Невелика хлібинка сірого хліба, на кожну родину чверть

Ірина Кравченко — мешканка Рубіжного. У 2014 році окупанти відступили, залишивши після себе розруху та заміновані ліси. У 2022 році вони повернулися і зруйнували місто майже повністю.

Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

У 2014-му році у нас дуже сильно розбило залізничний вокзал. Тому що сепаратисти йшли з боку Кремінної. Дуже сильно обстріляли мікрорайон, який називався Ліньова. Це на в’їзді з боку Кремінної, приватний сектор. Там будинки були розбиті. Вокзал було зруйновано, але залізнична лінія не сильно постраждала. Люди загинули. Потім мікрорайон відбудували, будинки людям відновили. Вокзал теж відновили. А цих гадів відігнали аж за Лисичанськ, я не пам’ятаю, як там селище це називалося. Вони частково мешкали в дитячому таборі відпочинку, біля річки Борова, яка у нас неподалік. Їх і звідти вигнали.

У лісі позалишали багато мін. У нас люди ходили в ліс по гриби: біля села Воєводівка, між Рубіжним і Сєвєродонецьком, два села у нас — Воєводівка та Щедрищеве. З Воєводівки два чоловіки ходили по гриби й там загинули. На розтяжці підірвалися. Зайшли в хащі й там це відбулося. Люди, які тримали корів, водили їх на випас, теж розповідали про випадок — пастух знайшов розтяжку. Добре, що там ніхто не підірвався, він зателефонував до МНС, вони приїхали та все це прибрали звідти. А скільки знаходили просто десь кинуті снаряди, патрони. Чого тільки не знаходили ми вздовж річки Сіверський Донець. У нас від Рубіжного до міста Новодружівка міст був, то за ним і біля нього стільки було снарядів кинутих, що порахувати неможливо було.

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

24-го рано-вранці, приблизно о 4:30, ми з сусідкою в палаті удвох були, я в лікарні була з “Омікроном”, ще не весь курс лікування пройшла, тільки сім діб минуло, а курс лікування — 10 діб. Вранці щось вибухнуло, з боку села Варварівка. Це північна частина міста. Сусідка каже: “Іра, це, напевно, у вас на заводі, на полігоні”. Я кажу: “Де завод і де лікарня. Тут не чутно цього ніколи. Ти пригадай, вночі щось летіло важке і гуло”. Вона: “Я думала — потяг”. — “Потяга немає біля лікарні, ніяк не могло гудіти. Це щось летіло важке”. А о 6:30 прийшла медсестра і каже: “Всі ходячі на виписку, снідаємо і виписуємося”.

Наше місто заживлене з двох водокачок. Наш мікрорайон і завод “Зоря” були заживлені від водокачки Боровеньки, але її, мабуть, знеструмили й припинили помпувати. На третій день війни вже не було ні світла, ні газу, ні води. Нас рятувало те, що у деяких сусідів були свої свердловини у дворах. Ми там воду набирали. Коли мій будинок став непридатним для життя, ми жили в будинку знайомих, які вже виїхали з родиною. Вони багатодітні, віряни. Я ледве додзвонилася до Тетяни, вона каже: “Живіть скільки потрібно, беріть, що хочете, користуйтеся усім. Ми не знаємо, коли додому повернемось”.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

У нас впав снаряд на кордоні поміж двох дворів. Ми потім із сином пройшли, подивились, які руйнування. Всі найближчі будинки дуже сильно постраждали після першого вибуху. Один будинок, який через дорогу від нас (у нього три снаряди за день-два прилетіло), взагалі згорів, нічого не залишилось. Там жило п’ять родин, зараз цього нічого немає. Але люди, слава богу, з цих будинків встигли піти. Зараз я навіть не знаю, де вони, знаю тільки, що у колишнього директора школи був будинок по діагоналі від нас через дорогу, він за 40 хвилин згорів. У сусідню квартиру влетіло, вони з чоловіком ледве вискочили. Син у них жив у окремому будинку. Але той будинок теж згорів. Це на моїй вулиці теж, тільки трошки далі за школою.

У нас на очах влучило у будинок сусідці — вигорів вщент. Нічого не залишилось. Інші сусіди (будинок на чотири квартири), теж за 40 хвилин згорів.

Коли касетні снаряди падали, всі дроти потрощило на шматки. Просто шматки дротів валялися по пів метра й більше. У центр міста інколи прилітало. Під обстріли я ще не потрапляла, але вже бачила усе. Підприємство, на якому мій син Данило працював, горіло: він на РКТК працював, це Рубіжанський картонно-тарний комбінат.

Там постійно горіло. Склади горіли, виробничі приміщення. Жах, що відбувалось. Нам навіть в нашому мікрорайоні було це видно, а не тільки коли йдеш десь ближче.

Де ви переховувалися під час обстрілів?

В моєму будинку вже жити не можна було. Коли ми жили у знайомих, у них підвалу не було, ми просто стояли поміж двох хлівів. А на вулиці було -17. Інколи -20. Одягнешся та стоїш, ще й ковдрою накриєшся, та дивишся в небо — звідки летить. Сиділи в будинку, коли не сильно гупали, а коли сильніше — будинок підскакував від такого струсу. Стояли поміж двох хлівів. Між курником і корівником. Поки ми там були, в цей будинок не влучало, але позаду нас сусідня вулиця горіла постійно. Ми потім, коли затихало, ходили дивитися. Думали, може, там комусь допомога потрібна. Сусідів деяких там вже не було. У кого був власний транспорт — виїхали. Залишалися тільки ті, кому не було на чому виїхати.

Чи виникали труднощі з доступом до харчових продуктів?

Іноді привозили з Сєвєродонецька хліб. Там на підприємстві “Азот” пекарня була. На “Азоті” ще була електрика. Усі печі в наших містах у пекарнях електричні, хліб без електрики спекти нереально. Звідти іноді під обстрілами приїжджала машина, дорога ця постійно обстрілювалась. Потім люди, які взяли на себе обов’язок допомагати сусідам, отримували ті продукти: якщо хліб був, то хліб ділили, бувало, на чотири частини.

Це така невелика хлібинка сірого хлібу, на кожну родину чверть.

Консерви привозили волонтери. Ми ділили все. Потрошки кожному.

Чи була можливість отримати медичні послуги під час військових дій?

Одна жінка розповіла мені, що раптово дізналася від когось, що в місті тільки один чи двоє лікарів залишилось. І декілька медсестер, які не кинули людей. А інші всі втекли. І мер міста сховався в селі північніше від Варварівки. Зі списками колишніх АТОвців і тих, хто служить в ЗСУ. А потім, коли росіяни зайшли в місто, він ці списки їм віддав і вони ходили за адресами. Мені син потім сказав: “Мамо, добре, що ви виїхали, а то і вас би там вбили разом з усіма”.

Як відбувалася ваша евакуація з міста?

Мені настільки було погано перед тим, як ми виїхали, в мене ледве інфаркт не стався. Тому що мені було страшно. Я до доньки не могла додзвонитися, зв’язку не було. У неї двоє дітей. Інформації ніде ніякої. Багато людей, у яких не було власного транспорту, не знало, куди подітися, куди їхати. Залізнична дорога не працювала, нічого не працювало. У нас на другий день військових подій навіть автобуси містом не ходили. Нічого не було. Якщо тобі потрібно було дістатися до центру міста, зняти гроші з банкомата, якісь ліки та продукти докупити, — пішки, тільки пішки. Більше ніяк з нашого мікрорайону не можна було туди дістатися.

Ми в черговий раз з сином пішли пішки до бомбосховища, там був центр, куди підвозили продукти. Дізналися, що скоро привезуть продукти та будуть забирати людей. Син каже: “Мамо, давай швидко”, а я від нервового стресу вже не могла нормально ходити. Він мене за руку повів, ми зібрали деякі речі в рюкзаки. З документів лише паспорт у мене й у нього пенсійне. Коли наш будинок був під обстрілом, я не змогла навіть наші медичні карти забрати. Усе залишилось у квартирі. Собаку ледве відстібнула у дворі, щоб вона на прив’язі не загинула. Кота не знайшли: він злякався цих вибухів, у сусідньому дворі в дрова сховався, я вже не змогла його витягти. Навіть в тому будинку, де ми мешкали тимчасово, собака виходила лише вночі, води попити, вона вже їсти не хотіла, їй страшно було, увесь час ховалася.

Коли ми виїжджали маленькими бусиками, позаду падали снаряди, ми це чітко чули. Навіть водій та супровідний військовий весь час сварилися: “Дідько, знову ледве не влучили”.

Коли ми вже доїхали до Сєвєродонецька, ненадовго зупинились: щось з колесом сталося. Водій вийшов і каже: “Ще трошки й могли колесо відбити нам”. Нас привезли в село Мала Золотарівка біля Лисичанська, звідти ми дизелем до Слов’янська дісталися, там сіли на потяг евакуаційний.

Чи маєте куди повернутися після закінчення війни?

Повертатися нікуди, будинок зруйновано. У нас ще кладовище було: з одного боку обстріляне, з іншого горіло три дні. Кладовище розташоване поміж сосен. Уявіть, три дні сосна горіла на кладовищі. Там навіть пам’ятники зруйновано, а в мене там майже вся рідня. Ще одне кладовище за об’їзною дорогою, по ньому танками пройшли, а у мене там дід похований, який у Другу світову служив. Дядя, мамин брат старший там з дружиною лежать. Ще деякі родичі. Хочеться поїхати та налагодити хоча б. А так їхати нікуди, в місті все розбите. Там навіть якщо приїдеш, немає ні світла, ні води, ні газу. Як жити? Де жити? Не в землянці ж. Там взагалі жити нереально.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.