та дізнатися, що він живий. У середині березня ми дізналися, що можна буде виїхати на своїх автівках. У нас закінчувалась їжа. Ми не могли вийти, щоб розігріти воду для немовлят. Почалися дуже сильні обстріли.

Раніше люди в бомбосховище приходили з речами, щоб зберегти свої речі, але в останні три дні бігли у чому були. У халатах, капцях, іноді босі по морозу. Хто як міг.

Ще була така історія. Біля нашого бомбосховища Женя (власник будівлі) знайшов маленький пакунок. Це була новонароджена дитина. Малого до нас принесли, а ми розуміємо, що у підвалі йому важко вижити, дихати — важко. А обстріли все тривають. Хлопці зібрались і відвезли дитину у пологовий. І цього ж дня туди надійшла жінка з опіками. І це немовля було також у попелі, чорне. Ми зрозуміли, що це її дитина. Багато було дітей та людей з опіками, травмами, уламковими пораненнями. Хтось втратив батьків, хтось ще когось. Дуже складно було.

Невдовзі почалися вуличні бої біля нас. Ми вийшли 16-го на вулицю, а там стоять танки та солдати російські. Вони нас не чіпали, але дивилися на нас з подивом: що тут діти є, вагітні є. І ми такі — ну так, є. Ми ж не просто так писали великими літерами “Сховище”, “Діти”. Коли почалися вуличні бої, знайомі побігли за машинами, щоб вивезти людей. Андрій віддав свою машину одній родині, забрали мене, дівчину з дитиною, і ми поїхали до Бердянська. Побули там декілька днів. Там люди з розумінням ставилися до всіх. З'явився зв'язок, ми знайшли родину, вони нас прихистили, нагодували, дали одяг хоч якийсь. І у них теж вже закінчувалась їжа. І готівку в Бердянську теж вже не можна було зняти.

Маріуполь в облозі, фото: телеграм-канал Украина Life

Маріуполь в облозі, фото: телеграм-канал "Украина Life"

Ми думали, що тільки у нас війна йде. А коли виїхали, побачили, що там тільки починалось, те, що було у нас. Тобто, не було їжі в магазинах, неможливо зняти готівку, а якщо є продукти на ринку, то тільки за готівку. А у людей усі гроші на картках чи взагалі їх немає. У багатьох дітей почалася ротавірусна інфекція: температура, блювота, пронос. Бо всі сиділи по підвалах, хтось із тваринами. Іноді були такі ночі, що ти не звертаєш уваги на обстріли, а хапаєш дітей і намагаєшся їх відпоїти, привести до тями. Бо лікарів уже немає.

Коли ми були в Бердянську, мені зателефонувала подружка, вона виїхала з Метінвесту, з Азовсталі, за декілька годин до того, як почався обстріл. Вона питає: “Ти жива?” — “Жива!” — “Ти де? ” — “У Бердянську”. — “Нарешті, ти не народила?” — “Ні, сидимо, тримаємось”. Сказала, що забере мене, поїдемо на Західну Україну. Чоловіка мого якраз перевозили із Дніпра у Хмельницький. Я встигла приїхати до Львова, вона поїхала далі з дитиною за кордон, а я залишилась у Львові. Ми тут народилися. Чоловік приїхав. Ходить, руки, ноги на місці, усе добре.

Що з вашими батьками?

Вони вийшли на зв'язок. Я вже думала, що там немає будинку. Тітка поїхала за кордон до Німеччини, але каже, що їй там дуже складно, тому що треба багато документів, чужа мова. Її чоловік в Кривому Розі, але його не випустять, тому вона буде повертатися. Мама каже, багато хто залишився в Маріуполі. Багато знайомих, які позалишалися, тому що якщо вони поїдуть, їхнє житло передадуть іншим людям із Росії. Військовим чи ще комусь. Бабусі 74 роки, і мама сказала, якби мені було 74 роки, я б теж нікуди зі свого житла не поїхала.

Ми з чоловіком тільки купили квартиру, почали ремонт, а зараз її у нас немає. Вона біля відділку поліції, там бомбили, у групі у Вайбері надсилали відео, фото. Там просто руїни. В будинок влучали снаряди, а потім він ще й згорів.

Там нічого не гасили, вигоріло все. А у батьків більш-менш квартира ціла. Немає вікон, вони хочуть поставити. Кажуть, що не будуть виїжджати. Там зараз відкриваються школи, брат піде вчитися. Вони кожен день ходять шукати воду, їжу привозять волонтери за адресою. Зараз літо, а взимку що буде … Я не знаю, я ніяк не можу вмовити, щоб вони кудись поїхали. Кажуть, що там якась робота з'явиться. Але я не знаю, чим усе це закінчиться. Чи буде колись Маріуполь Україною, чи він вже залишиться там. Невідомо. Кожного дня дивимося новини. Ніяких змін. Одні розмови. А по факту люди там виживають. Єдине, що останнім часом немає пострілів. Для них це вже просто шикарні умови, коли в тебе над головою не літають снаряди та міни.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися