‘Ходили якісь озброєні люди в камуфляжі’

Олександр Іванович і Світлана Яківна Рудич. Приїхали з міста Краматорськ.

Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

Про 2014 важко згадувати. Це було 12-те квітня: ми прокидаємося вранці, чуємо, якась стрілянина йде. Ми недалеко живемо від поліції — і там якраз люди Стрєлкова штурмували цю поліцію, автоматні черги чутно було. Не знаю, холостими чи бойовими [стріляли], та вони її захопили. Я вранці вийшов, йду вздовж цієї поліції, там скрізь барикади з автомобільних покришок. Це вже було, як вони захопили поліцію. Проходив повз, пішов на площу — подивитися, що там відбувається. Там теж навколо міськвиконкому якісь барикади будують. Ходять якісь озброєні люди в камуфляжі. Російські. Так, російські. Хто в чому: один в козацькій шапці був.

Ви знаєте, це орда, натуральна орда. Ми потім підходили, дивимося — біля поліції натовп зібрався: підлітки, алкаші, наркомани — і прапори “ДНР” вже у них в руках, біля нашої поліції.

А у нас поліція була велика, місто велике (для нас воно велике). Оце ми перший раз зустрілися з ними. Вони захопили міськвиконком. Потім чоловік ходив на площу і там він з ними ще краще познайомився. Стоїть солдат з автоматом, здається, бурят. Усі вони з автоматами були. Я питаю: “Чого ви сюди прийшли?” А він: “Ми прийшли республіку ‘ДНР’ створювати. Ви хочете в ‘ДНР’?” Я на це: “Не хочемо, навіщо нам це потрібно? Нам і так добре жити”.

Вони почали тут господарювати. Потім на центральних вулицях спалили тролейбуси, автобуси — коробки лише стояли. Барикади влаштовували. Вигнали людей з тролейбуса — підпалили. І потім ми ходили й бачили, як усі центральні вулиці навколо міськвиконкому, все було огороджене розбитою й спаленою технікою. Нові тролейбуси… Ми тоді були шоковані. Автобуси “Богдани” — те ж саме, вони їх закидали коктейлями “Молотова” (це вже потім писали, тоді ми цього не знали, ми тільки бачили каркас цієї машини).

Ще був прохід від міськвиконкому внизу від заводу, вони там поставили самоскиди. Обгородили цими барикадами центр, міськвиконком. Потім якась пацанва (це не воїни, пацани) регулювали рух. Молоді зовсім. Один біля поліції з автоматом стояв, кажу: “Що ти тут робиш?” Він відвернувся, пішов до поліції, не став зі мною говорити. Але з автоматом, шпаня якесь.

Це ж вони зі Слов’янську зайшли в Краматорськ, а раніше зі Слов’янську до нас приїхала донька з дітьми. А вони вже все захопили, а з дітьми ж потрібно гуляти, треба ходити в магазини… Поруч з нашим будинком багато магазинів, тож ми ходили. Одного разу ми з донькою й дітьми пішли гуляти, пройшли до школи (там майданчик був), як чуємо постріли. Ми швидко зібралися вертати додому. Дивимось з двору, бо ми знаємо, де цей гуртожиток, в якому вони вже розташувалися.

Виїжджає автобус, повний бандюганів, — сидять всі з автоматами. У вікна дивляться, а ми ж біжимо з дітьми. Я, донька, діти.

Один нам з вікна махає. “Визволителі”. Ми швиденько дісталися дому — й почалися обстріли. А чоловік пішов гуляти: гуляє на площі, знайомиться з цією бандою. — Та я пішов з’ясувати щодо пенсії: коли нам її заплатять. Я пішов в ту прокуратуру, в нову будівлю. Дивлюся, ця шпана підігнала великий фургон АТБ до дверей прокуратури. Я туди йду, мене зупиняє один, кулемет у нього. Не автомат, кулемет. Я кажу: “Хочу знайти прокурора та з’ясувати, коли ж нам будуть давати пенсію”. А він кричить: “Я шість місяців не отримував зарплатню!” Облаяв мене, а я продовжую йти.

