‘Катю, у нас більше немає квартири’. Харківська студентка — про свій рік війни

Катерина Гуріна — студентка Харківського національного університету радіоелектроніки. Російські ракети ледь не вбили її вже навіть після евакуації до Люботина. Коли Катерина була у Німеччині, її квартира на Північній Салтівці згоріла після чергового влучання в будинок.

Мене звати Катерина, мені двадцять один рік, я студентка. До двадцять четвертого лютого я багато навчалася, мала закінчувати бакалавріат, також працювала графічним дизайнером в агентстві з нерухомості. Прожила я майже все своє життя на Північній Салтівці — я, мама, тато і маленький собака чихуахуа. Загалом у нас дружна сім’я, і я дуже любила наш район. На вулицях була завжди велика кількість сімей із дітьми, із собаками, мені подобалося жити далеко від центру, ніби ми маємо своє маленьке місто всередині великого міста.

Яким для вас був початок повномасштабного вторгнення?

Коли двадцять третього числа я йшла додому в мене з’явилося відчуття, ніби мені необхідно подивитися вгору, на небо, я просто сіла і десять хвилин дивилася на зорі. Чомусь мені здалося, що я довго цього не побачу. Власне, місяць я цього більше не бачила.

Коли знаходишся біля мого під’їзду, видно трасу, що веде на виїзд із міста, я її сфотографувала, і написала своїй подрузі: “Коли розпочнеться війна, я побачу танки і напишу тобі, щоб ти встигла зібрати речі”. І в цю ніч мені наснилася війна, а потім я у війну прокинулася.

Усі машини волали та блимали фарами, було чути вибухи. Я заходжу на кухню, а там мої батьки дивляться у вікно, і мені це нагадало сцену HBO з серіалу “Чорнобиль”, коли люди стояли на мосту та дивилися на реактор, що палає. Ми не знали, що ми будемо робити.

Де і як ви переховувалася? Як переховувалися ваші сусіди?

Ми вирішили, що найбезпечніше місце для хованки — це ванна у нашій квартирі, бо вона знаходилася поміж чотирьох стін. Більшість сусідів переховувалися у підвалі, там було дуже холодно, він не був облаштований, як бомбосховище, у ньому було мало місця, людям доводилося стояти, багато з них захворіли.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

Уже на другий день повномасштабного вторгнення росіяни влучили в будинок мого однокласника і в той же день у квартиру друга мого тата, а потім — у багатоповерхівку на нашій вулиці. Я пам’ятаю, як першого березня мої батьки пішли у магазин, я залишилася одна з собакою у ванній і почула гучний вибух, найгучніший з усіх, що я чула. Я сиділа на підлозі й думала, що це кінець мого життя. У цей час мені зателефонувала подруга зі словами: “Катю, у вас горить будинок”. Снаряд влучив у сусідній під’їзд, на сьомий чи восьмий поверх. Люди, які жили у цій квартирі, перебували у підвалі. Тато сказав мені, що вони викинули все, що горіло, і таким чином вогонь не пішов далі. Цього дня ми багато думали про евакуацію, але не наважилися, і знаєте як, думаєш, що другий раз не прилетить. Прилетіло.

“Я сиділа на підлозі й думала, що це кінець мого життя. Мені зателефонувала подруга зі словами: ‘Катю, у вас горить будинок’”

Четвертого березня російська артилерія нещадно обстрілювала мій район. Моя мама працює у “Сільпо” на Героїв Праці. У момент, коли туди прилетів снаряд, вона працювала за касовим апаратом. Снаряд вбив чоловіка, який стояв поруч. Моя мама каже, що його просто розчавило, вона сховалася під стіл, у цей день їй довелося сидіти поруч із трупом і чекати, коли обстріл закінчиться. Тоді вона бігла додому, будинки горіли, дроти були обірвані, на вулиці лежали трупи. Моя мати була шокована, їй було неймовірно лячно, і вона чітко сказала, що ми тут не залишимося.

Як ви виїхали з Північної Салтівки? Чи відчули ви безпеку після цього?

У нас немає машини, а пішки йти на той час було надто небезпечно. Ми зателефонували нашому дядькові, у якого машина була, але виявилося — не було бензину. Тоді дядько поїхав до дідуся, який віддав нам залишки бензину з генератора, яким він освітлював дім, а тато позичав бензин у сусідів, і так ми зібрали його по краплі для евакуації з Північної Салтівки. Поїхали ми до бабусі та дідуся, вони живуть у місті Люботин Харківської області.

“Я кричала, намагаючись розбудити мою родину, і цієї миті почула дуже гучний вибух”

Я була дуже щаслива, що ми виїхали з-під обстрілів, але почуття безпеки не було надто тривалим. Увечері дев’ятого березня, коли всі спали, я почула звук авіації, у цей момент я взяла собаку на руки і вибігла у коридор. Я кричала, намагаючись розбудити мою родину, і цієї миті я почула дуже гучний вибух, усе затремтіло, вилетіли вікна. Мені було дуже лячно, тому що мої родичі вибігли у коридор тільки через дві хвилини. Виявилося, їх розбудив звук вибитих вікон. Коли мій тато вийшов перевірити, що сталося, він побачив два снаряди на дворі, у метрі від стіни, біля якої я була в момент вибуху. Мої друзі жартують, що я народилася у сорочці. Але після цього у мене був дуже пригнічений емоційний стан. Мені снилися страшні сни та увесь час здавалося, ніби щось летить на наш будинок, тому що я бачила, що це може статися. Тоді мої батьки порадили мені виїхати закордон і я виїхала, а батьки залишилися у Люботині.

Що сталося з вашим будинком?

Росія продовжувала бомбити мій район, фіксували все більше і більше влучань в мій будинок, зараз їх нараховується близько двадцяти одного. І одне з них сталося у ніч з дев’ятого на десяте квітня — ракета знищила нашу квартиру. Уранці десятого квітня, коли я вже була за кордоном, мама надіслала мені відео зі словами: “Усе, Катю, немає в нас більше квартири”. На відео перехожий знімав мій дім. Я подзвонила їй, мама плакала. Тато поїхав туди: всередині майже все цілком було знищено, наші сусіди переймалися, що будівля зруйнується, бо квартира на першому поверсі. Але вона досі стоїть.

“Мама надіслала мені відео зі словами: ‘Усе, Катю, немає в нас більше квартири’”

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Так, змінилося. Коли розпочалась війна на Сході України та окупація Криму, мені було тринадцять років. Тоді я думала, що це Путін винен, а серед росіян є нормальні люди. У мене навіть три подруги звідти було. Коли прилетіло в мій будинок першого березня, вони нічого не написали, хоча бачили дописи про це в соціальних мережах.

Тоді я зрозуміла, що жодних хороших росіян не буває. Вони всі несуть відповідальність. На жаль, для цього розуміння знадобилася ракета у моєму будинку.

Що ви плануєте робити далі?

Якби мене запитали це на початку листопада, я б не знайшла відповіді, але це змінилося, бо наприкінці листопада я поїхала додому сюрпризом для батьків, побачити своїх друзів. За цей тиждень в Україні я була щасливішою, ніж за останній рік за кордоном, і тоді я зрозуміла, що я дуже хочу повернутися. Я планую закінчити справи тут, почати шукати роботу в Харкові і приїхати десь у травні. Хочу знімати і писати про війну, щоб люди за кордоном бачили. Бо живучи тут [у Німеччині], я зрозуміла як повільно або в неповному обсязі сюди доходить інформація. Тому я відчуваю, що я маю говорити.