‘Ми навіть за часом знали, коли має прилетіти’

Я приїхав з Артемівського району Донецької області [нині це Бахмутський район]. Є таке село Роздолівка. Я там прожив майже все своє життя. Там мене наздогнала оця неприємність, що зветься “війна”.

Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

Що почалася війна, я дізнався з радіо. Спочатку нічого такого не було. До нас поки воно дійшло, це вже десь квітень-травень був. Десь так почалось у нас. Тоді вже було видно, що йде війна. Село ще не обстрілювали, та довкола села все бомбардували. Спочатку в село не влучало, а потім потихеньку-потихеньку почали бити по селу. Спочатку одне руйнування, потім інше, а потім пішло-поїхало. Коли я в серпні звідти їхав, у селі було десь відсотків 50 руйнувань.

Чи постраждав ваш дім унаслідок ворожих обстрілів?

Поруч з нашим будинком садок, я бачив, що в його кут щось влучило. Хто що казав: хтось, що ракета, хтось, що з танку снаряд. Але кут добряче рознесло. І в нашому будинку побило вікна, шифер на даху побило. Такі дрібні уламки були. Ворота були з будівництва і ті були пробиті. У садку шибки повилітали, побило уламками. Тоді і в мене побило в будинку, в батьків уламками побило... Та ми змінили, можна було закласти. В шифері були дірочки невеликі, піною задув — все нормально, жили далі. Як прилетіло другий раз (це вже ближче до дороги) — вилетіло все скло. Знесло дах — дах впав. Стіна одна впала, залишилося три стіни. Від одноповерхового будинку залишилося три стіни... От вони стоять і все…

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

У сусідньому будинку побило шифер. В одному і в другому будинку, бо якраз по центру розірвалося — і там, і там шифер побило. На нашій вулиці, я номери не пам’ятаю, один будинок, другий будинок… Ми з одного боку вулиці, а ті будинки — з іншого, в кінці вулиці. Там чотири будинки, я знаю точно, що влучило і рознесло їх вщент: один фундамент залишився. Я бачив, ходив дивився. Порозносило. Це на нашій вулиці. На іншій вулиці був двоповерховий будинок, стіни не було. Під стіну впав снаряд — і стіна впала повністю, було повністю видно приміщення зсередини. Меблі, все. Уся цегла лежала біля фундаменту. Що ще я бачив... Вулицею нижче, крайній будинок — у ньому теж знесло дах і пів будинку рознесло.

Спочатку як прилітало, ми рахували: ось три снаряди чи три ракети, три штуки прилітало. Сьогодні прилетіло три — отже, все. Ми навіть за часом знали, коли воно має прилетіти, — тоді ховалися. А потім все більше й більше [обстрілювали]... Доходило до 18 прильотів, ми рахували. Раніше після обіду було, а це вже і до обіду, і після обіду, і коли завгодно. І все, вже не знали: коли ховатися, де ховатися. Бо якщо воно летить, то летить “гарно”.

Чи були ви свідком жертв серед цивільного населення?

Першого ранили так, що влучили в ногу. Пішов косити траву. З будинку на город пішов... Аж прилетіло — і ранило його в ногу. Його забрали — й одразу в лікарню. При мені ще ранили одного пожежника. Він з молодих, я не знаю, чий він. Теж в ногу ранили. Бандрівський Михайло Степанович — тиждень тому десь там його вбило. Десь тиждень тому… Лесик Степан — теж його вбило вдома. Ранило Сташкевича Степана. Ранило — і його вивезли в лікарню. Куди не знаю, в мене інтернету немає, тож не знаю. Марині Лесик влучило в голову. Її відправили десь сюди, в лікарню. Я теж не знаю, куди саме й де вона зараз.

Чи виникали у вас труднощі з доступом до харчових продуктів і медикаментів?

Гуманітарку нам привозили. Військові допомагали, то добре було. Ліки, якщо потрібно, у військових брали. А як не було військових, то сиділи без ліків, а що робити. Була гуманітарка, один раз ліки видавали нам. Та в гуманітарці були не всі ліки, що потрібні. Бувало, що гуманітарку родичі передавали. Через військових намагались якось передати, виживати треба.

Що спонукало вас евакуюватися з Роздолівки?

Виїхали тоді, коли прилетіло і нам будинок розбило. Ми зібралися, подзвонили, за нами приїхали військові. Посадили нас у машину і бігом, бігом, все бігом. Дякуємо тим двом хлопцям, які нас вивезли. Вони були поляки, два поляки нас вивозили. На джипі, так швидко їхали! Ями на ямах були, а ми летіли! У нас так нормальними дорогами не їздять, як вони їхали. І вивезли нас у Краматорськ. А з Краматорська вже поїздом до Львова — і ми тут.

Чому не наважились евакуюватися з села раніше?

Мене тримала моя рідна Батьківщина. І те, що біля мене були люди похилого віку, вже за 80 років. Тато й мама. Я через це й не їхав. Я там міг дістати те, що потрібно було, все, що вони захочуть, дістати. Через це я й не їхав. Поки вже [не довелося]... Якби нашу хату не розбомбили, ми б, напевно, ще б не виїхали. Якби все там було добре (як було перші рази, як стріляли за селом), може, б і досі там сиділи. Тому що я міг дістати все, що вони хотіли. Я селом пройшовся, якщо щось дістати не можу — я до військових піду, з ними поговорю. Ту ж саму банку тушенини — вони мені дали, а я батькам приніс.

Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

Так, планую. Я сам будівельник. Я і на колінах будуватиму, але я свою хату відбудую. Відмурую! Я поїду туди. Буде фундамент — я приїду, цеглу всю переберу. Я собі відбудую.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.