І тільки я дійшов до свого парку — чую, вибухи. Почався обстріл. “Гради”? — Ні, міни, мінометний обстріл. Я пройшов. Чую дзвінок, у мене кнопковий телефон: “Де ти є?” — “Та я тут біля парку, йду додому”. Люди полишили всю свою роботу. Соціальні працівники теж простують тією вулицею, намагаються дістатися домів. Там тоді повбивало багато людей на вулиці. Просто на вулиці. Біля нашого будинку, де я проходив, впала міна — вбила людей: парня розірвало та жінку розірвало. А ще був автобус… Люди з нашого заводу їхали вранці на роботу, влучили в автобус, теж багато постраждало, багато людей загинуло просто в автобусі. Отаке було, наступ “руского міра”. Страшно.

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

Це коли Путін визнав ці республіки, “ДНР” і “ЛНР”, зять і племінник сказали нам терміново виїздити. Донька одразу ж поїхала, вже 24-го лютого вона поїхала в Черкаську область з дітьми. Ну а ми сидимо. Ми не хотіли їхати, ми не вірили, що щось буде.

А вночі 24-го числа чуємо вибух. Потужний вибух, десь о четвертій ранку чи о третій ночі. Ми прокинулись, думаємо, що трапилось, що за вибухи? А потім ходили чутки, що це наші (наша ППО) збили ракету. Ніяких руйнувань не було. Ми залишилися жити, все нормально функціонувало. Все працювало, ми ходили в магазин, жили як зазвичай. Нічого особливого не відбувалося.

А потім знову (не пам’ятаю коли) почали збивати ракети, було чути вибухи. Мабуть, збивали ракети, які пускали на Краматорськ. В місті постійно лунали тривоги, постійно сирени вили. І потім у нас з Дніпра був магазин “Varus” і вони [його працівники] сказали: “Ми йдемо”. Ми прийшли за продуктами, а вони кажуть: “Беріть, будь ласка, ми працювати вже не будемо. Розбирайте продукти, тому що магазин працювати не буде”. Отаке.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

Вже точно не пам’ятаю через скільки тижнів, запустили ракету по Краматорську: недалеко від нас школа №15, триповерхова, влучило в цю школу. Розвалили школу. А чому стріляли по школі? Тому що вони цілилися в поліцію, вона поруч: школа була навпроти поліції. От вони і розбили школу. У дворі школи була велика яма.

Потім ракетами вони ще обстріляли чи завод, чи що… Потім ще службу ДСНС обстріляли. Словом, почали бомбити. А діти постійно нам телефонують…

По аеродрому почали запускати ракети. Колись був у Радянському Союзі військовий аеродром. Запускали ракети, щоправда, ці ракети збивали, а в місто долітали тільки уламки. Потім у районі СБУ запустили ракету, запустили в будівлю СБУ, але не влучили — влучили поміж будинків, зруйнували будинки. Почалися обстріли.

Що спонукало вас евакуюватися з Краматорська?

Донька, племінник, наші родичі казали, щоб ми їхали. Вони вже тут були, донька плакала: “Коли ви вже поїдете?” Думаємо: “Ну скільки може дитина плакати?” Не хотіли ми їхати. Та потім ми зібрались і поїхали. Вже не витримували постійних тривог, постійного сну в коридорі на матрацах. Лунає відбій — я йду в кімнату, лягаю спати, як через декілька хвилин знову сирена, я знову вертаю в коридор, а там незручно: коридор вузький. Ото я постійно ходив: то на ліжко, то в коридор на матрац. — А я на матраці жила, в спальню боялася заходити. А що поробиш. — А потім дружина каже: “Я вже не можу, їдьмо”.

