— Світ дуже ситий та ніби солодко спить і боїться прокинутися, аби зрозуміти, що коїться за спиною, — каже Тетяна Матяш-Мирна. — Діти ні в чому не винні. Вони не мають гинути. Потрібно, щоб це закінчилося, а для цього потрібно щось робити. Світ має бачити невинних вбитих діток, які раніше щасливо жили зі своїми батьками, друзями. Вони так само проводили кожний день, як і ті люди, що зараз читають це інтерв‘ю. Але їх вбили росіяни…
Майже рік тому, пізно ввечері 30 жовтня 2024-го, Тетяна втратила все. Буквально. Бо цим всім у її житті був єдиний син, одинадцятирічний Марк. Російський ФАБ-500 поцілив по харківській багатоповерхівці. Тоді загинуло троє людей, двоє з яких — діти: Марк і його п’ятнадцятирічний сусід Борис.
Коли почалася повномасштабна війна і Харків здригнувся він перших вибухів, переляканий Марк, тоді ще восьмирічний, ховаючись у коридорі, казав мамі: “Мамочко, я ще маленький, я хочу жити!” Родина виїхала до Полтавської області, потім до Хмельниччини, але перед новим 2024 роком повернулася додому.
— Син був дуже щасливий, що повернувся у своє улюблене місто! Але незабаром сталася трагедія… — розповідає жінка.
В той вечір у родині гостював племінник Тетяни — Назар, одноліток Марка. Були канікули, хлопці гралися. Коли почалися вибухи, всі вискочили в коридор, за дві стіни. Стояли разом, але коли впала бомба, всіх зачепило по-різному. Тато Марка майже не постраждав, зміг вибратися сам і ще й допомагав рятувальникам, показував, де шукати родину. Назар і Тетяна зазнали поранень. А ось Марк загинув.
— Тридцять хвилин його реанімували, намагалися врятувати, але не вийшло… Мені лікарі спочатку сказали, що хлопців повезли до іншої лікарні.. Але насправді відвезли до лікарні лише племінника, а Марка — до моргу… У мене була травма хребта, поламані ребра, пробиті легені… І ще дуже багато травм… Перенесла три операції. На поховання сина я не могла потрапити, була ще в реанімації… Дяка лікарям, які дозволили кумам принести мені в лікарню телефон. На цвинтарі чоловік притулив до вушка дитини свій мобільний, зателефонував мені. І по телефону я прощалася зі своїм сином. Я його дуже люблю. Це була найбільша любов у моєму житті… Він загинув у тому ж коридорі, в якому казав у 2022 році, що хоче жити. Ми не змогли його вберегти…
Тетяна згадує, який розумний, добрий і веселий був її Марк. Як любили його в школі. Як дорослішаючи, хлопець мріяв про самостійність, можливість вчитися офлайн, гуляти нарешті без батьківського нагляду. Але у прифронтовому місті Тетяна не відпускала сина далеко від себе, навіть на роботу брала. Вона працює на швейному виробництві й надихаючись сином та його друзями, навіть створила власний бренд одягу для хлопчиків. А Марк радо приміряв нові моделі, фотографувався в них для соцмереж.
Після численних операцій, Тетяні довелося заново вчитися сидіти, стояти, обслуговувати себе. Попереду — багаторічні реабілітації. Вона каже, після загибелі сина життя втратило для них із чоловіком усі барви, але вони мають жити — заради пам’яті про сина, заради допомоги іншим дітям, заради того, щоб скінчилася війна. Вона хоче шити одяг маленьким українцям, які під час війни втратили домівки й рідних. А ще її ціль — створити виставку, присвячену пам’яті загиблих під час війни дітей.
— Ідея про виставку прийшла до мене в Латвії на реабілітації… Діти не повинні гинути. Батьки й рідні мають глибоку діру в душі, яку ніхто, крім них самих, не бачить і не відчуває. Таких людей з кожним днем все більшає. Нам лише співчувають, але стримати цю страшну вбивчу машину ніхто не хоче. Світ солодко спить. Та трагедія дуже близько до всіх, і я прошу озирнутися і бити на сполох, а не тихо співчувати!
Зараз Тетяна планує організувати в Харкові експозицію, на якій батьки загиблих дітей могли б розповісти про втрату, показати світлини своїх найдорожчих людей, яких вбила Росія.
— Мені дуже приємно, що знайшлися однодумці, які з великим бажанням відгукнулися та допомагають своїми силами все організувати. Завдяки їм моя ціль стане дійсністю. Були звичайно й ті, хто не відгукнувся на наші прохання та це залишиться на їхній совісті.
У мріях — зробити таку експозицію постійною.
— До місцевої влади ми ще не зверталися. Але було б чудово, якби вони надали нам постійне приміщення для подібної виставки та виділили б можливу допомогу. Думаю, на часі бути відкритими для подібних справ. Це точно принесе користь тим, хто залишився сам на сам зі своїм горем та проблемами. Дуже хотілося б організувати зустріч з іншими батьками, які втратили дітей, поспілкуватися та навіть просто разом поплакати. Ніхто так не зрозуміє цей біль та пустоту в душі, як ті, що також це пережили. Я впевнена, що такі зустрічі дуже допоможуть психологічному стану кожного, хто туди прийде.
Діти продовжують гинути. Вночі проти 30 вересня російський дрон вбив цілу родину Лєсніченків у селі Чернеччина на Сумщині — вагітну маму, тата та двох синів — шестирічного Дениса та Єгора чотирьох років.
За інформацією Національної поліції, станом на 3 жовтня в Україні внаслідок російської агресії загинуло 657 дітей, поранень зазнали 2167 (без врахування місць бойових дій та тимчасово окупованих територій).
