Тюрма за невиконання наказу. Обговорюємо посилення відповідальності солдатів із військовим юристом

Законопроєкт #8271 був прийнятий депутатами в цілому уже через 5 днів після реєстрації. Ще швидше набрала потрібну кількість голосів петиція про його ветування. Згодом у обговорення вступив Валерій Залужний, підтримавши ухвалення законопроєкту та закликавши припинити дискусії навколо нього.

Що пропонує 8271? Якщо коротко — значно збільшити штрафи для військових за пияцтво, невиконання наказів, псування зброї та інші проступки. За дезертирство або невиконання наказу під час воєнного стану військові майже безальтернативно мають опинятися у в’язниці: суд позбавляють можливості призначати більш м’яке покарання та звільняти з випробуванням.

Серед критиків законопроєкту опинилося і Науково-експертне управління Верховної Ради, яке, поспіхом пишучи висновок, знайшло чимало суто формальних протиріч, не вдаючись у деталі кримінології та армійських відносин.

На момент публікації цього матеріалу законопроєкт ще не підписаний Президентом, хоча це очікується, з огляду на підтримку вищого військового командування.

Розбираємося, що саме підтримали депутати, та разом із адвокатом, який спеціалізується на захисті військовослужбовців, Віталієм Погосяном з’ясовуємо, чи здатен проєкт закону #8271 зробити українську армію кращою.

Віталію, доброго дня. Що ви думаєте про законопроєкт 8271?

Я вважаю, що цей законопроєкт — досить негативний. Якщо пам’ятаєте, у 2014 році у нас у кримінальному кодексі зникла стаття 426 — перевищення повноважень військовою службовою особою. Вона зникла і з’явилася, якщо не помиляюся, 07.04.2015 — саме  після Дебальцевого. Отже, з 2014 року жоден військовий начальник не ніс відповідальність за свої дії. Якщо у 2014 році ще можливо було працювати і захищати військових, зараз це робити дуже важко. Поясню, чому.

Як можна визначити поняття незаконного наказу? Приклад з моєї практики: начальник віддає наказ підлеглим, щоб вони пішли і зайняли опорний пункт у такій-то лісосмузі. Вони достовірно знають, що ця лісосмуга дуже щільно прострілюється і там загинуло дуже багато людей. Вони кажуть: “Можна ми змістимося праворуч чи ліворуч?”. Він: “Ні, ви повинні зайняти лише цю лісосмугу”. Отже, він посилає їх на вірну загибель.

Яким чином можна буде визначити в подальшому, якщо буде проводитися досудове розслідування, був цей наказ вірний чи невірний? Ніяк. Ніхто не поїде на місцевість, ніхто не буде дивитися, де вони [військові] знаходилися, ніхто не буде проводити огляд місця подій й інше.

Можна також привести приклад щодо самовільного залишення військової частини. Бувають дуже різні обставини, коли військові залишають частину. У мене є підзахисний, над яким, по суті, знущався командир батальйону. Одному з хлопців при ньому він почав стріляти по ногах. Коли той вирішив якимось чином припинити ці дії і дістав гранату, комбат припинив стріляти і сказав: “До ранку я вас все одно вб’ю”. І вони залишили військову частину, бо боялися за своє життя.

Це — самовільне залишення частини? У класичному вигляді — так. Але якщо вони вимушені були це зробити, командир батальйону перевищив свої службові повноваження, у його діях є склад злочину, — потрібно розбиратися, на це потрібен час. І по кожному такому випадку потрібно щонайменше проводити військову експертизу. У нас людей не вистачить, якщо в кожному випадку буде проводитись ця експертиза.

Тому я вважаю, що цей законопроєкт, у якому немає альтернативного виду покарання, — він є негативним. У нас дуже багато випадків притягнення військових до кримінальної відповідальності. Їх розглядають цивільні суди, які не можуть оцінити, був наказ злочинний чи не злочинний.

Тобто зараз існує така собі презумпція правоти командира?

Так.

Чи були у вашій практиці випадки доведення незаконності наказу?

Поки я ще не доводив. Але якщо буде цей закон — потрібно буде це робити.

Тим військовим, які притягаються до кримінальної відповідальності, призначають безоплатних адвокатів. Зазвичай це свої кишенькові адвокати, які є посередниками між військовослужбовцями і прокурорами. І потім починається: “2 роки дисбату, визнаєш вину, угода і до побачення”.

“2 роки дисбату, визнаєш вину, угода і до побачення”.

Наскільки такі нововведення пропорційні в плані посилення відповідальності командирів та рядових солдатів?

У нас зараз закриті реєстри, ми не маємо статистики. Так, інколи командирів притягують до кримінальної відповідальності. Але це кричущі випадки. Наприклад, є випадки, коли командир бере гроші за те, щоб боєць не знаходився на “нулі”. Якийсь відсоток сплачуєш — і ти знаходишся в безпечному місці. А гроші йдуть командиру. Інші запитують: “У нас у роті повинно бути 100 чоловік. У нас зараз — 30. Де інші?”. На що командир каже: “Той там, той там, а той — там”. І не знайдеш кінців.

Коли ми приходимо до суду, судді — цивільні люди, які мають перед собою наказ і факт невиконання наказу, але не обставини: чи мав боєць реальну можливість виконати цей наказ? Чи не було це безглуздим ризиком для його життя?