Приїхали ми на вокзал, а там тисячі людей. Чотири тисячі людей. Думаю: “Ми ж не виїдемо”. Це жах. З усієї області: Краматорськ, Лисичанськ, Дружківка. Сєвєродонецьк, — і всі в Краматорську зібралися. Ми як подивилися, це ж неможливо виїхати. Та й страшно стояти було. Стали в чергу, а вона не просувається. В першу чергу пропускають дітей. Там бригади волонтерів це все організовували. Давка була. Черга навіть не у два ряди, а натовп тягнеться. Увесь простір був зайнятий людьми, і це щоб тільки увійти до вокзалу. Бо до вокзалу запускали партіями: людей по поїздах розподіляли на вулиці, навпроти вокзалу. І ми з цією партією рухалися дуже повільно.

Я вже показав свій паспорт, попросив: “Мені вже 86-ть років, пропустіть, бо важко так стояти”. Офіцер один з поліції нас пропустив.

Ми вже зайшли до вокзалу, там волонтери формували групи: група в 25 людей. Як оголошують: “Відбій”. Там два ешелони стояло, довгі ешелони: один вже сформували, а інший тільки почали, ми мали на нього сісти. А, крім того, ще люди чекали на потяг до Хмельницького, ще на нього мав ешелон бути. Як раптом оголошують, що скасовується ця поїздка, всі на вихід. “Звільніть всі потяги, звільніть вокзал”. Люди почали виходити, знову багато людей. Вийшли ми на площу — і починається комендантська година о 19:00. І ми не можемо повернутися вже додому — далеко. Автобуси не ходять, ми замовили таксі, щоб нас відвезли назад додому. Таксі прийняли замовлення, а потім через деякий час сповіщають: “Не можемо приїхати, бо комендантська година”. Декого змогли влаштувати на ночівлю, хто не місцевий був, а інші роз’їхалися, хто зміг поїхати.

І раптом оголошують: “Починається посадка”, уявляєте. Скільки людей поїхало вже. “Просимо вас пройти на посадку”. Це вже було десь восьма чи дев’ята вечора. Ті, що залишилися, як ринуться! Знову в першу чергу люди з дітьми, а потім вже інші. Нам дуже пощастило, що ми не поїхали додому, а змогли виїхати пізно ввечері.

Тоді знайшли якийсь об’їзний шлях, яким потяги могли пройти. А чому спочатку людей висадили, бо були зруйновані залізничні шляхи. Та вони молодці, знайшли інший шлях — і, завдяки цьому, ми сіли в цей потяг. Вивезли людей наші два потяги, але вже пізно вночі. О десятій вечора ми сіли в потяг і цей потяг помалу рушив.

Приїжджаємо в Слов’янськ — темно, тільки видно, що Слов’янськ (ми знали, що це Слов’янськ). Страшно, дуже було страшно їхати, весь час у напрузі. А як були в дорозі, інтернет працював: дивимося, наступного ранку запустили ракету по вокзалу. 4 тисячі людей зібралося на вокзалі — і запустили ракету, ще й касетну. Тоді загинуло 53 людини, але там більше було, близько 60 людей було там: діти, старі. На вокзалі ж, окрім дітей і старих, майже нікого не було. Молоді небагато було. А ми дивимось і думаємо, як нам пощастило. Якби ми поїхали додому, а вранці приїхали туди знову, то потрапили б під цю ракету. Та нам пощастило, ми виїхали.

Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

За що ми боїмось, не дай боже, Путін же приєднав Донецьку область, усі ці області… Ми весь час у постійній напрузі, що він зробить щось погане. Якщо не відвоюють Донецьку область, нам доведеться десь тут жити. Хоча там у мене в гаражі залишились “жигулі”, 47 років їм. Все залишилося, гарна квартира двокімнатна, планування хороше. Все… Скільки ми там жили, працювали. Все, на що заробили, все там. Телевізор, комп’ютер, холодильник… А тут немає в нас холодильника. Тут нам дали квартиру, стіни тільки дали та й все. Тому, не дай боже, отак все віддати, це дуже важко. Але ми віримо. Врешті-решт і Зеленський, і всі кажуть, що ми нічого не віддамо.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.