‘Вибухало добряче: танки стріляли кожен божий день’

Мене звати Таня. Я з Донецької області. Місто Бахмут.

Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

Війна була сильна, але щоб нас стосувалося, долітало до нас, такого не було. А так чутно було. Попасна близько (до неї, здається, 35-ть кілометрів). Дуже чутно було. Ближче до селища Новолуганського — звідти теж дуже чутно було. А нас обходило: Бахмут осторонь. Слов’янськ сильно обстрілювали, а нас не дуже. Бувало і в нас, але не дуже.

Одного разу я на кухні стояла, як чую — страшний гул. Думаю, Боже, що ж трапилось, визираю у вікно. А воно як загриміло! Полум’я! Виявилось, це “Гради”. “Градом” гатили, касетними боєприпасами (тими, що розлітаються) — я цілий пакет уламків назбирала. Автівку побило. Скло вмить з рами вилетіло, одне скло просто з рамою вискочило. У нас чотири вікна (одне заклали) і в кухні п’яте, у них жодного скла не лишилося. У кімнаті гар, чорне — дихати нічим. Я була шокована, я оторопіла.

Потім почала виходити з цього шоку, почало мене трусити. А тут вже, не знаю, чи хто викликав, чи самі приїхали рятувальники чи хто, у формі. Кажуть мені: “А ти на горище лазила?” Я кажу: “Та ні. Боюсь я туди”. А річ у тім, що один снаряд влучив у балку, що дах тримає. Снаряд її перебив — і її викинуло: залишилось пів даху, решта геть з’їхала.

А це 13-те лютого було: дощ, заморозь, слизько, і жодного скла не лишилося. Подвійне скло, четвірка, скло з рамою — всі повилітали.

Другий снаряд, куля оця, впала біля хвіртки. Один — за кухнею (я стояла на розі, біля яблуні). Інший — тут. Навпроти, біля літньої кухні — два. І біля порога. Хвіртку виламало… По телебаченню показували, приїжджали знімали. Лежала хвіртка. Новий паркан металевий (тільки поставили) — весь у дірках, покручений, вивернутий увесь. Собака дивом живий залишився.

Наступного дня я не можу, тягне мене додому і все. Кажу: “Поїхали, поїхали”. Приїжджаємо туди, а там уже ціла комісія (напевно, з міськвиконкому). Потім писали щось, та я не розуміла, що відбувається. Ввечері позабивали плівкою вікна, лягла я спати. Та хіба можливо заснути у цьому гарі, у цьому смороді? Хоч ковдру на голову натягла, все одно холодно. Аж чую: в кухні щось як грюкнуло в мене аж серце стислося. Я потихеньку встала, бог зна що вже подумала. Виходжу, а на стелі все промокло, немає нічого, отакенна діра, вивалилася стеля. І наступний [шматок стелі] теж одразу впав. Що робити? А хата Шевченкова, тепла, акуратненька, я її теремком називала...

Якось з горем навпіл пережили ми цю зиму. Літаки літали. На висоті літали (мабуть, ці бомбардувальники важкі). Гуділо, такий гул був, аж ревіло все, тремтіло! Потім видно було, коли на Попасній [були обстріли]. Попасна за згірком була, тож усі обстріли дуже чутно було. Ось, дорогі наші “брати”, російський мір. Щоб їм, гадам, у пеклі горіти.

Чи постраждав хтось з ваших близьких унаслідок обстрілів у 2014-му році?

Ні, не було, Бог милував. Але уламків скрізь повно було. І гардини мілкими уламками пропалило. Тут вибухнуло — і навпроти у вікно. Андрій, чоловік мій, тільки приїхав з міста, переступив поріг, як воно загриміло. То він впав біля дивану й лежав. А якби стояв, звісно, полетіли б у нього уламки. В мене уламки не полетіли, бо я осторонь була, вони полетіли не в мою сторону, а на двері. Газопровід пробило. До сусідів, у яких будинок попереду мого, прилетіло.