Візьмемо приклад Іл-76, який збили у 2014 році. Це — безглузді втрати особового складу. 109 осіб загинули через те, що командири не врахували обставини, за якими літак не повинен був летіти на Луганський аеропорт. За цими обставинами генерала Назарова тоді виправдали, і, на мій погляд, це дало впевненість командирам, що за будь-який безглуздий наказ вони не будуть нести відповідальність.

Це моя особиста думка, але я бачу, що це трапляється. Я не кажу про всіх: деякі командири дійсно професійно виконують свої обов'язки, дуже чітко віддаючи накази. Тому в одній бригаді ми маємо великі втрати, в іншій — не маємо великих втрат. Таке життя.

Тому хоч іноді треба притягувати командирів, які віддають безглузді накази, до кримінальної відповідальності. Якщо хочете реальне покарання для бійця, давайте його і для командира безальтернативно. Тоді всі будуть рівними. Однак бійцю довести незаконність наказу значно важче, ніж командиру — довести, що боєць не виконав наказ.

Якщо говорити про ці інститути, передбачені 69 і 75 статтями Кримінального кодексу, які пропонується не застосовувати щодо військовослужбовців. Наскільки часто вони застосовувалися до цього? З вашої практики.

Усі військовослужбовці, щодо яких я бачив обставини, про які вам розповідав, укладали угоду і сплачували штраф. Після чого вони повертаються, служать і немає ніяких проблем. З моменту притягнення до кримінальної відповідальності і до повернення їх у частину проходило 2-3 місяці. Хлопці встигали відпочити, і я вважаю, що вони [після цього] будуть іти і виконувати всі накази.

Але необхідність цього законопроєкту назріла у військовому керівництві. Власне, сам Генштаб його запропонував, а потім підтримав головнокомандувач ЗСУ Залужний. Чи правильний цей шлях вирішення проблем в армії?

Давайте почнемо з того, що безальтернативне тримання під вартою і обрання покарання, пов’язаного лише з триманням під вартою, — це вже порушення [Європейської] конвенції. Будуть подаватися заяви до Європейського суду з прав людини, які будуть виграшними. Тим паче був дуже великий резонанс у суспільстві. Нічого хорошого з цього не буде.

У нас дуже багато уклоністів. Однак їх же не садять, так? Вони фактично не несуть ніякої відповідальності у порівнянні з тією, яку несуть військові.

Тобто будь-який юрист, грубо кажучи, буде радити своїм клієнтам не переходити в оцей статус військовослужбовця, щоб теоретично не понести більшу відповідальність?

Я цього не казав, ви самі сказали. Але по суті — так воно і є.

У цьому законопроєкті є також розширення повноважень Військової служби правопорядку. Їй дозволяється здійснювати перевірку на сп’яніння резервістів і військовослужбовців. Чи не означає це, що вона буде користуватися цим за будь-яких обставин?

Я думаю, що так воно і буде. На “передку” заборона алкоголю має бути на 100%. Коли особа перебуває на відпочинку, деякі знімають стрес алкоголем, деяким треба пробігтися, деяким ще щось. Якщо особа на відпочинку і він випив 100 грам — нічого від цього не відбудеться. Однак у ВСП з’явилася можливість будь-кого притягувати до відповідальності.

Я розумію, що у нас зараз воєнний стан. Але воєнний стан не надає права приймати закони, які не відповідають ні конвенції, ні здоровому глузду.

Чи допоможе збільшення строку ув’язнення вирішенню проблем, які існують?

Ні. Це лише може призвести до ситуації, що люди будуть боятися. Ми можемо мати дуже багато “уклоністів”.

“Воєнний стан не надає права приймати закони, які не відповідають ні конвенції, ні здоровому глузду”.

Чи не є шкідливою сама ця думка про посилення відповідальності для репутації держави в очах військових? Тобто військові бачать, що їхню роботу вважають поганою, їх вважають правопорушниками…

Усе до цього і йде.

Я пам’ятаю 2014 рік, коли у нас у Дніпрі у військкомати стояли черги. Після того, як упав Іл-76, стало трохи по-іншому. Коли почали ламати руки добробатам, заганяти їх за сині хмари — знову по-іншому.

Потім ще були Дебальцеве та Іловайськ.

Так-так-так. Якось цей патріотичний наплив стихав. Потім почали ламати руки волонтерам — волонтерський рух теж стихав.

Після 24 лютого у нас теж був дуже великий сплеск: усі хотіли захищати, допомагати. Навіщо приймати цей закон?

У нас люди — виснажені. Деякі з 24 лютого не вилазять з “передка”. Навіть люди, які мають значний бойовий досвід, іноді зриваються, не виконують накази тощо. З такими людьми треба працювати.

Останні хлопці — на тому тижні вийшли з-під варти, сплатили штраф. Вони 24 числа пішли добровольцями. Вони мені кажуть: “Ми не боялися, ми залазили всюди, куди було потрібно, виконували всі накази. Але це вже перевищило все, тому що ми розуміли, що нас посилають на вірну загибель. Ми пояснювали командиру, що давайте трохи відсунемось, своїх людей треба берегти. Ні — приїхала ВСП, нас запакували і все”. А найголовніше, що командира з ними на “нулі” не було взагалі — за 15 кілометрів знаходився і керував телефоном.

Якщо приймати закон, потрібно його приймати в такому вигляді, щоб військовослужбовці бачили свою захищеність. Із цим законопроєктом вони бачать свою незахищеність від командирів-самодурів, які були найбільшою проблемою радянської армії та перекочували в українську. Командир повинен відповідати перед рідними за життя свого підлеглого — це основне правило, яке повинно бути в армії.