MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітків

‘Катю, у нас більше немає квартири’. Харківська студентка — про свій рік війни

23.02.2023    доступно: in English | На русском
Богдана Чернушенко
Катерина Гуріна — студентка ХНУРЕ, яку російські ракети ледь не вбили вже навіть після евакуації до Люботина. Коли Катерина була у Німеччині, її квартира на Північній Салтівці згоріла після чергового влучання в будинок.

Катерина Гуріна — студентка Харківського національного університету радіоелектроніки. Російські ракети ледь не вбили її вже навіть після евакуації до Люботина. Коли Катерина була у Німеччині, її квартира на Північній Салтівці згоріла після чергового влучання в будинок.


Мене звати Катерина, мені двадцять один рік, я студентка. До двадцять четвертого лютого я багато навчалася, мала закінчувати бакалавріат, також працювала графічним дизайнером в агентстві з нерухомості. Прожила я майже все своє життя на Північній Салтівці — я, мама, тато і маленький собака чихуахуа. Загалом у нас дружна сім’я, і я дуже любила наш район. На вулицях була завжди велика кількість сімей із дітьми, із собаками, мені подобалося жити далеко від центру, ніби ми маємо своє маленьке місто всередині великого міста.

Яким для вас був початок повномасштабного вторгнення?

Коли двадцять третього числа я йшла додому в мене з’явилося відчуття, ніби мені необхідно подивитися вгору, на небо, я просто сіла і десять хвилин дивилася на зорі. Чомусь мені здалося, що я довго цього не побачу. Власне, місяць я цього більше не бачила.

Коли знаходишся біля мого під’їзду, видно трасу, що веде на виїзд із міста, я її сфотографувала, і написала своїй подрузі: “Коли розпочнеться війна, я побачу танки і напишу тобі, щоб ти встигла зібрати речі”. І в цю ніч мені наснилася війна, а потім я у війну прокинулася.

Усі машини волали та блимали фарами, було чути вибухи. Я заходжу на кухню, а там мої батьки дивляться у вікно, і мені це нагадало сцену HBO з серіалу “Чорнобиль”, коли люди стояли на мосту та дивилися на реактор, що палає. Ми не знали, що ми будемо робити.

Де і як ви переховувалася? Як переховувалися ваші сусіди?

Ми вирішили, що найбезпечніше місце для хованки — це ванна у нашій квартирі, бо вона знаходилася поміж чотирьох стін. Більшість сусідів переховувалися у підвалі, там було дуже холодно, він не був облаштований, як бомбосховище, у ньому було мало місця, людям доводилося стояти, багато з них захворіли.

Після майже року життя в Німеччині 21-річна харків’янка говорить, що ніде не почувається краще, ніж в Україні. © Катерина Гуріна [харків північна салтівка руїни зруйнований будинок багатоповерхівка дівчина прапор україни]

Після майже року життя в Німеччині 21-річна харків’янка говорить, що ніде не почувається краще, ніж в Україні. © Катерина Гуріна

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

Уже на другий день повномасштабного вторгнення росіяни влучили в будинок мого однокласника і в той же день у квартиру друга мого тата, а потім — у багатоповерхівку на нашій вулиці. Я пам’ятаю, як першого березня мої батьки пішли у магазин, я залишилася одна з собакою у ванній і почула гучний вибух, найгучніший з усіх, що я чула. Я сиділа на підлозі й думала, що це кінець мого життя. У цей час мені зателефонувала подруга зі словами: “Катю, у вас горить будинок”. Снаряд влучив у сусідній під’їзд, на сьомий чи восьмий поверх. Люди, які жили у цій квартирі, перебували у підвалі. Тато сказав мені, що вони викинули все, що горіло, і таким чином вогонь не пішов далі. Цього дня ми багато думали про евакуацію, але не наважилися, і знаєте як, думаєш, що другий раз не прилетить. Прилетіло.

“Я сиділа на підлозі й думала, що це кінець мого життя. Мені зателефонувала подруга зі словами: ‘Катю, у вас горить будинок’”

Четвертого березня російська артилерія нещадно обстрілювала мій район. Моя мама працює у “Сільпо” на Героїв Праці. У момент, коли туди прилетів снаряд, вона працювала за касовим апаратом. Снаряд вбив чоловіка, який стояв поруч. Моя мама каже, що його просто розчавило, вона сховалася під стіл, у цей день їй довелося сидіти поруч із трупом і чекати, коли обстріл закінчиться. Тоді вона бігла додому, будинки горіли, дроти були обірвані, на вулиці лежали трупи. Моя мати була шокована, їй було неймовірно лячно, і вона чітко сказала, що ми тут не залишимося.

