Вчора відійшов у засвіти Василь Овсієнко, багаторічний друг та колега по роботі у Харківській правозахисній групі. Він давно хворів, і все одне його смерть була геть неочікуваною.
Ми познайомилися 30 жовтня 1988 року. Він нещодавно, в кінці серпня звільнився і приїхав провідати Віталія Калиниченка, колишнього співузника у дільниці особливо суворого режиму колонії 36-1 в Кучино, де були “смугасті”, вдруге засуджені за статтею 62 тодішнього Кримінального кодексу. В цей день у Харкові був перший дозволений мітинг, і Калініченко, зламавши програму, прочитав Декларацію нещодавно створеної Української Гельсінської спілки. Після мітингу ми вп’ятьох — Генріх Алтунян, Віталій, Василь, Владислав Недобора і я — зайшли до Владика, який мешкав неподалік. Мені якось одразу кинулася в очі разюча різниця в поведінці Віталія, великого, гучного, демонстративного, і Василя, невеличкого, серйозного, мовчазного і напрочуд скромного.
З тих пір ми доволі часто бачилися в Києві, де Василь оселився, на різних заходах. Філолог, спрямований на фіксування історичних фактів, збирання та видання спогадів, фото, документів, він мені дуже імпонував цими своїми заняттями, бо я хворів на те ж саме. Він і в політичних партіях, в яких працював, — спочатку УРП, потім УХДП — займався саме цим, а також складанням та редагуванням партійних видань. Мені здавалося, що йому некомфортно працювати в партійному апараті, бо він зовсім не політик, йому важко виконувати те, з чим він незгодний. Невдовзі він підтвердив це, і я вирішив вкрасти його у політики, переконати його перейти працювати в ХПГ постійно і займатися улюбленою справою.
Зрештою, це мені вдалося, і з червня 1998 року він почав працювати у нас. Тоді ми складали українську частину Міжнародного словника дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Наша квота у словнику була 120 імен, але в своїй країні ми могли розширити національну частину на свій розсуд, і ми зробили словник українських дисидентів на 312 імен. Василь їздив по всій країні, записував інтерв’ю з колишніми дисидентами, потім це все розшифровували і набирали (цифрової техніки ще не було!), збирав документи, спогади, фото. Усе це було основою для написання біографічних довідок. Василь взяв на себе основний тягар по національно-демократичному рухові, решта співробітників — по загальнодемократичному, релігійним рухам, руху за еміграцію. Так він став літописцем українського національного дисидентського руху і зробив дуже багато! Українську та англійську версії нашого сайту https://museum.khpg.org/ щоденно відвідують сотні читачів.
Багато які зібрані матеріали ми втілили з ним в численних виданнях, яких вийшло більше 80 — спогади, збірки документів, листи. Серед них чільне місце займає його 2-томник “Світло людей”, який вийшов у нас двома виданнями і був передрукований іншими видавництвами.
Василь був дуже доброю, щирою і скромною людиною, без амбіцій і претензій. І невідмовною: його завжди запрошували проводити лекції, зустрічі, розповідати про своїх товарищів-співузників, і він завжди відгукувався, хоча з роками йому все тяжче це давалося. А як він чудово читав напам’ять Стуса! Він завжди був готовий це робити, тільки попросіть!
Після того, як він захворів, вже зовсім не міг працювати, як раніше. Я підтримував його, шукаючи більш просту роботу для нього. Він намагався відмовитися від зарплати: я не заробив, каже, — а я у відповідь: Ви раніше так багато зробили, що скільки не буде тривати ця стипендія, все буде мало…
Спочивай, Друже, з Богом!
