Василько. Похорон Воїна

9 липня 2025 року на фронті у Донецькій області загинув воїн полку “Азов” Василь Маціборко.

Уже потім дізнаємося, що на час повномасштабної агресії московитів на Україну цей юнак перебував з батьками у Німеччині. Він повідомив батькам, що повертається в Україну. Батьки відмовляли його це робити, навіть заховали його паспорт й одяг. Василько зв’язався з українськими волонтерами і разом з ними, у спортивному костюмі і в кедах повернувся в Україну. Але краще хай розповість про це його воєнний побратим, котрий так зблизився на війні з Василем, що називав його своїм молодшим братом.

“Ми познайомились з Василем У Тернополі, коли готувалися до відправлення на службу. Сіли в потяг з рюкзаками й поїхали в Київ на вказану точку, щоб пройти співбесіду й потрапити до тренувального центру. Тут нам, не приховуючи, говорили правду про війну: що там немає романтики — є біль, смерть. А якщо потрапите в полон, шансів повернутись майже немає. І деякі хлопці просто вставали, брали свої речі й шли додому. Але не Василь. Він знав чого він тут. І він був готовий пройти через усе. Нас відправили в тренувальний табір. Поселили у казарми. І так вийшло, що ми з Василем спали на сусідніх ліжках. Почали більше спілкуватися. І так почалася наша дружба. Питаю: ‘Чому ти вирішив піти служити? Розкажи свою історію’. Запам’яталося: йому щойно виповнилося 21 рік. Молодий хлопчина, який після навчання поїхав з родиною до Німеччини. Мав там роботу, добре життя. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, він не міг спокійно жити. Поклик воїна казав йому: повертайся — твоя країна тоне в крові, ти потрібен там. Коли він почав говорити про це вдома, звісно, що материнська любов і турбота не могла його просто відпустити туди, де смерть. Після робочої зміни він сказав мамі, що йде на пробіжку, одягнув спортивний костюм… і вирушив в Україну. Розказував, як на нього дивилися зі здивуванням: всі їхали з України, а він в Україну. І от він вдома. У військкоматі йому сказали: ‘Хлопче, тобі 21. Їдь додому. Зараз потрібні старші, з досвідом’. Але він не здався. Вийшов на добровольчий корпус. Заявив про своє бажання захищати Батьківщину. Його прийняли. Я був вражений. Він життя ще толком не бачив, повернувся зі спокійного життя, щоб зараз іти в пекло війни.

Після навчання приїхав командир, щоб відібрати найкращих до штурмового підрозділу. І, звісно, Василь був серед тих, хто пройшов. Готовий був іти у найскладніші місця. Ми стали частиною бойового підрозділу. Він став мені як молодший брат. Особливо у добровольчих підрозділах — це особлива атмосфера братерства. Побратими стають рідніші ніж деякі рідні. Особливо коли готові за тебе життя віддати. Не можу не згадати останній наш бойовий вихід. Нас попередили, що це дуже важка ділянка. Василь сказав: ‘Сонік, я піду’. Я намагався його відмовити. Але він уже вирішив. Тоді я сказав: ОК! Якщо я не можу відговорити тебе, тоді йду з тобою.

Нас там оточили москалі. Почалась стрілянина. В наш окоп потрапляє 120-та міна. Нас розкидає. Я приходжу до тями і чую: ‘Сонік. Вася 300’. Я тягну його до бліндажа, засовую руку під куртку, а в нього немає шматка руки. Він вмовляв мене, щоб я його залишив і вибирався звідсіль сам ‘бо ми тут обидва загинемо’. Я сказав йому: ‘Васюню, ми усі вийдемо. Я обіцяв твоїй родині повернути тебе живим’ І лише з Божою допомогою ми вийшли з того оточення.

Евакуація до шпиталю. Я радів. Дзвоню його сестрі: ‘Є погана новина. Василька поранено. Але він живий…’. І ви думаєте його це зупинило? Ні! У нього було серце Воїна. У нього вирвано м’яз, вставлена пластина, але він шукав реабілітолога не для того, щоб оформити інвалідність, а для того, щоб повернутись у стрій. І він це зробив. Через біль і страждання. Він отримав ще кілька поранень. Якось подзвонив Ігор, наш побратим, питаю: ‘Ти з Васильком говорив?’. ‘Я якраз тобі з цього приводу дзвоню…’. І моє серце завмерло. ‘Васюні більше немає. Він загинув…’

Я, Микола Горбаль, що збирає матеріал про подвиг Василя Маціборка, не знаю, як прізвище цього Василевого побратима, що опублікував свій спомин у фейсбуці (бо “Сонік” це напевно його військовий позивний), але я йому безмежно вдячний за такий зворушливий спогад про свого побратима, про відвагу, мужність цього юнака — Василя Маціборка. Це повинно залишитись для нащадків як взірець відданого служіння Богу й Україні. Це повинно стати докором усім нашим боягузам і дезертирам.