У першому будинку теж дах побило, шифер, теж вікна повилітали, але там ще не так сильно. Бабуся навпроти мене теж постраждала: в неї у літню кухню влучило. Тут у будинку теж вікна повилітали. Далі по вулиці дівчину вбило. Вона зі школи забрала дитину, йшла додому. Не встигли дійти, як ця зараза вибухнула. І вона прикрила дитину, накрила її собою. Так у неї ключі аж у шлунку були…

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

Я не вірила до останнього. А потім, коли почався гуркіт, почались масовані обстріли, я сиділа в погребі своєму, в будиночку цьому. Там погріб є, але там дуже холодно й сиро. І я там пробула, зараз скажу скільки, місяць. То виходили, то ховались, як обстріли були. Води одразу не стало, деколи лише воду давали. Електроенергії теж не було. А жити як? Ніяк.

Посиділа я, посиділа, як зустріла свого колишнього роботодавця (я у нього на ринку підробляла). І він мені каже: “Таню, ми поїдемо під Білорусь, у Коростень. Побудеш у нас вдома?” Думаю, якщо таке страхіття [навколо], а у нього двоповерховий будинок, підвал хороший, можна сховатися. Погодилася. Ну і я сиділа п’ять місяців у нього вдома. А потім мені це все набридло, я вже звикла до цього всього, вже й уваги не звертала.

А наші хлопці стояли трошки нижче, і з двору мені добре видно було: звідки вони луплять по цих красенях колорадських, по “визволителях”. Як дадуть, як дадуть! Але ж і у відповідь повертається. І знову почали дрібні уламки летіти. І так вийшло, що [одного разу] я не встигла заскочити, кинулася швидко до підвалу. А тепер нога болить, бо коліном сильно вдарилась і рукою. Там спуск крутий, я у нього наче пірнула. Зараз і смішно, і страшно це згадувати.

Сиділи ми там до останнього. Як мого роботодавця родичі (здається, вони самі з Покровського) приїхали. Дев’ять чоловік приїхало: онучка його, інші. Побули місяць. З ними двоє діток маленьких було: одне дитя трохи старше, друге зовсім маленьке. А вибухає добряче: танки стріляють кожен божий день, а як відстріляються — назад вертають. Я таких танків узагалі не бачила: величезне й коротке дуло. А відповідь куди летить? Сюди. Так і у сусідню вулицю, біля якої ми жили, знову снаряд встряв.

Чи виникали у вас труднощі з доступом до харчових продуктів?

Спочатку можна було вискочити до магазину щось купити. Вискочити в ДК — хліба взяти. А потім банки зачинились, виїхали. Аптеки зачинились, магазинів взагалі ніяких нема, лишень “острівки” дорогучі. Ось як “Моя сім’я” (здається, цей магазин): у неї можна ходити, якщо в тебе пенсія 20 тисяч, не менше, там ціни — жах! У мене термін картки вийшов: хоч її продовжили на пів року, я не могла ні гроші зняти, нічого. І скупитися не можу, тільки на “острівцях”, де ціни шалені. Ото і все.

А обстріли йдуть: у магазин то влучили, розбили його. То він зачинений, то взагалі нічого нема, а то я карткою не можу розрахуватися, бо її не приймають.

Прибігаю на базар, зустрічаю свою знайому, а вона мені каже: “Таню, там відсоток потрібно буде заплатити, щоб з твоєї картки перекинули [на іншу], а тобі готівку дали”. Я погодилася, двічі так робила. А потім і ця дівчина перестала [так робити]. І все, у мене грошей немає. Господар двічі передавав мені гроші проїздом: одного разу 600 гривень, другий раз — 300 гривень. Та що то за гроші. І все.

Я саджала помідори, картоплю саджала, огірки, гарбузи, кабачки. Але я цим не скористалася: помідори тільки почали визрівати — як почалося! І племінниця мого роботодавця й онучка його кажуть: “Тітко Таню, ну що ми тут будемо, їдьмо. Мама домовилася, волонтери приїдуть і нас вивезуть”. Я раз відмовилась. А потім зателефонувала господарю будинку. А він проти був [вочевидь, хотів, щоб за будинком і надалі наглядали]. А я йому пояснюю, що я ж у підвалі. Я навіть, вибачте, поїсти не можу зробити, багаття розпалюю. Але ж дрова скоро закінчаться, та й взимку що робити: води немає, світла немає, газу немає. Як я буду? Як? Ну я на нього плюнула. Бус приїхав (на 10 місць розрахований), сіли ми та й поїхали. Приїхали у Дніпро — й ми там на Львівський потяг пішли. І приїхали сюди.

