MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)В окупованому Ізюмі почалася примусова мобілізаціяХарків: російські війська обстріляли район ХТЗ – є загиблі і поранені

‘Цей свист ніколи не забудеш…’

14.12.2022   
Олексій Сидоренко

Гнідець Олена [бородянка]

Гнідець Олена

Мене звуть Гнідець Олена Миколаївна, я мешкаю в Бородянці, на вулиці Центральній, 322. Рік тому вступила до Медичного коледжу. За фахом я модельєрка-конструкторка, але вирішила змінити професію. У мене була майстерня, дуже багато клієнтів, повна зайнятість, але я вирішила змінити своє життя.

 Чи думали, що буде повномасштабна війна?

— Ви знаєте, ніхто не вірив. Абсолютно ніхто. Хоча чоловік намагався мене переконати, але я думала, що ніколи таке не станеться. Тривожна валізка була. Ми не думали, що буде повномасштабне вторгнення, але запаслися консервами, борошном, цукром, крупами. Був генератор, бензин. У нас усе було підготовлено. Але нічого не знадобилося. Ні, ми не думали, не очікували. Якби знали, виїхали б одразу. Коли розпочалась війна, ми ходили до військкомату, але там вже нікого не було. Були люди, які стояли, чекали. Бігали чоловіки у військовій формі, вони підвозили саморобні вибухові речовини.

 Як ви зустріли війну?

— Спокійно, із недовірою. “Що, дійсно? Ви що, жартуєте?” Розбудила донька. Вона прибігла, каже: “Мамо, мамо, війна!” Я думаю: яка війна? Ви про що? Ми прокинулися, зрозуміли, що вже ніхто не йде на роботу. Був ступор. Ти не знаєш, куди, що, як… Розумієш, що потрібно виїжджати. Але в який бік? Куди? Навіщо? До кого? Багато думок було, і ніхто не очікував, що воно буде настільки масово. Усі люди бігали у хаосі, скуповували продукти, знімали кошти, але вони швидко закінчились. Люди виходили на дорогу та чекали. Щоб хтось щось сказав. Ми знали, що в Гостомелі висаджується десант, чули вибухи.

Спочатку був зв’язок із людьми, які мешкають у населених пунктах поряд. Вони казали, що росіяни йдуть, в якій кількості. Потім зв'язок зник. Ми ще встигли поговорити з мамою чоловіка та донькою, щоб вони виїхали ближче до Кодри (селище міського типу в Бучанському районі — ред.). Ми їх в село Забуяння завезли до мого кума, щоб вони там пересиділи. А коли зрозуміли, що танки їдуть по Бородянці, ми не знали, в який бік виїжджати. Куди їхати? Танки ж проїжджають повз нас… Зв’язку ніякого не було, ми не знали, де брати інформацію. У групах у Вайбері та Телеграмі був хаос та істерія.

Світло у вас було? 

— У перші дні було, але світло зникло, напевно, на третій день війни. Деякі люди виїхали, а ті, що залишалися, тримали зв'язок й одне одного попереджали. Наприклад, якщо йшли танки: “Обережно, йде колона! Лягайте, мовчіть, не виходьте, ховайтеся!” Колона йшла центральною вулицею. Їх було багато. Спочатку вони їхали, не знущалися, не стріляли. Вони проїжджали, а люди навіть виходили та дивилися. А потім, коли Тероборона почала давати їм відсіч, вони вже почали …

Будинок у Бородянці, зруйнований під час бомбардування російської авіації

Будинок у Бородянці, зруйнований під час бомбардування російської авіації

 Росіяни стріляли у будинки? 

— Так, звичайно. Це було, я думаю, не заради розваги. Коли вони в’їжджали у Бородянку, не було розумного корегування зі військової частини, люди самі робили, що могли. Деякі люди почали робити дурниці, вони закидали машини “Коктейлями Молотова”. Вони ховалися між будинками, вибігали з вулиць. Звісно, що у нашого населення була зброя. У нас особисто була зареєстрована зброя. Звичайно, вони потім на швидкості переїжджали через Бородянку та стріляли.

Вони стріляли скрізь. Просто їхали, знущалися, щоб усі ховалися. Ну, створювали собі коридор.

Потім люди увійшли в азарт, почали їм робити перетини на дорозі, зупиняти, зривати. Тоді вони оскаженіли. Наші підірвали декілька машин із пальним, міст підірвали, тоді характер їхній геть змінився.

—  Як довго ви залишались у будинку і що змусило вас поїхати?

— Ми залишалися до другого числа, до авіаудару. Другого числа перші авіа нальоти були вдень. Перший будинок підірвали на “колі” (так місцеві мешканці називають район на в'їзді до Бородянки — ред.). Вночі вже був авіаудар по нас.

З нами в момент вибуху знаходилися сусіди з будинку навпроти. Це молода родина із двома дітками. Тобто, ми це пережили разом. Це були три авіаудари, ми вже лежали у ліжках, бо сусідка зателефонувала та сказала: “Альоно, нікому не відкривай, лежи, бо наші підірвали міст і росіяни дуже розсерджені”. Вони йшли десь зі сторони Стариків, почали входити у Бородянку та вирувати. Вони заходили у будинки, влаштовували безлад. Нам казали, в жодному разі хто б не стукав — не відчиняй. Сидіть тихо, вимикайте світло. Ну, ми вже давно сиділи без світла.