Мені тільки залишається уточнити, що цей юний український патріот родом із села Дорогичівка Чортківського району Тернопільської області.

Село Дорогичівка за 3 кілометри від мого Летячого. Я три роки ходив до Дорогичівки в середню школу.

Сьогодні вівторок (15 липня 2025 року) староста цього села кинула в інтернет для своїх односельчан таке повідомлення: “Вітаю вас! Прошу хто ще не прибрав узбіччя дороги, де буде проїжджати кортеж із тілом нашого героя — приберіть. Із Заліщик завтра виїжджають о 15.00. О 16.00 ми уже усі маємо бути готові до зустрічі. Школа, молодь іде від моста і до пошти. Далі всі, хто може ходити, — живим коридором аж до дому героя. Живі квіти викладаємо по обох боках дороги. Якщо берете лампадки, то не залишайте на дорозі, а заберіть зі собою, пізніше залишите біля могили. Хто має прапори, може взяти з собою. Віддамо належно честь Василькові, він віддав своє життя за нас. Похорон у четвер о 10.00”.

Я не мав можливості бути особисто у Дорогичівці в день привезення домовини з тілом героя, але уже на другий день брав участь у похоронах. І залишаюся під великим враженням від всенародної пошани до героя.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

По всіх селах, через які проїжджав кортеж, люди виходили на дорогу і ставали на коліна перед загиблим героєм. На фотографії нижче — містечко Товсте.

А це уже в центрі села Дорогичівка односельці зустрічають тіло свого загиблого героя.

Уся дорога аж до будинку Маціборків встелена квітами.

На подвір’ї Маціборків чи не усе духовенство Товстенського деканату прийшли відспівувати Героя. А на вулиці сотні людей.

На цей час у мережі з’явилося таке повідомлення: “До Західноукраїнського національного університету надійшла сумна звістка. Дев’ятого липня 2025 року поблизу населеного пункту Бересток, Краматорського району Донецької області, захищаючи Україну від ворога, загинув наш студент Василь Маціборко. Василько народився 25 січня 2001 року в селі Дорогичівка Чортківського району Тернопільської області. Навчався у нашому університеті за спеціальністю “Агрономія”, де здобув ступінь бакалавра. Він був веселим, життєрадісним, товариським хлопцем, який любив життя в усіх його проявах. У перші дні повномасштабного вторгнення повернувся в Україну з-за кордону, щоб стати на захист рідної землі. Йому було лише 24 роки. Світла пам’ять Герою. Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям і побратимам Василя. Його подвиг залишиться назавжди в серцях українців. Герої не вмирають! Вічна пам’ять!”.

Заліщицька громада оприлюднила також свій некролог:

“Василько… Юний, вродливий. Був Воїном на землі, став Ангелом на Небі… Він міг би жити за кордоном, в мирній країні. Та коли почалась велика війна, Василь Маціборко, житель села Дорогичівка, Товстенської громади повернувся в Україну й пішов на фронт… На пекельній Донеччині ворог обірвав життя захисника. У 24 роки…. Василь був справжнім патріотом, гарним сином та братом, надійним побратимом. Легких хмарок тобі, Васильку”.

Спочивай з Богом, Васильку!

Десь серед цієї гори квітів, що на могилі Василька, — розкішний букет червоних троянд. Його поклала туди правнучка моєї рідної сестри Наталія. Вона зараз живе і працює в Німеччині. Дізнавшись про загибель цього воїна, вона зі сестрою Богданкою (вони обидві на фотографії зі мною) терміново вилетіли в Україну. Маю усі підстави вважати, що Наталочка дружила із цим хлопцем. Не виключено, що це було щире кохання, бо впродовж усього похорону вона навсхлип плакала, ридала.

Будьте ви, москалі, Богом прокляті!!

Біля хреста знамено полку “Азов”.

---

Про автора: Микола Горбаль — музикант, поет, дисидент, правозахисник, член Української Гельсінської Групи (УГГ), громадський і політичний діяч. Член Міжнародного ПЕН-клубу з 1986. Лауреат премії ім. В.Стуса 1992 р. Провів у радянських таборах 16 років.