Чи постраждав ваш дім внаслідок обстрілів?

Останній будинок, звідки нас забирали, ні: там тільки вітражі полетіли, скло. Скло вилетіло, бо сильна вибухова хвиля була. А так не постраждав будинок, на совість був збудований. А моя хата… Я навіть зараз не знаю: чи є вона, чи нема, чи звалище з неї лишилося. Бо як піде гарний дощ... Я коли була там востаннє (перед тим, як ми їхали), в ній уже на три пальці стіни повідходили. Так що я зараз нічого не знаю і ні в кого спитати, бо зв’язку немає.

Що вам відомо про руйнування цивільних об’єктів?

У подружки моєї два будинки розбомбили. Посередині двору впало — і обидва будинки розбило. У тітки Олі Чілійкіної будинок розбомбило та ворота винесло. Потім моєї подружки два будинки розбило. У бабусі (про яку я згадувала, коли вперше війна починалася) хата постраждала, зараз немає хати, стерло її з лиця землі. Літної кухні також немає.

Виходиш на вулицю — дивишся: нічого немає, все перевернуте. Вони, росіяни, били по будинках, по живих людях. Цілили ракетами й літаками. Що вони наробили!

Величезне щось як кинули — вибухнуло посеред вулиці: там така яма, не дай господь. Частіше били по житлових будинках, знищували їх. У Бахмуті мосту немає, там люди рачки пробираються. Я в телефоні бачила: там залізяка така, що рачкувати треба, інакше не пройдеш.

У центрі окопи зараз. Інфраструктура вся розбита, там жодного будинку немає. Залізничного технікуму немає. Там така будівля була красива, немає. Горіло все, згоріло все. Потім ринок розбили. В батьків мого [чоловіка] у квартиру влучило. Лікарні, хірургії теж немає. Лікарня відремонтована була, у ній багато солдатів наших було. А в нас такі люди є, що заробити хочуть, то вони здавали [росіянам] інформацію, а ті потім били прицільно…

Чи були ви свідком жертв серед цивільного населення?

Влучило у двір мого гарного товариша (він машинами займається, ремонт робить, добре робив). Донька й жінка встигли сховатися, а його в плече поранило навиліт. І він до ранку помер. Дуже багато людей загинуло. Дуже багато будинків побито, дуже багато.

Чи була можливість отримати медичні послуги під час військових дій?

Ви знаєте, туди жодна машина не проїжджає. Ніяк не проїдеш, доріг немає, побите все. Хто як може, той так і виживає. А якщо поранений, самостійно [рани] обробляють, самостійно перев’язують, бо швидка ніяк не проїде (та вони й не виїжджають на виклики). Лікарня була, там наші хлопці бідолашні, в кого ноги відірвані, в кого — руки, це суцільний жах. Мій там навпроти працював, я іноді приходила до нього на роботу й бачила, це жах. А так я не бачила. Таких установ, де солдати були, я не бачила. А так поліклініки працювали. Ну як працювали, по декілька годин хіба, а коли вже почались сильні [обстріли], тоді все зачинилося, нічого не стало. А зараз, я бачила теж у телефоні, солдати, волонтери привозять продукти та роздають. А загалом люди голодують там.

Як реагували діти на регулярні обстріли Бахмута?

Ви знаєте, теж вже звикли. Чує гуркіт — і тікає в хату бігом. А воно ж мале, півтора рочки. Теж, я думаю, психіка порушена, тому що вкладають дитину спати — а вона тремтить, смикається. Мені здається, зараз нікого нормального немає.

Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

Скоріше б перемогли, скоріше б. Цих потвор, вагнерівців, вигнали з Бахмута. Вони вже відступають, відступають. Я б їх... Зеленський ще лояльна людина. Була б я на місці Зеленського, я б їх, гадів, розстрілювала на місці. Вони скільки горя людям зробили. “Визволителі” російського миру. Хто вас кликав сюди? Визволителі довбані. І куди повертатися? Не знаю, куди. Не знаю. На згарище? Я не знаю, що я там буду робить. Безхатьком стала.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.