Будинок Катерини Гуріної. © Оксана Комарова/ХПГ [харків північна салтівка вулиця метробудівників 6 руїни зруйнований будинок багатоповерхівка дівчина прапор україни]

Будинок Катерини Гуріної. © Оксана Комарова/ХПГ

Як ви виїхали з Північної Салтівки? Чи відчули ви безпеку після цього?

У нас немає машини, а пішки йти на той час було надто небезпечно. Ми зателефонували нашому дядькові, у якого машина була, але виявилося — не було бензину. Тоді дядько поїхав до дідуся, який віддав нам залишки бензину з генератора, яким він освітлював дім, а тато позичав бензин у сусідів, і так ми зібрали його по краплі для евакуації з Північної Салтівки. Поїхали ми до бабусі та дідуся, вони живуть у місті Люботин Харківської області.

“Я кричала, намагаючись розбудити мою родину, і цієї миті почула дуже гучний вибух”

Я була дуже щаслива, що ми виїхали з-під обстрілів, але почуття безпеки не було надто тривалим. Увечері дев’ятого березня, коли всі спали, я почула звук авіації, у цей момент я взяла собаку на руки і вибігла у коридор. Я кричала, намагаючись розбудити мою родину, і цієї миті я почула дуже гучний вибух, усе затремтіло, вилетіли вікна. Мені було дуже лячно, тому що мої родичі вибігли у коридор тільки через дві хвилини. Виявилося, їх розбудив звук вибитих вікон. Коли мій тато вийшов перевірити, що сталося, він побачив два снаряди на дворі, у метрі від стіни, біля якої я була в момент вибуху. Мої друзі жартують, що я народилася у сорочці. Але після цього у мене був дуже пригнічений емоційний стан. Мені снилися страшні сни та увесь час здавалося, ніби щось летить на наш будинок, тому що я бачила, що це може статися. Тоді мої батьки порадили мені виїхати закордон і я виїхала, а батьки залишилися у Люботині.

Що сталося з вашим будинком?

Росія продовжувала бомбити мій район, фіксували все більше і більше влучань в мій будинок, зараз їх нараховується близько двадцяти одного. І одне з них сталося у ніч з дев’ятого на десяте квітня — ракета знищила нашу квартиру. Уранці десятого квітня, коли я вже була за кордоном, мама надіслала мені відео зі словами: “Усе, Катю, немає в нас більше квартири”. На відео перехожий знімав мій дім. Я подзвонила їй, мама плакала. Тато поїхав туди: всередині майже все цілком було знищено, наші сусіди переймалися, що будівля зруйнується, бо квартира на першому поверсі. Але вона досі стоїть.

© Оксана Комарова/ХПГ [харків північна салтівка вулиця метробудівників 6 руїни зруйнований будинок багатоповерхівка дівчина прапор україни]

© Оксана Комарова/ХПГ

“Мама надіслала мені відео зі словами: ‘Усе, Катю, немає в нас більше квартири’”

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Так, змінилося. Коли розпочалась війна на Сході України та окупація Криму, мені було тринадцять років. Тоді я думала, що це Путін винен, а серед росіян є нормальні люди. У мене навіть три подруги звідти було. Коли прилетіло в мій будинок першого березня, вони нічого не написали, хоча бачили дописи про це в соціальних мережах.

Тоді я зрозуміла, що жодних хороших росіян не буває. Вони всі несуть відповідальність. На жаль, для цього розуміння знадобилася ракета у моєму будинку.

На подвір’ї будинку, де жила Катерина. © Оксана Комарова/ХПГ [харків північна салтівка вулиця метробудівників 6 руїни зруйнований будинок багатоповерхівка дівчина прапор україни]

На подвір’ї будинку, де жила Катерина. © Оксана Комарова/ХПГ

Що ви плануєте робити далі?

Якби мене запитали це на початку листопада, я б не знайшла відповіді, але це змінилося, бо наприкінці листопада я поїхала додому сюрпризом для батьків, побачити своїх друзів. За цей тиждень в Україні я була щасливішою, ніж за останній рік за кордоном, і тоді я зрозуміла, що я дуже хочу повернутися. Я планую закінчити справи тут, почати шукати роботу в Харкові і приїхати десь у травні. Хочу знімати і писати про війну, щоб люди за кордоном бачили. Бо живучи тут [у Німеччині], я зрозуміла як повільно або в неповному обсязі сюди доходить інформація. Тому я відчуваю, що я маю говорити.

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
 Поділитися