Це були літаки, ми чули гул. Ми нічого не думали, лежали собі, повністю вимкнули світло, бо нас попередили: “Обережно! Орки йдуть”.  Ми лежали у ліжках, і перше, що я почула, це — свист.

Цей свист ніколи не забудеш. Такий “У-у-у-у!” Від першого вибуху тріснули вікна. Ми накрилися ковдрами. Другий вибух! Вибило шибки й стеля впала.

Я встигла вийти з однієї кімнати, перейти в іншу, де лежали діти. Сусідські діти з дорослими. Я дійшла до коридору і кричу усім: “Лежіть, не вставайте!” Бо знову був свист. Вже значно гучніше та ближче. Встигли впасти на підлогу та забитись у куток. Потім був дуже сильний вибух, після якого нас оглушило. Ми відкриваємо очі: стіни немає, вулиця, багато пилу, ми в ковдрах, як були голі та босі, одягнулися та вийшли на вулицю.

Будинок у Бородянці, зруйнований під час бомбардування російської авіації

Будинок у Бородянці, зруйнований під час бомбардування російської авіації

Тоді всі були живі. У деяких гулі дрібні, дідуся сильно поранило. У нього пробило легеню, був гемоторакс, але ми вийшли пішки з Бородянки. Переночували у сусідів, у приватному секторі, у підвалі. Вранці я, свекор, чоловік і собака дійшли пішки до Житомирської траси. Нам допомагали люди, підібрали волонтери, підвезли до одного населеного пункту. Там підібрали наші знайомі, довезли до іншого населеного пункту. Так ми дісталися ближче до місця, де була дочка й свекруха. З Житомира назустріч виїхав мій батько. Ми доїхали до Житомира, але дідусю потрібна була медична допомога й дуже швидко. Брат надав свою машину, ми виїхали вранці до Львова. Там прооперували дідуся.          

 Скільки часу ви пробули в евакуації?     

— Ми повернулись у травні. Приїхали із Львівської області з чоловіком. Попереджали, що ще не можна заходити, але ж …

Що з вашим будинком?   

— Спочатку зробили акт, нам поставили 65% руйнувань, другу категорію. Але не вистачало частини документів, нашого будинку не було у державному реєстрі, нам довелося робити акт самотужки. Ми найняли приватну контору за власний кошт. Нас внесли у державний реєстр, ми оформили 8 вересня ВПО (статус внутрішньо переміщеної особи), зараз мешкаємо у мобільному містечку.

В акті, який видала сільрада, нам написали рекомендації: відновити стіни, зміцнити опорні стіни, вставити вікна, зміцнити дверні та віконні отвори, переробити дах. Ми зробили акт і нам сказали: будинок іде під знесення. Він аварійний, в ньому проживати не можна і відбудувати його економічно недоцільно.

Так, це старий будинок, але два роки тому ми перекрили дах, ми його утеплили, зробили капітальний ремонт. Ми досі виплачуємо кредити. Їх ніхто не знімає… Якби ми брали кредит під заставу будинку, то це якось би вплинуло. Маємо що маємо, у нас ще не найгірший варіант. Слава Богу, що ми живі.

 Росіяни заходили у ваш будинок?

— Так вони були в нашому будинку, біля нашого будинку був їхній блокпост. Розташування гарне, з тилу ніхто не може підійти. Навіть дуже цікаво, у нас від авіаудару повністю зруйнувало паркан. А коли ми повернулися, він вже стояв. Паркан підняли. Я ще так здивувалася. Потім ми зрозуміли, чому його полагодили. 

Будинок у Бородянці, зруйнований під час бомбардування російської авіації

Будинок у Бородянці, зруйнований під час бомбардування російської авіації

 Російські військові скоювали злочини проти мирного населення? 

— Чула, що коли зайшли кадирівці, вони вже чудили. Чула, що підпалювали квартири на “колі”, там, де були діти. Чекали, що дорослі будуть вибігати й рятувати. Знаю людей, які безвісти зникли. Знаю людей, які були у підвалах і їх вже немає. Знаю людей, які під час бомбардувань були у підвалах, яких завалило та яких не дозволяли витягувати та рятувати.

 Що плануєте робити далі?

— Жити. Я навчаюся зараз у медичному коледжі, у нас є стаціонар і онлайн. Це у Києві, на Лівому березі. Я три рази на тиждень туди їжджу. У чоловіка робота залишилась, зменшена на 30%, але, слава Богу, що є. Свекор одужав і також вийшов на роботу. Він пенсіонер, але ще працює.

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Ви знаєте, коли ми повернулися, у нас на дзеркалі ми знайшли фотографію, на якій вони написали: “Україна+росія — сім’я”. Це верх цинізму. У мене немає слів. Після того, що вони зробили, на руїнах написати такі слова… Ці слова повинні означати щось більше, ніж просто слова.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися