‘Членові Гельсінської групи на волі бути не можна було: якщо закінчувався термін — йому робили нову справу’, — Василь Овсієнко

Б.Є.Захаров: Розкажіть, в якій родині Ви народилися, які цінності мала ця родина, про Ваше дитинство, спогади. Будь ласка.

В.В.Овсієнко: Я — Василь Овсієнко, батька мого звали теж Василем, мати — Фросина Федорівна. Вони прості селяни, родом вони із села Ставки. Те село досі називається Леніно з 1924 року, і ніяк не можна цю назву перемінити. Там вони народились, там вони і жили. Батько мій помер у 1976 році, народження він 1904 року, а мати, слава Богу, ще живі. Отже Фросина Федорівна, уроджена Підсуха, 1910 року, нині живе у цьому ж селі Ставки.

Родина наша велика була, я був найменший у родині, у батьків було десятеро дітей, я дев’ятий. Зараз нас є шестеро живих. Я в тому ж селі Ставки навчався у середній школі з 1956 до 1966 року, мав непогані успіхи у школі, часом був відмінником, закінчив школу зі срібною медаллю. Змалечку захоплювався малюванням, а відтак десь з 13-14 років мене зацікавило слово. Пробував писати вірші. Потяг до словесної творчості у мене був, і, може, саме це усвідомлення того, що українське слово в ненормальному становищі на Україні, мене підштовхувало до думок про те, що в цьому суспільстві щось, мабуть, дуже негаразд.

В школі якихось особливих впливів на мене ніхто не робив, бо то є село, та й годі. Вчителі не були якимось значними особистостями, щоб могли мене зорієнтувати, але десь починаючи з дев’ятого класу, я активно дописував до районної газети, а там працював Василь Тимофійович Скуратівський. Нині Скуратівський добре відомий як етнограф, видав уже декілька книжок з етнографії і дуже гарних книг. Їх, до речі, висували вже на Шевченківську премію, і жаль, що досі цю премію Василю Скуратівському не присуджено.

Так от, під той час він працював у районній газеті “Зоря Полісся” у Радомишлі на Житомирщині. Я з ним познайомився на літературній студії, і вже він дещо мені розповідав про дисидентський рух, котрий тоді ще не називався так. Зокрема, здається, від нього вперше я почув про те, що Іван Дзюба написав книжку “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, і ця книжка має велику популярність. Не знаю, чи він сам читав ту книжку, чи ні. Отже, я закінчив школу 1966 року, пробував вступити до Київського університету на українську філологію, але ця спроба була невдалою. Пів року я працював у колгоспі на різних роботах. Відтак під кінець 1966 року мене запрошували було на роботу до редакції газети “Жовтневі зорі” у містечку Народичі, котре тепер є у відомій Чорнобильській зоні. Там відкривався район і, відповідно, газета. І от заступник редактора районної газети Дмитро Баранчук, який у Радомишлі працював, був призначений туди редактором. Він мене знав і забрав мене туди. І я весь той Народицький район обійшов пішки, бо машини в редакції не було, і подивився, як то люди живуть.

Б.Є.Захаров: Які погляди Ви тоді мали і яке було ставлення до влади і до того, що відбувалося навколо?

В.В.Овсієнко: Та певно ж, я був комсомольцем і, може, навіть щирим комсомольцем, з 14 років. Але коли я побачив, як люди живуть, особливо на тому Поліссі, походив по тих хатах, то щось закралося мені таке, знаєте, якісь поважні сумніви, що щось дуже негаразд у цьому суспільстві. А тим паче, коли мені вдалося шістдесят сьомого року вступити до Київського університету на українську філологію, то тут я зустрівся з молодими людьми, з деякими викладачами. Та й так, Київ — все ж таки більші обшари, і ці розмови у студентському колі, а потім відвідини етнографічного музею Івана Гончара, який і досі на Печерську тут є, а потім, здається, першим, що мені потрапило до рук — це щоденник Василя Симоненка з віршами. Це той машинопис, який запустив у світ Іван Світличний. Там добірка віршів і щоденник.

Відтак хтось мені дав прочитати в машинописі на фотокопії книжку Михайла Брайчевського “Возз’єднання чи приєднання?” Це не книжка, а така велика стаття. Відтак мені до рук потрапив фотовідбиток із книжки закордонного видання “Історія русів” невідомого автора кінця XVIII століття. Ця річ теж відкрила мені очі значною мірою. Та й сама атмосфера студентська, відвідування різних вечорів — це спонукало до роздумів. А навесні 1968 року викладач англійської мови Слюсаренко Феодосій Маркович зважився дати мені фотокопію праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Притому він мені дав також і фотоплівку. Два відбитки він мені дав, ці відбитки я читав сам, давав читати своїм друзям — певна річ, конспіруючи таку роботу, бо було відомо, що той, хто розповсюджує самвидав, той довго в університеті не тримається. Я не з’являвся, скажімо, біля пам’ятника Шевченку 22 травня, бо я знав, що всі студенти, котрі там бувають, — це кандидати на виключення. Оскільки відкрилася мені така можливість діставати самвидав, то я зразу собі так вирішив, що очевидно треба це робити, не дуже засвічуючись, щоб якомога довше протягнути.

Я влітку 1968 року на своїй старенькій фотоапаратурі зробив, здається, шість відбитків цієї праці Івана Дзюби. Причому у мене було дві плівки. Одна нараховувала 126 сторінок, а друга — 181. То я вже не пам’ятаю, якого відбитка скільки я зробив, але це чимала праця, самі розумієте. Я роздав ці відбитки своїм знайомим, вони розійшлися. До речі, у мене жодного не зберіглося з тих пір. Так що в 1968 році я вже цілком був визначений, я поділяв цілком ті погляди Івана Дзюби і того кола шістдесятників.

Певно, можна казати, що це було критичне ставлення до існуючої дійсності, але праця Івана Дзюби побудована як неокомуністична. Він критикує так звану ленінську національну політику, керуючись тим-таки вченням. І цілком справедливо її визначають як неокомуністичну працю. Хоч я був абсолютно впевнений, що це коло людей, котре довкола Дзюби, насправді сказати, коло Івана Світличного, воно має дещо інші погляди, більш критичні до існуючого ладу. Але, очевидно, така тактика була вибрана спеціально.

Десь у 1968-1969 році я був вже на другому курсі університету і я там познайомився з Василем Лісовим. Він тоді був аспірант в університеті, філософ. Здається, він читав лекції в університеті перший рік. Перед тим він трохи працював у Тернополі, викладав там у медичному інституті. Я неодноразово з ним бесідував. Він звернув на мене увагу і став давати мені самвидав досить регулярно. Він, як я потім дізнався, був у близьких стосунках з Євгеном Пронюком. Євген Пронюк — нині народний депутат і голова Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих. Він був знайомий з Іваном Світличним, знову ж таки з Василем Стусом, з Іваном Дзюбою, з Євгеном Сверстюком, власне, з усім цим колом, з Юрієм Бадзьом. Але, мабуть, він правильно обрав тактику, що не став мене зводити з тими людьми близько, бо це загрожувало б виключенням.

Це джерело самвидаву було постійним. Скажімо, у 1969 році через мої руки пройшли практично всі номери “Українського вісника”, починаючи від першого — перший, другий, третій, четвертий, і п’ятий був, а до шостого — то вже окрема історія, те, що було шостого числа. Я тоді ще не знав, хто видає цей журнал, це стало відомо значно пізніше вже, що цей журнал редагував В’ячеслав Чорновіл. Скажімо, книжка Михайла Осадчого “Більмо” про арешт та ув’язнення — то надзвичайна була річ. Стаття Євгена Сверстюка про “Собор” Олеся Гончара, “Собор у риштуванні” — так вона називалася, — це така глибока аналітична річ. Або дрібніші статті Євгена Сверстюка — “На мамине свято”. Досить велика, машинописна, пам’ятаю, була стаття “Іван Котляревський сміється”.

Між іншим, мені пізніше розповіла Оксана Яківна Мешко, як то написав Сверстюк цю річ.

Наближався ювілей Івана Котляревського в 1969 році і Оксана Яківна захотіла влаштувати вечір Івана Котляревського. Їй для цього треба було сценарій. Вона звернулася до Сверстюка. Сверстюк написав велику статтю. Оксана Яківна подивилася, прочитала і каже: “Трохи не так, як я хотіла, але саме те, що треба”. І ця стаття теж тоді широко ходила в руках.

Були інші речі. Одна річ була підписана Антоном Ковалем — “Лист виборця” Антона Коваля. Це про те, як у нас здійснюються вибори, про так звану демократію соціалістичну. Пізніше я дізнався, що автором цієї статті є Василь Лісовий. Це він зараз про це вже каже, а тоді він цього не говорив. Це ж такі речі, як з приводу процесу над Погружальським — це теж було у моїх руках. Так, “66 відповідей інтернаціоналістові” — це вже Вячеслава Чорновола, або “Що і як обстоює Б.Стинчук?”. Відомо, що у відповідь на працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” ЦК КПУ скомпонував таку річ під назвою “Що і як захищає Іван Дзюба?”. Але ця відповідь була така недолуга, що її навіть не стали видавати великим тиражом, а повсюди тільки через своїх цеківських “товарищей”, директорам крупних установ надіслали. Вона досталася до рук також і В’ячеславу Чорноволу, і він написав цю річ. Також ця річ “Лихо з розуму”, добре відома, про заарештованих в 1965 році 21 особу, — ця річ теж була у мене в руках, пам’ятаю навіть перший примірник з наклеєними фотографіями. Бо все ж машинопис — тоді ж не було ксеромашин таких, в машинописах оце все ходило.

Я намагався якомога швидше таку річ прочитати і дати своїм друзям, своїм знайомим. Причому, я дуже скрупульозно ставився до цієї справи, дуже відповідально, щоб не “завалити” ані себе, ані Василя Лісового чи інших людей, котрі давали мені самвидав. Тут була тверда позиція, на рівні самоусвідомлення, що якщо попадаєшся, то не кажеш, де ти його взяв. Або принаймні придумуєш якусь таку версію, що десь це випадково сталося. То я до своїх приятелів ставився досить серйозно і вибирав тільки тих, хто поводиться порядно у побуті, в дрібничках — то, очевидно, така людина не зрадить тебе і в чомусь більшому. Очевидно, я мав якесь таке чуття на людей, бо ніхто мене не “здав” упродовж п’яти років.

Практично самвидав я почав розповсюджувати оце зі щоденника Василя Симоненка, ще десь під кінець 1967 року, а з 1968 року — то вже на всю потужність, починаючи з праці Івана Дзюби. Давав буквально десяткам людей. Певно, що величезна більшість зі студентів були комсомольці, а декуди навіть були члени КПРС, а декотрі були і старші люди, і викладачі, у себе на батьківщині давав працівникам районної газети, родичам. Якось так ніхто мене не “здав”. І мені вдавалось протягом п’яти років все це робити. Я ставив розповсюдження самвидаву на перше місце. Я мав, певна річ, багато обов’язків — був студент, треба було екзамени складати, — але коли йшлося про ці справи, то вони стояли у мене завжди на першому місці.

Настав початок 1972 року. Я буквально десь через день-два після тих великих арештів, того покосу, почув про те, що таки арешти відбуваються, що під арештом опинилися вже Іван Світличний, Надія Світлична, трошки пізніше Іван Дзюба, Олесь Сергієнко, Антонюк, Василь Стус, у Львові — Чорновіл, Шабатура, Калинці, у Києві — Данило Шумук. Одне слово, ці імена були мені добре знайомі, я читав їхні речі у самвидаві, а особливо в “Українському віснику”; ці імена були на вустах в цьому колі людей. То це мене дуже тяжко вразило.

Ви знаєте, ця ситуація трошки описана в моїй книжці частково. Може, я зараз і не розкажу, як там написав, але таке відчуття, що щось обірвалося, що ти залишився сам один, що цей Київ спорожнів, залишився хіба що з моїх знайомих Василь Лісовий, котрий ходив аж чорний. І десь приблизно у лютому він мені сказав, що збирається написати відкритий лист на захист заарештованих. Він мотивував це так, що не можна, щоби всі промовчали. Хтось мусить заявитися, хтось мусить сказати слово протесту. Нехай вони собі не думають, що вони вичистили Україну вже до тла — так не є.

Він взявся цей лист писати, давав мені на зберігання перший варіант, деякий час я зберігав його в себе і в свого приятеля Петра Ромка, який жив в селі Скибин Жашківського району на Черкащині. Так от Петро без мого дозволу списав цього листа від руки. Переписав той перший варіант. І він, до речі, зберігся, той перший варіант. А я повернув цей рукопис пізніше Василеві Лісовому, він його допрацював. Як мені тепер відомо, допомагали йому в цьому також Юрій Бадзьо, який прочитав його і зробив деякі зауваження, а Василь Лісовий врахував ті зауваження, і Євген Пронюк. Він просив також і мене деякі зауваження зробити, але зауважень там моїх було зовсім небагато.

Я пам’ятаю, що десь ще в 1969 році Василь Лісовий сказав мені таку цікаву річ: що до тих пір, поки не вирішено національне питання, то всі найкращі сили ця справа відтягуватиме на себе. Ось, каже, наприклад, ти будеш філологом, досконало вивчиш фонему, опишеш її, а інший фахівець з радіотехники зробить досконалий апарат для підслуховування. І таким чином ти працюватимеш проти самого себе. Чи от, скажімо, той Корольов, українець родом, зробив ракету. Проти кого вона використовується? Проти нас — проти нас, також на користь імперії. Таким чином я, цілком свідомий, йшов на те, знаючи, що нам як нації потрібно добитися незалежності.

І приклад для мене був живий — Василь Лісовий. То є кабінетний вчений, натура глибокого аналітика. І здавалося б, не йому братися за справи політичні. Але він за це береться. Він мені сказав: “Звичайно, ми могли б влаштувати удвох з тобою демонстрацію. Вона триватиме одну чи дві хвилини. Чи це буде ефективно? Хто побачить? Он 6-го чи 4-го листопада 1978 року спалився Василь Макуха — про це майже ніхто не знає. Очевидно, що треба розповсюджувати якісь тексти, котрі мали б певний вплив на громадську думку”.

Так от, він задумав написати такого відкритого листа, і в нього був список таких значних особистостей в галузі літератури, науки, культури, а також і політики, який він десь роздобув — людей, котрі мають такі більш-менш лояльні і демократичні погляди. І от ми мали цього його листа потім, після віддрукування розповсюдити.

Але трошки зачеплю ось ці арешти власне 1972 року. Та історія там описана і є в моїй книжечці, але я знаю деякі деталі такі, котрі мало хто знає, з цієї справи. Як відомо, під новий 1972 рік в Україну приїхав Ярослав {Добош}. Він член СНУМу, з Бельгії, йому 25 років, але він їхав через Прагу. І от, мені відомо, що моя однокурсниця Анна Коцур, яка є лемкиня із Словаччини, яка навчалася у нас на нашому факультеті, — то вона поїхала під Новий рік туди до Праги. Вона там мала зустріч із цим Добошем, про що я пізніше дізнався. Вона йому дала телефони львівських, як кажемо тепер, шістдесятників і київських, зокрема й Івана Світличного.

Так от, він саме з оцими телефонами тут у Києві дзвонив до Світличного, до когось там ще і зустрічався потім зі Світличним та іншими людьми. І таким чином, таку наводку давала оця Анна Коцур. Я пам’ятаю, що її були затримали теж, десь так, може, в січні, тримали впродовж декількох тижнів під арештом, потім випустили. Я пам’ятаю, як вона приходила в університет, там плакала, що її вже виключають. Потім вона була у чеському консульстві — і дивно, як можна було переховуватися в чеському консульстві в Києві. Але вона там справді сиділа декілька днів у консульстві. Зрештою її викинули.

Я пізніше, коли був заарештований, то читав оці покази Ярослава Добоша і прийшов я до висновку, що це була, мабуть, людина випадкова. Я не впевнений, чи він був справді завербований КГБ, чи це просто так, зі своєї наївності отак він просто цікавився, чи мав яке там завдання він від своїх керівників чи не мав — Бог його знає. Але його КГБ використало досить таки вдало. Він розказав усе, що знав і чого не знав, виступив із заявою по телебаченню, в пресі та заява була опублікована. Його випустили, а все це стало приводом для масових арештів української інтелігенції. Я пам’ятаю, що десь так, по-моєму, 12 лютого в “Радянській Україні” і в “Правді України” було опубліковано таке коротеньке повідомлення, що “у зв’язку зі справою Добоша, а також за проведення в Україні антирадянської агітації і пропаганди заарештовані Світличний, Сверстюк, Чорновіл (через “о” написано було) та ін.” Так от, нікому ніякого шпигунства не було інкриміновано — це відпало само собою. Добоша через декілька місяців випустили, але антирадянська агітація оцій трійці “та ін.”, за котрими стояли десятки людей, — залишилось оце все.

Так от, саме в зв’язку з цим Василь Лісовий підписав цього листа. Він там пише так у самісінькому кінці — цей лист опублікований у восьмому {номері} журналу “Зона” 1984 року, — так от, там написано чорним по білому: “Я не причетний до так званої справи Добоша, але це вже жива справа, обернена проти українського народу. А до цієї справи причетний і я, і тому мені нестерпно тяжко бути тут, коли вони там. Прошу заарештувати мене і судити разом з ними”. Так от, я допомагав Василеві Лісовому у тому, щоб зробити цього листа. Але ще трошки раніше Василь Лісовий і Євген Пронюк, котрий теж працював в Інституті філософії, вирішили зробити шостий номер “Українського вісника”. На п’ятому числі “Український вісник” обірвався — його зупинили в середині 1971 року, бо пішли чутки про те, що от-от будуть арешти, і сам Нікітченко мав розмову з Іваном Світличним і сказав: “Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо”. Вирішено було зупинити видання “Українського вісника”, однак уже було пізно.

Так от, коли були ці люди заарештовані, то певно, що їх винуватять у виданні цього журналу — це вже якоюсь мірою організація. Дуже старалися шістдесятники уникнути будь-якої організації: все робилось по-дружньому. Якось потім пізніше, на судах наших прокурор Макаренко квилив: “Це були великі вожді малого руху!” І ви знаєте, він мав рацію — рух був справді невеликий, але вожді були справді великі. Ці люди здатні були розгорнути велику національно-визвольну боротьбу. Для цього треба було трошки ще часу, ще декілька років. І з точки зору КГБ, удару було завдано дуже вчасно. Євген Сверстюк якось сказав так, що це не була ні організація, ані яка партія, ані яке підпілля, але коли докупи сходиться так багато таких славних людей, то щось із цього буде. Справді мало щось бути значне. Так КГБ цього збагнуло вчасно, і вони завдали цього удару дуже вчасно. Ну, вони собі думали, що на років 10-15 будуть мати спокій із українським рухом, але вони помилились, бо вже в 1976 році з’явилась Українська Гельсінська група зовсім для них несподівано.

Так от, Василь Лісовий і Пронюк склали тексти про заарештованих — невеличкі біографічні довідки. І ще у нас був текст Бориса Ковгара, який на той час був працівником “Музею просто неба” тут, у {Пирогово}. Його, між іншим, цього Бориса Ковгара КГБ засилало як шпигуна в середовище шістдесятників. Але коли він побачив, з якими людьми він спілкується, то він фактично перейшов на цей бік. І вони йому тяжко помстилися — вони його декілька разів викликали, потім запхали його в психіатричку і закололи його там {галоперідолом}. Так от, у нас був один лист Бориса Ковгара, спрямований до майора КГБ Даниленка — вбивчий лист! Так от, ми вмістили його в цей “Український вісник”. Я там виконував технічні операції — завезти до друкарки папір, купити папір, забрати, розкласти ці аркушики. Ви знаєте, я пам’ятаю, як я одержав ці всі десять відбитків “Українського вісника”, шостого номера — це було в парку Шевченка, отам коло університету, за спиною Шевченка. І я так виразно відчув, що оце в моїх руках зараз найважливіше, що є в Україні. Це десь так був березень 1972 року — це останній рік мого навчання в університеті.

І так, клопоти з цим листом. Лист я відвіз до друкарки Раї {в Немішаєве} — це туди, в {тетерівському} напрямку станція залізнична електрички. Завіз до неї, завіз папір, копіювальний папір і текст. І вона мала це видрукувати впродовж якогось там умовленого часу. Тимчасом я уже закінчую університет, і я вже мушу піти з гуртожитку — принаймні вже другого липня маю виїхати звідти. То я кажу Василеві Лісовому: “Може б, я справді поїхав би додому, до себе на Житомирщину? Але шостого липня я приїду, заберу цей текст, розкладу його і розкладу в конверти, підпишу це все, привезу до Києва і розішлю на відповідні адреси”. Але Василь Лісовий сказав мені так, що не треба, їдь собі додому, ти свою справу зробив, а ми самі.

І як потім мені стало відомо, Василь чинив ось як: вже п’ятого липня він подав той машинопис, котрий мав сам — він сам видрукував декілька примірників, — він подав один примірник у експедицію ЦК КПУ. Це той будинок, де тепер {сидить пан Президент}. А другий подав директорові Інституту філософії, де він працював. Чому він це зробив? Він бачив, що за ним вже ходять і він може просто не встигнути подати цього листа офіційно. А йому хотілося таки подати його.

Однак, отут якраз і вкралася ця помилка. Поїхав Євген Пронюк у Немішаєво забирати цього листа. І його в дорозі, здається мені, що на станції Святошино, забрали з цією кипою паперу — там було сімдесят примірників на тоненькому папері віддруковано. Завезли його на ленінську кімнату заводу “Більшовик”, обшукали, склали протокол і заарештували.

А Василя шостого ж таки викликали на роботу. Він поїхав, а потім вже вертаються до хати з ним уже, роблять обшук, і вже все. Віра Лісова, його дружина, на той час була вагітна, буквально на останніх днях. Вона народила сина {Оксена} 22 липня, а цей арешт відбувається шостого липня, цей арешт. Уявіть собі, в якому то становищі.

Мене, що цікаво, покликали до Києва з деканату, нібито щоб я подавав документи до аспірантури, коли ж я знав, що я не маю права на аспірантуру — мені поставили трійку за науковий комунізм. Мабуть, здогадувалися, що зі мною нечисто, і щоб я не претендував до аспірантури на українську мову, то мені поставили трійку, і я не мав права такого. А так мене викликають, і це явно для того, щоб я пішов кудись, щоб я до когось пішов, а вони побачили, куди я йтиму. Я пішов тільки до однієї жінки, котра була трошки на відстані від цих справ. Вона мені все розповіла і сказала, що нікуди не треба йти. Ще мене послали чомусь в те місце, де я мав працювати — в Переяслав-Хмельницький, чи не будуть там заперечувати, щоб я навчався в аспірантурі. То як вони можуть заперечувати? Однак я туди поїхав, а там дружина директора школи, в котрій я мав працювати, зустріла мене зі сльозами: “Ой, та це ж Вас КГБ розшукує!” Це 7 липня. Учора щойно заарештували Лісового. Мене там же чомусь розшукують. Дивна інформація. Я про всяк випадок думаю: дай я хоч трошки перепочину. І звідти, з Переяслава поїхав не додому, а поїхав на Черкащину до родичів. І там просидів два тижні. І КГБ справді не знало, де я. Потім вертаюся додому — нічого, ніхто мене не шукає.

Ну що ж, настав серпень, поїхав я працювати в Переяслав-Хмельницький район, в село Ташань. Працюю там у школі і, знаєте, цей період був для мене досить тяжкий. Побутові умови там були не дуже добрі для мене, а, крім того, це постійне очікування арешту. Мене поки що не чіпають, але то так, то так доходять до мене чутки, що до мене вже підбираються.

Я згадував Петра Ромка, котрий самовільно, без мого дозволу, переписав листа Василя Лісового. Я переписав начисто того листа у декількох примірниках через копірку і дав декільком знайомим, щоб просто зберегти його. Поширювати — я вже не знав, кому його давати можна. Дав декільком знайомим, щоб він просто хоч би зберігся. Але я там не припиняв такої своєї роботи — я зважувався і там давати дещо читати навіть школярам у селі. У мене були дев’ятикласники, але, знаєте, і там я теж був обставлений вже. Виявилось потім, що там той хлопчик Іванко не втримався, показав це завучеві школи, а той в КГБ, і таким чином я на гачку вже там був. І десь до мене дійшла чутка, що той завуч сказав, що він тут вже довго не буде.

Або отака річ. Я під Новий рік взявся вчити своїх школяриків колядок та щедрівок. Навіть тексти були змінені, там вже не син Божий народився, а Новий рік народився. Однак і це теж директор заборонив. Крім того, я виготовив такий великий стенд про Сковороду. Тоді як раз було 250 років з дня його народження, і десь там зобразив церковцю, на ній хрестик. Біблія на столі — теж хрестик. Я приніс це в школу. Директор через декілька днів звинуватив мене в тому, що я тут пропагую релігію. І я мусив це {прибрати} з дому. То була крута дуже розмова. Одним словом, я не сидів, склавши руки, і там навіть.

Там я взявся написати таку статтю, наскільки вже міг, під назвою “Добош і опришки”, а інша назва — “Кінець шістдесятників”. Осмислити хотів те, що відбулося в нашому суспільстві. Цей рукопис я зробив і заховав там, де жив, в одному місці у погребі. Але вони мене сполошили. Прийшла мені повістка іти на військову перепідготовку на два місяці начебто. Це для того, очевидно було, щоб я заворушився. Я справді взяв цей текст, завіз до сестри до Києва, заховав там в одному місці там у столі з думкою, що звідси заїду до свого села і там залишу цей текст.

Ні, так воно і не вдалося. По-моєму, це було 3 березня в суботу, коли я поїхав до Києва. В автобусі була якась дуже підозріла особа, котрий намагався мені допомогти купити квитка. Я взяв останнього квитка, а він потім виявився посередині автобуса чомусь. Я від нього в Києві відірвався. Я вже знав, як відірватися в метро. Я стою біля самісіньких дверей метро, коли вже оголошують, що двері зачиняються, я зразу вскакую туди, а він залишається. Або, наприклад, вийти так само — стою коло дверей і в останній момент вискакую з вагона, а він залишається в вагоні. Я в такий спосіб, до речі, відірвався від нього, від того “хвоста” третього березня.

Але я повернувся 4 березня в неділю ввечері додому, дістав свої папери зі схованки і хотів над ними попрацювати. І полінувався занести у схованку. А вранці мене взяли. Коли я йшов на роботу, якраз сніжок випав... Це, до речі, був знаменний день — двадцятиліття від смерті Сталіна, п’яте березня. І якраз сніжок випав. Ну, скільки там того снігу — там декілька сантиметрів. Так, на вигоні собі йду — це в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району, — аж тут два чоловіка: “Василь Васильович!” — “Та що такого?” — “Тут машина застряла, допоможіть витягнути!” Та де там застряла — там школярів йде бозна скільки, там і того снігу не стільки. Ну, вони до мене підійшли і раз — попід руки мене: “Ми із КГБ”. Кажу: “Я здогадуюсь, що ви із КГБ”. Якось так спокійно я до цього поставився.

Вони мене повезли в Переяслав, там такий був слідчий... Я вже прізвище його забув, він був з таким геть азіатським прізвищем, і вид у нього такий азіатський. Він запропонував мені віддати все те, що в мене є антирадянського. Я сказав, що нічого такого у мене немає. Тоді вони мене посадили в машину, повезли назад у село, зробили обшук і знайшли ці рукописи — знайшли, бо вони ж лежали відкриті! Мене завезли в КГБ сюди — не в це, що на Володимирській, 33, а на Рози Люксембург — обласне. Вони тримали мене там до пізнього вечора, ввечері привезли мене вже на Володимирську, 33, у 51 камеру — пам’ятаю і тепер. І знаєте, я там заснув, що вони мене вранці добудитися не могли — от диво!

Але запам’яталося мені той обшук перший, як вони обшукували в перший раз. Усі рубчики перебрали, кінчики шнурків з черевиків познімали і вивернули шнурки! Я такого собі уявити не міг — як це можна шнурки вивернути? Або з от з такою процедурою: розчешись, в ухо загляне, в рот, олівцем зуби постукав, а потім п’ятки покажи, а потім “раздвинь ягодицы”, а потім покажи головку. Це дуже вражає молоду людину. Я при цьому зауважив так і кажу: “О! Ви, як ухо-горло-нос”. — “Поговори мне, поговори!” — сказав той мент. Такі штуки запам’ятовуються надовго.

Ну що, під час слідства я упирався півтора місяці, не давав показів. Вів справу слідчий {Цімох} Микола Павлович. Я не так давно дізнався, що {Цімох} Микола Павлович працює нині в адміністрації нашого ясновельможного пана Президента. Він мені сказав після того, як десь так півтора місяці минуло, таку сакраментальну фразу: “Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається в вашій психічній повновартості”. Я Вам скажу, що я справді злякався. Я знав, що це означає — це означає, що тебе запхають у психіатричку, заколють тим {галоперідолом}, і ти станеш людиноподібною худобиною, а не людиною. Це у віці 23 роки здалося мені жахливим, страшнішим смерті. І я почав поступатися потроху — так здавалося, що вони нібито щось уже знають. То я їм розповідав. Для них не було таємницею то, що саме Василь Лісовий давав мені читати самвидав, бо у них це зафіксовано було ще третього листопада 1972 року, що він давав мені самвидав — це вже у них було.

Ну, все-таки на експертизу вони мене послали. Експертизу вела така Наталка Василівна Винарська. Її знає весь кримінальний світ. Це тринадцяте відділення Павлівки. Я там пробув вісімнадцять діб. Але їм уже не було потреби робити мене психічно хворим, бо я вже дещо сказав. Ну, і на суді я мусив казати, що визнаю за собою вину, що моя діяльність, як вони це величали, завдала шкоди державі і я за цим жалкую. Лісовий займав тверду позицію, Пронюк тим паче тверду позицію — Пронюк їм зробив одну заяву на початку, а потім усі відповіді були однакові: “Запитання мені зрозуміле, відповідати відмовляюсь з етичних міркувань”. Всі протоколи такі у Пронюка. Ну, у Лісового там деякі пояснення були. Вони, однак, мені до кінця не повірили і дали мені чотири роки ув’язнення. І спасибі їм, що дали ці чотири роки ув’язнення, а не випустили на волю, бо якби випустили, то я почувався б зламаним і залишалося б, очевидно, хіба що тільки спитися та й годі. Це доля таких зламаних людей. Мене послали на виучку, спасибі їм.

Мене привезли навесні, 12 квітня 1974 року в Мордовію після шістнадцятиденного етапу, привезли в концтабір номер 19 в Мордовії. Це селище Лісне {Зубовополянського} району. То концтабір десь так на осіб із 300-350. Десь половину становлять там українці. Багато людей, засуджених за так звану антирадянську агітацію і пропаганду. Декотрі з них мали таку само долю, як я, бо були недосвідчені в подібних справах і теж пережили таку трагедію. Крім того, там було чоловік із 10 українських повстанців — люди, знаєте, виключних біографій і дуже твердої позиції і високої моралі. Я це кажу дуже відповідально. Скажімо, Іван Синяк, котрий мав 20 років ув’язнення, або Микола Кончаківський, 29 років ув’язнення, Роман Семенюк — 28 років ув’язнення, Потім був такий Козловський Володимир — 25 років, Іван Мирон — 25 років, Михайло Жураківський — 25 років. Це були люди з легенди. Я близько з тими людьми зійшовся, а також і з нашими дисидентами, швидко оговтався, і вже під кінець 1974 року брав участь в тих акціях протесту, котрі там відбувалися і в 1975 році. Ну, режимні умови досить таки детально розписані в моїй книжечці “{Світ про людей}” — то можна там почерпнути. Мав я там одне побачення з батьком коротеньке і одне ще довше — з сестрою і з матір’ю.

Відтак туди приїздили неодноразово від так званої громадськості української люди на чолі з кагебістами — вчені або якісь там трактористи. І от вони проводять з нами бесіди. І я пам’ятаю, що в одній з таких бесід я дуже круто з ними порозмовляв. Зокрема, тоді жінки-політв’язні, котрі були в одній із зон мордовських, тримали тривалу голодівку. Ірина Калинець тримала стоденну голодівку і художниця Стефанія Шабатура. Так от, коли вони спитали мене, ці представники громадськості, які у мене є побажання, то я сказав їм так: “Поверніть ті матеріали, котрі позабирали у цих жінок”. А у них там позабирали вірші, вишивки, малюнки, щоб вони припинили голодівку. — “Ну, а якщо їм подобається голодувати?” Я тут вибухнув і назвав їх там фашистами, щось отаке. То мене тридцятого жовтня 1975 року звідти забрали, з цієї зони і повезли в іншу зону в селище, по-мордовському, {Умор}, посёлок Озёрный. Це вже Тіньгушовський район — чи, може, я поперепутував ті райони? А тридцятого жовтня — це ж якраз день совєцького політв’язня — в цей день голодівка, заява протесту, таке-сяке. Я написав тоді досить таки різку заяву, котра пішла мені потім у наступне звинувачення — це заява від тридцятого жовтня 1975 року.

Так от, в цю зону мене привезли, скоро мене звідти назад послали у карцер. Відтак, у цю зону привезли Василя Стуса. Це було шостого лютого. В цей же день, щоб я не зустрівся зі Стусом, мене висмикують і везуть у лікарню, і тримають мене там аж до восьмого травня 1976 року. Мені там зробили операцію на цей геморой — то звична для зеків хвороба. Так от, тільки восьмого травня я повернувся у цю зону номер 17-А і там вже зустрівся з Василем Стусом. Там ми провели разом декілька місяців. Власне, мене потім ще влітку возили до Києва. Пам’ятаю, 9 червня 1976 року мене взяли на етап, повезли до Києва “на промывку мозгов”. Я тут провів два місяці в дорозі і потім у КГБ на Володимірській, 33. Вони намагалися зі мною бесідувати, настановити мене на шлях істинний, влаштували мене декілька побачень, зокрема, викладачку одну привели університетську, родичів моїх привезли, але наслідком всього цього було те, що я, як тепер пам’ятаю, двадцятого серпня 1976 року написав дуже категоричну заяву з відмовою від визнання вини за собою, написав там, що те, що я визнавав себе винним, було наслідком психіатричного шантажу, а насправді я не вважаю себе ніяким злочинцем. Певно, що вони мене повернули назад до Мордовії знову в дев’ятнадцятий концтабір.

Я пам’ятаю, що я прибув в дев’ятнадцятий концтабір одинадцятого вересня — за день перед тим помер Мао Цзе-дун, і я запам’ятав цю дату добре. Там був Василь Стус, Кузьма Матвіюк там був. Ще раніше в цій зоні я був з Зоряном Попадюком, Любомир Старосольський, Ігор Кравців там був — це з українців, — Кузьма Дасів, Арсен (чи Артем) Юскевич, а тих повстанців я називав раніше; із неукраїнців — Сергій Солдатов з Естонії, це його посправник там був, Кронід Любарський там був в тій зоні — це з росіян. Болонкін Александр Александрович теж там був, пізніше туди привезли Осіпова (недовго я з ним був, з Осіповим, але трошки був). Вірмени там були — Ашот Малосардян, Азат Аршакян, Размік Маркосян, латиш Майгоніс Авіньш — молоденький хлопчик дев’ятнадцяти років, дуже хворобливий. З литовців там було більше. Сімутіс Людас — така поважна особа. Знав я також Паулайтіса Пятраса — той Пятрас Паулайтіс, котрий був послом Литви до війни в Іспанії, Португалії та Італії. З молодших литовців там був Вільчаускас — дуже красивий хлопець, — Відмонтас Повіліоніс, Смайліс Ромас — з молодших хлопців такі були. Оце було наше коло.

З росіян... Ви знаєте, росіяни гуртувалися в якомусь своєму колі. Здебільшого це були люди, котрі мали монархічні погляди. Це коло тих людей, які були заарештовані, здається, 1969 року в Ленінграді. З них там був Авєрочкін, ще хто-то був, не пригадаю зараз. Одним словом, це монархісти російські...

Б.Є.Захаров: Були якись суперечки?

В.В.Овсієнко: Знаєте, коли ми проводили такі акції — голодовки, протести якісь, — то, як правило, це російське монархічне коло не брало у тому участі. Але все-таки ми з ними спілкувалися. А так оце... Ага! Ще дуже запам’ятався мені Михайло Хейфец — це в сімнадцятій зоні, — котрий написав про нас прекрасні нариси. Цю людину я ставлю дуже високо — серед тих всіх людей, кого я знаю, це людина одна із найкращих. Оце коло...

Я з Василем Стусом був в сімнадцятому концтаборі, потім в дев’ятнадцятому. Власне Василя Стуса і вивезли звідти одинадцятого січня 1977 року. Ще ми влаштували йому останній вечір, заварили чаю велику баддю. І його одинадцятого числа забрали на етап.

А мене із концтабору мордовського номер дев’ятнадцять вивезли дев’ятого лютого. Це ще залишалось майже місяць до звільнення. Чому так вони робили? Вони везли етапом додому в свою область, там вже випускали і зразу брали під нагляд. Бо ж така практика пішла, що в’язень звільняється з Мордовії, недалеко Москва, заїздить в Москву, там дає інформацію про останні події, і тоді вже інформація пішла. І вони стали возити додому — зразу під нагляд. Так мені теж влаштували. Вони потримали там цей час до останнього дня в Житомирській тюрьмі і випускають у день звільнення п’ятого березня. Мені наказали суворо. Взяли мені квитка на автобус і зразу в Радомишлі йти не додому, а йти до міліції, і там мені пред’являють одразу постанову про нагляд. Все, я вже на гачку — я вже не можу виходити з дому від десятої години до шостої ранку, мені не можна їздити за межі району і приїздити на цю відмітку у міліцію що два тижні. Так це установили.

Отже, під наглядом я мусив влаштуватися на роботу у колгоспі художником-оформлювачем. Я перед цим намагався домогтися дозволу на роботу за фахом — вчителем української мови і літератури, — але мені приходили однакові відповіді з Міністерства освіти, з райвно, з облвно однакові відповіді, що, мовляв, мене звільнено за аморальний вчинок — судимість, і тому не можна мене допустити до роботи у школі, а крім того, і місця немає. Звичайно, це була неправда, місце там було — як не в цьому селі, так у сусідньому селі.

Але я все-таки цю справу провів. Звичайно ж, я одразу, звільнившись, повідомив до Києва і до Москви, що я тут уже є і що є інформація можлива, я підготував ії, рукопис такий. Першим приїхав з Києва Ільїн, я забув його ім’я, чи, може, Ілля. Ільїн, здається. Це за намовою Осіпова я передав цю інформацію про останні події в концтаборах, і ця інформація, як мені потім відомо, з’явилася в “Хронике текущих событий”, мабуть, у числі 42-му чи 47-му, я сам його не бачив. Крім того, на початку квітня до мене приїхав Микола Матусевич — член Української Гельсінської групи, — його дружина Ольга {Гейко-Матусевич}, донька Олеся Бердника Мирослава і Люба Хейна — вона тепер дружина Мирослава Мариновича. Вони теж взяли цей самий текст, я у двох примірниках зробив його, і, очевидно, цей текст вони теж використовували в матеріалах Гельсінської групи.

Крім того, мені прийшов лист від Петра Григоренка, де було написано так... Він українською мовою написав, з помилками, щоправда: “Добре, що Ви одразу визначились. І тому можете зустріти подекуди в деяких виданнях, зокрема, у цій грубій книжці “Українська Гельсінська група”, що нібито я — член Гельсінської групи з березня 1977 року. То не було тоді таких домовленостей у нас, що я стаю членом групи. Але така інформація подекуди є, я ж вважаю себе членом групи трохи пізніше — з 1978 року, з листопада, коли до мене приїхала Оксана Яківна Мешко”.

Так от, Микола Матусевич і Мирослав Маринович були заарештовані 23 квітня 1977 року і певно, що мене почали викликати на допити. Я не давав ніяких показів. Вони, зокрема, допитали і мою племінницю Люду, котра якраз в той день теж приїхала з Києва і бачила цих людей. Вона теж не давала показів. Вони перехопили мого листа до цієї Люди, де я їй давав настанови, щоб вона не відповідала на запитання. Ну, одним словом, вони це розцінили потім як такий тиск мій. Але це були всього-навсього поради, як себе поводити під час допиту.

Я передав Ользі Гейко десь так у вересні зошит з віршами Василя Стуса. У неї було проведено обшук і цей зошит забрано. У зв’язку з цим мене викликали десь так у вересні в КГБ в Радомишль, і я думав, що мене вже не випустять. Однак мені винесли попередження про те, що якщо я буду продовжувати таку роботу, то мене ув’язнять. Це на підставі Указу Президії Верховної Ради від 25 грудня 1971 чи 1972 року — такий є Указ. Таким чином я був вже на гачку. Однак стала з’являтися про мене інформація на “Радіо Свобода”, і я це чув. Я мав приймач і слухав “Радіо Свобода” через всі глушителі.

7 січня 1978 року я подав заяву до ОВІРу із проханням випустити мене за кордон, бо тут у мене одна перспектива — ув’язнення. Краще я буду на чужині та на волі, аніж {не} на чужині і в неволі.

Крім того, до мене приїхала вісімнадцятого листопада 1978 року Оксана Яківна Мешко — член Гельсінської групи, з нею Ольга Гейко, Ольга Бабич-Орлова з Житомира. Вона сестра політв’язня Сергія Бабича. Оксана Яківна мала зі мною розмову про те, що нікому працювати в Гельсінській групі. Я погодился працювати в Гельсінській групі — погодились, що я напишу текст про становище цих засланців, а я мав таку інформацію, бо я вів широке листування, і також про становище піднаглядних, таких, як я сам. Я вів широке листування з цими також.

Я справді такі тексти дуже швидко написав. Але в цей день сталося ось що. Коли ми вийшли на автобусну зупинку, щоб їх відправити вже до Радомишля і далі, то тут проїхала мимо нас машина ГАЗ-69. Проїхала метрів сто, потім повертається назад, зупинилася коло нас: “Кто вы такие, почему вы здесь?” — “Я — Оксана Яківна Мешко, а Ви хто?” — каже їм Оксана, і Ольга теж дістала пашпорта. Вони, значить, запихають нас у машину, нічого не кажучи. “Садитесь, садитесь”, нас в сільраду повезли, там обшукали, розділили всіх окремо в різних кімнатах, обматюкали, звичайно ж таки. Зокрема, я відмовлявся будь що говорити їм — чого вони зі мною так поводяться? Чого, власне? Ми ж нічого не порушили. Що ми, громадський порядок порушили, чи що? Одне слово, то була історія дуже бридка. Я відмовлявся відповідати. Зрештою, міліціонер схопив мене за комір і попустив у двері. Отака була подія.

Ну, я як джентльмен, бо образили в моїй присутності жінок, 1 грудня 1978 року написав заяву до прокуратури про те, що щодо нас було порушено декілька статей Кримінального Кодексу. Результат виявився досить швидко. Вже 8 грудня, коли я наступного разу приїхав на відмітку до міліції, то мій наглядач Віктор Славинський, котрий, до речі, був при тому, як нас затримували в селі, з великою радістю повідомив мені, що мене чекають у прокуратурі. Я пішов у прокуратуру, і там мені оголосили про порушення кримінальної справи проти мене за опір працівникам міліції з застосуванням насильства — себто до п’яти років. Я власноручно писав покази, щоб ніяких не було спотворень. Щоправда, мене відпустили додому в цей день.

Я повернувся пізно, ще докінчив у цей вечір писати про Мордовію — я десь там на 46 сторіночок невеличких там написав текст. В основному там було про Василя Стуса. Дописав ще в цей вечір його і заховав цей текст. Ну, звичайно, з мене в цей день було взято підписку про невиїзд і ясно було, що вже я з цих пазурів не вислизнуся. Я сповістив Оксані Яківні Мешко і Ользі Гейко про те, що така біда наді мною.

Слідство тривало недовго, десь там 2-3 допити. Вони шантажували декількох моїх односельчан, щоб вони давали покази, і дехто з них там дещо попідписував, потім на суді вони відмовлялися від того. Але їм достатньо було того, що засвідчив міліціонер. Хоч експертизу тому плащеві, з котрого я ніби то одірвав гудзики, вони зробили аж через 29 днів, коли взяли на огляд того плаща.

Це була комедія. Суд цей був 7 і 8 лютого вже 1979 року, в мене був добрий захисник — Мартиш Сергій Макарович, його порадила Оксана Яківна Мешко. І він на суді пропонував цю справу припинити проти мене за відсутністю складу злочину і події як такої, а порушити справу проти так званого потерпілого — того капітана міліції Славинського. Публіки було досить таки багато, на превелике диво, суд був відкритий. На суді був Ігор Кравців, котрий приїхав до мене з Харкова, недавно тільки його випустили з-під нагляду, він зважився до мене приїхати, і я це дуже високо ціную. Приїхала Ліна Борисовна Туманова з Москви. Вона мала диктофон і вона записала весь цей процес. Це з кола Сахарова. Вона була пізніше заарештована, протримали її декілька місяців, в неї виявилося білокрів’я, її випустили, і вона через місяць померла. Я від неї мав листа одного, на Уралі вже будучи. Так от, цей процес набув великого розголосу і моє останнє слово було записане і поширене в самвидаві. Воно було досить таке різке. Але мені дали три роки криміналу, і я заарештований був в залі суду 8 лютого, на другий день суду.

Мене відправили у Житомир, відтак Житомира у Вільнянськ Запорізької області. То були тяжкі митарства. Мене тримали з кримінальниками, в дорозі ці кримінальники мене обдерли, як липку, позабирали що там було з одягу, навіть записи деякі. В мене Кодекс Кримінальний — і те забрали у мене, то дуже жаль. Ну що, мені у тому Вільняньську Запорізької області на початку було дуже тяжко знайти посеред тих кримінальників якихось більш-менш нормальних людей, з котрими б спілкуватися. Але в перші місяці мені приходило багато листів, а потім влітку як відрізало. Все. Тільки від рідних і тільки від рідних.

Мене там протримали тільки до п’ятого вересня 1981 року. Вже навесні 1980 року мене викликали на допити у зв’язку зі справою Василя Стуса. Я відмовився будь-що говорити. Прокурор того Вільнянського району Биков при цьому кричав: “Таких националистов, как вы и Стус, надо расстреливать!” Там слідчий був Крайчинський, допитував мене, а потім приїхав з Житомира цей Чайковський і теж допитував у справі Дмитра Мазура. Дмитро Мазур із села {Гута Луганівська} Малинського району на Житомирщині — це той Дмитро, котрий приїздив до мене декілька разів. Він перед тим відсидів рік якоби за тунеядство. Звичайно, з політичних мотивів, зрозуміла річ — він учитель української мови і літератури. Він же ж таки цю Ліну Борисовну привіз на суд, він мені дуже багато допомагав — то його, звичайно, теж посадили, і він дістав шість років і п’ять заслання, “як усі нормальні люди”.

Так от, коли його заарештували, то мене намагаються допитати у його справі як свідка. Я категорично вперся — ніяких показів. Тоді мене везуть п’ятого вересня 1980 року до Києва, зрушають звідти, і в дорозі у Києві я зустрічаюся з Юрієм Литвином — тут-таки ось, у Лук’янівці. І ми десять днів пробули в одній камері. Якийсь там карантин наклали, хтось там чимось отруївся — то це було тільки на добро, бо ми так гарно поспілкувалися. Литвин дуже добре підтримав мене на дусі, я приїхав до Житомира в піднесеному настрої. Показів я не давав, але я подав заяву на захист заарештованого Дмитра Мазура. Слідчий Радченко сказав: “Будеш сидіти”.

І щоб я недалеко вже був, мене відправили вже не в Вільнянськ, а в Коростень на Житомирщині. І от я там пробув декілька місяців, відтак 9 червня 1981 року приїхав з Житомира слідчий КГБ Чайковський Леонід Іванович, тоді майор, і сказав мені так, тут же ж таки, в зоні ще: “Вирішено порушити проти Вас нову справу”. Не тому, що я вчинив злочин, а просто вирішено! Чому так вирішено було? Тому що мене було оголошено членом Української Гельсінської групи. Це зробила Оксана Яківна Мешко за нашою домовленістю від 18 листопада 1978 року — від того дня, коли ми зустрічалися. А членові Гельсінської групи на волі бути не можна було: якщо закінчувався термін, йому робили нову справу. Миколі Горбалеві таку справу зробили в останній день звільнення. Так само Ольга Гейко — та ступила два чи три кроки на так званій волі. Її випускають, і тут стоїть воронок, вона з вахти прямо в воронок — і повезли її в прокуратуру нову справу робити. Така була доля цих членів Гельсінської групи.

Через декілька днів Чайковський уже в Житомирі зі мною мав розмову таку принципову і пропонував мені написати покаянну заяву до обласної газети, і тоді мене б випустили навіть до кінця цього кримінального терміну. Я поміркував і вибрав 10 років ув’язнення і 5 заслання. За прикладом Євгена Пронюка я вже не давав ніяких показів — я зробив заяву на початку, зробив заяву в кінці. На суді я дав деякі пояснення. Слідство тривало недовго. Чайковський казав: “Ми назбираємо достатню кількість”. Достатньою кількістю виявилася моя заява від 30 жовтня 1975 року, написана у Мордовії. Вона адресована в ООН, але вкинута в скриньку “для жалоб и заявлений”, себто вручена адміністрації. Друга заява — на захист Дмитра Мазура, вручена кагебістові через стіл. І тільки один текст останнього слова мого був {у} Дмитра Мазура знайдений, і ніхто його більше не читав. Однак, усе це називалося “виготовлення, зберігання і розповсюдження антирадянської літератури”. Себто не було фактично розповсюдження.

Б.Є.Захаров: Це 57 стаття?

В.В.Овсієнко: Та ні, та ні! 62 стаття, частина друга. Ну, і звичайно, вони там привозили багатьох зеків, котрі засвідчували частково те, що я говорив, а частково те, чого я взагалі не говорив. Вони мали погане уявлення про мій світогляд. Ну, однак пішли такі звинувачення там, скажімо, як “називав Сахарова великою людиною сучасності” (це злочин великий), десь висловлювався про окупацію Афганістану, про голод 1933 року — це теж “клеветническое измышление”. От такого типу. Ну, тут уже не церемонилися — тут 10 років особливо суворого режиму, 5 років заслання і звання особливо небезпечного рецидивіста.

Суд був 26 серпня 1981 року — він там тривав три дні, а закінчився 26 серпня. Мене 36 діб від Житомира везли до Уралу через Харків, Свердловськ, Челябінськ чомусь, а потім Перм, а тоді привезли в Кучино. Приїхав я в Кучино Пермської області {Чусівського} району 2 грудня 1981 року. Там уже, як я через декілька днів дізнався, бо мене перевели в 17 камеру, там уже були Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Олекса Тихий. Потім туди привезли Юрія Литвина, Михайла Гориня, Валерія Марченка. Василь Курило там уже був, Семен Скалич, Івана Сокульського пізніше привезли. Це з українців. Із росіян там був Бородін Леонід, Юрій Фьодоров із “самольотчиків”, був там Мурженко Олексій з Києва, теж із “самольотчиків”. З литовців там був Вікторас Пяткус, Баліс Гаяускас. Був там латвієць Гунар Астра. Пізніше привезли Ашота Навасардяна і Азата Аршакяна — це вірмени. Приходька з тюрми пізніше привезли.

Загалом там контингент був... в основному це були українці, в більшості. Там було декілька людей, суджених за війну — поліцаї, теж українці здебільшого. Декілька було кримінальників зполітизованих, котрі нам заважали жити в тому світі, {бо їх як провокаторів використовували}.

Режим там був дуже тяжкий, камерний, прогулянки — одна година в такому дворику, три на три метри, оббитий залізом і зверху колючий дріт. Ці обшуки дошкуляли — бувало так, що тебе обшукають декілька разів на день. Книжок не можна тримати більше п’яти в камері — книжок, журналів і брошур, разом узятих. Ну, харчування, зрозуміло, робота — ми мусили там прикручувати такі панельки до шнурів до праски. У мене є ці детальки. Тримали в камері по декілька чоловік. Обійшов я там декілька камер — сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята камери. Зокрема, з Василем Стусом мені довелося бути впродовж півтора місяця в лютому—березні 1984 року. Я бачив його зошит, зшитий з декількох учнівських зошитів — “Птах душі”. Це той птах, котрий звідти не вилетів. І я єдиний, хто читав ті вірші, зокрема переклади Василя Стуса з Рільке, одинадцять елегій — вони теж, мабуть таки, знищені були. Я про це міг би дуже детально розповідати багато.

Там режим був настільки нестерпний, що люди один за одним помирали. От у 1983 році помер Михайло Курка. Цей чоловік був старший, десь під сімдесят років уже. У 1984 році прямо в зоні, на кухні помирає Іван {Мамчич} з Миргорода, суджений за звинуваченням у співпраці з німцями. В цей же день, як ми пізніше дізналися, помер у Пермі забраний з нашої зони в березні Олекса Тихий на п’ятдесят восьмому році життя, це 5 травня. До нас привезли вісімдесят четвертого року Валерія Марченка, тридцятисемилітнього, який раніше відсидів шість років, а тут у нього нефрит. Він пробув у зоні щось усього місяців зо два, відтак його забрали на етап. І ми пізніше дізналися, що він помер у зоні, власне в ленінградській лікарні “Гази”, як її зеки називають, сьомого жовтня 1984 року.

Юрій Литвин. Він переніс уже до цього дві операції на шлунку і одну операцію на варикоз. А тут у нього знову виразка шлунку, тут йому пиляли зуби, емаль зняли і нічого не роблять. Останні дев’ять місяців він без емалі жив. Так от, він, мабуть-таки, не витримав і 23 серпня 1984 року його виявили в камері з розтятим животом. Хоч я не можу стверджувати, що це було самогубство — є деякі підстави вважати, що, можливо, це вони йому щось влаштували. Його виявили в’язні. Прийшли на обід, Юрій Фьодоров зняв ковдру і побачив, що у нього живіт розрізаний. А він марив: “Зуби принесли?” Ну, забрали його, до лікарні завезли. Операцію йому зробили погано, щось у нього став живіт здуватися, давай другу операцію робити, і він помер четвертого чи п’ятого вересня, на п’ятдесятому році життя.

І вже так кожен думав, чия далі черга. Там був такий азербайджанець Акпер {Керімов} — такий лагідний і такої вдачі чоловік, теж звинувачений у співпраці з німцями. Так от, він тяжко страждав від нирок. Його повезли у лікарню у Всесвятському, і він там помер 19 січня 1985 року. То вже кожен думав, чия далі черга.

Ну, а далі черга виявилася Василя Стуса — може, тому, що він єдиний зумів звідти переслати на волю свої записи, котрі названі “З таборового зошита”. Їх опублікувала Надія Світлична. Іще його було висунуто на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Його висунув Генріх Бьоль, лауреат Нобелівської премії. Як відомо, цю премію присуджують тільки живим, а покійникам посмертно — ні. Колись Адольф Гітлер дізнався був про те, що Тадеуша {Осецького}, його в’язня, відзначили цією премією у 1936 році — так він розпорядився його випустити. Ну, а Горбачов не хотів мати ні в камері лауреата Нобелівської премії, а тим паче випускати. Ну, і от серія карцерів, і зокрема, 28 серпня звинуватили його в тому, що він лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження “гражданина контролёра вступил в пререкания” — карцер. Так от, Василь оголосив голодівку і з тої голодівки вже не вийшов — помер уночі з третього на четверте вересня у карцері номер три у цьому ж таки бараці.

Режим після цього не пом’якшав. Вважайте, що це була вже перестройка, це Горбачов уже був при цьому престолі. Але з 1986 року він став трошки м’якшати. Відтак у 1987 році нас перевезли з Кучино — це було восьмого грудня, я запам’ятав цю дату, тому що в цей день вивезли Левка Лук’яненка в заслання, у нього закінчувався термін, і ще, крім того, Горбачов зустрічався в Рейк’явіку з Рональдом Рейганом. І Горбачов там сказав, що нас там уже в Кучино нема.

Справді, нас із Кучино перевезли на Всесвятську, але режим там уже був значно легший. Нас почали обходжувати приїжджі кагебісти з Москві — “напишіть що-небудь, ну хоч що-небудь — ну, що я помилявся, що не буду більше, що хоч би хворий, або хай рідні напишуть”. Ми на особливому режимі затялися, що писати нічого не будемо. Вам припекло? вам треба мати людське обличчя? — ну, то майте його: звільняйте, беріть собі нас за союзників, бо ми теж за перестройку. Ні, нічого подібного! Вони стали нас випускати вже в 1988 році — так, по одному, по два етапом везуть на місце і там оголошують про звільнення.

Коли вже 12 серпня 1988 року взяли на етап мене, Миколу Горбаля і Івана Кандибу, то після нас залишалося тільки двоє — естонець Ен Тарто і Міхаіл Алєксєєв — росіянин, який був заарештований на Житомирщині. Так от, нас у Перм завезли. І вночі 21 серпня мене беруть на етап, першого з цієї трійки, на літак, спецконвой, тут солдат, тут солдат і тут офіцер, наручники мають напоготові, але вже не накладали. Мене двічі возили раніше, то тоді накладали наручники перед тим, як завести в літак. Тут же вже так обійшлося.

Мене привезли до Києва. Ми доганяли сонце — весь час нам сонце сходило, коли летіли до Києва, в Бориспіль. І вони тримають мене там десь декілька годин в якійсь кацабурці, а самі видзвонюють — бо це неділя якраз, — видзвонюють КГБ, щоб ті прислали воронок. Воронка не присилають. Нарешті таки прислали, привезли мене в Лук’янівку — Лук’янівка не приймає: “Везіть у КГБ”. Повезли в КГБ — КГБ приймає. Але ці хлопці-солдати не хочуть тут затримуватися, їм треба здати мене в Житомирі. Таки вони домоглися воронка, і мене повезли до Житомира воронком. Десь так приблизно о першій годині ми вже там були, в Житомирі.

І от мене випускають. Ви знаєте, що це таке? У чудесний спосіб, за одну добу ти раптом опиняєшся на волі! Мені ще взяли квитка на автобус, я приїхав до Радомишля десь о восьмій годині вечора. Таксі — кагебіст дав мені десятку, я спочатку відмовлявся, але потім таки взяв, — то я цю десятку дав таксистові, він мене привіз додому, і вже десь пів на дев’яту ввечері я був удома. Ще вночі я був, як казав Тарас, “із тьми, зі смрада, із неволі” — і менше, ніж за добу, я опинився на волі. Це справді було якесь чудо.

Але дивіться, що написано там було. Я попросив показати підставу, то там було написано: “За добру поведінку і роботу помилувати”. Нібито я був хуліган або який-небудь там ледар. Помилувати! Вони нас милували, бачите!

Б.Є.Захаров: Якою була Ваша діяльність таборів, ось уже при незалежності? Яке Ваше ставлення до нової України і прогнози на майбутнє?

В.В.Овсієнко: Одразу, вже 23 серпня я поїхав до Києва і вже був на засіданні Українського культурологічного клубу, там на Олегівській, 10, у Дмитра Федоріва — там культурологічний клуб збирався. А третього вересня я мав, здається, перший публічний виступ, справді вільний, у цьому ж таки культурологічному клубі. Це був переддень смерті Юрія Литвина і Василя Стуса — вони померли в один день, фактично, тільки з різницею в рік, той вісімдесят четвертого, а той вісімдесят п’ятого року. Так от, я там читав вірші, розповідав про цих людей.

Відтак на Житомирщині ще не було жодного члена Української Гельсінської групи, яка відновила свою діяльність ще в кінці 1987 року, 7 липня 1988 року були документи її оприлюднені — програмні і статутні принципи. Тому мене уповноважили бути на Житомирщині від Гельсінської Спілки. Нам вдалося зібрати декілька чоловік упродовж цих декількох місяців. І 16 липня 1989 року ми в Житомирі провели Установчі збори Української Гельсінської Спілки, її Житомирської філії. І мене там було обрано головою. Я мусив іти на роботу в колгоспі, працював знову ж таки художником, але кожної суботи й неділі я кудись їхав — чи до Києва, чи до Житомира. Це було, звичайно, обтяжливо, але перебратись кудись я не міг, бо мати сама була.

Так що то була бурхлива діяльність. Зокрема, мені довелося поїхати у квітні 1989 року в Естонію разом з Левком Лук’яненком і Євгеном Пронюком на Нараду демократичних і національно-визвольних рухів Совецького Союзу. Я в тій нараді був, і їздив я ще, крім того, ще і у Вірменію, але нарада там не відбулася — з Сокульським Іваном ми туди їздили — нарада не відбулася, тому що там таке напружене становище було.

Я був членом Координаційної ради Української Гельсінської Спілки, і коли йшлося вже про створення на її основі політичної партії, то не було мені де діватися — Левко Лук’яненко наполіг, щоб я перебирався до Києва і ставав одним із секретарів Української Республіканської партії. Установчий з’їзд відбувся 29-30 квітня 1990 року. Це була перша в Україні політична партія. Мене там було обрано секретарем, і я був секретарем Української республіканської партії аж ось до 14 жовтня 1996 року — шість з половиною років.

Це робота дуже велика. Мені доводилося вести видавничу справу в УРП, було чимало видано брошур моїми зусиллями. Видавався інформбюлетень, видавалася газета “Самостійна Україна”, в чому я брав активну участь, {обіжник} секретаріату майже щотижневий — це теж плід моїх рук, так би мовити, моєї праці.

Крім того, з 1990 року я — співголова Українського Комітету “Гельсінкі-90”. Справа в тому, що після створення партії на основі Гельсінської Спілки не залишилося в Україні такої правозахисної гельсінської організації. Так от, Оксана Яківна Мешко, спасибі їй, вирішила, що треба таки, щоб така організація була — бо інші займуть це місце. І ці установчі збори відбулися 19 червня 1990 року — тому і “Гельсінкі-90”. Головою був спочатку Василь Лісовий, а потім ми обрали трьох співголів — мене, Лісового і Юрія Мурашова. То ці справи я теж веду.

В Товаристві репресованих я не займаю якихось там посад, але доводиться й там багато чого робити. Ну, а от останні події в Українській Республіканській партії, які власне почалися ще дев’яносто п’ятого року, коли було змінено керівництво за наполяганням Левка Лук’яненка — я бачив, що негаразд у цій партії і час від часу виступав з критикою скоріше не діяльності, а бездіяльності нового керівництва. А це не подобалося. Зокрема, і на нараді 13 жовтня 1996 року я виступив з доволі різкою критикою нового керівництва УРП на чолі з Ярошинським як бездіяльного і такого, що неодноразово порушує статут і відступається від програми — то певно, ці розмови пішли далі, була дискусія в організації. І звичайно, що після з’їзду, котрий відбувся 14-15 грудня, мене вже на жодні посади не пропонували. А оскільки я ту критику продовжував, то 19 лютого мене виключили з УРП — отак. А 15 березня було виключено із УРП також Михайла Гориня, Миколу Горбаля, Миколу Поровського, Богдана Гориня, Олеся Шевченка. Ще раніше зупинив своє членство Левко Горохівський. Таким чином, з членів-засновників залишилися там тільки Левко Лук’яненко і ще Євген Пронюк. Ну, Пронюка там не було на тих засідання, але мені дивно, як то у Левка Лук’яненка піднімалася рука голосувати за виключення. Ну, то це таке.

Зараз я вже з 1 лютого 1997 року працюю в “Меморіалі”. Якоїсь посади мені там ще не визначено, але, очевидно, мені треба бути там членом виконкому “Меморіалу”, який очолює Лесь Танюк, і цей “Меморіал” носить ім’я Василя Стуса. Це багато до чого зобов’язує. Я бачу, що потрібно зосередитися саме на цій роботі, тому що є написати, є що видати. Там уже декілька книжок готується, ці книжки редагують. І очевидно, я кажу так, що я не жалкую за те, що мене там звільнено з тих посад, тому що я власне не є політик — я філолог, і навіть у політиці я працював як філолог, себто я займався видавницькою діяльністю.

Так от, кагебісти...

...Свого часу була така історична необхідність політикувати. В політику мене втягнули кагебісти ще замолоду, і я сумлінно політикував аж досі. А головне, що мені було потрібне — це свобода слова. Я кажу категорично: свобода слова є, хай не нарікає там хтось, що, мовляв, нема свободи слова. Ніхто не хапає нікого за слово. Ти не маєш можливості опублікуватися, видати книжку? То це твоя справа — не маєш грошей, а свободу слова маєш. Стань он на перехресті і говори що хочеш, від руки пиши що хочеш, на машинці друкуй що хочеш. Так що я маю сказати, маю що написати, маю що видати — треба це робити, треба цим скористатись. Хай уже політикують інші люди.

Ще я нагадаю ще один такий бік. Коли я звільнився, то скоро після того почався такий рух в Україні за те, щоб перевезти тлінні рештки Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого на Батьківщину. Я брав у тому дуже активну участь. Зокрема, в тій першій експедиції ми були у селищі Кучино 31 серпня 1989 року, і 1 вересня ми зазняли кладовище, де Василь і Юрій були поховані. Я вважаю, що це була добра справа зроблена, але нам не дозволили перевезти їх — нас попередили, що несприятлива санепідемобстановка. Це неправда, звичайно, була, але ми цю розвідку зробили, ми зазняли, цей матеріал пішов до кінофільму “Просвітлої дороги свічка чорна” Станіслава {Чернилевського} — це мій приятель університетський ще. Що цікаво, що після нашого від’їзду та кагебістська банда нагрянула туди з бульдозерами і знищила ці {запретки} всі, повиривала там вікна, замки, ці грати повиривали. І тепер наші ці зйомки є дуже цінні, тому що Пермський Меморіал, починаючи з 1993 року, починає відбудовувати це все і створювати там меморіал жертв політичних репресій. Це має бути об’єкт світового значення. То справді подвижники, і це щастя, що саме в цій місцевості знайшлися люди, котрі збагнули цінність цього об’єкту — це останній політичний концтабір. От вони його законсервували, от вони його відбудовують, от вони там створюють музей.

Так у цій справі я теж багато чого роблю, співпрацюємо з цими людьми. Я там уже бував двічі. Там вони проводять щороку наукову конференцію. От уже вони відкрили цей музей. Я вважаю, що це шляхетна справа. І якщо казали колись про те, що є така “рука Москви” в Україні, то я вважаю, що оце наша рука в Росії, бо потрібно виховувати і росіян на людей. Щоб мати доброго, нормального сусіда, треба працювати років двісті — і будемо мати теж нормальних сусідів, будемо з ними мирно жити.

Б.Є.Захаров: Якщо коротко, Ви не могли б визначити термін “шістдесятництво”, “дисидент” і окремо?

В.В.Овсієнко: Так, шістдесятництво, дисидентство... Власне шістдесятниками ці люди справді себе називали десь так наприкінці шістдесятих років, але так, напівжартома. Цей термін утвердився вже значно пізніше, так чітко утвердився за цим поколінням. Спочатку писали його в лапках. Відома аналогія із шістдесятниками минулого століття у Росії. Ну, охоплює цей період, я вважаю, отак десь від часів 1956 року, з XX з’їзду КПРС можна починати, коли було розкритиковано культ особи Сталіна.

В Україні найперше це виявилося в літературі, звичайно, — це поезія. Зараховують до шістдесятників також останні, скажімо, речі Довженко якоюсь мірою, але ж він помер п’ятдесят шостого року. Це також перші книжечки Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Дзюби, перші статі Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка — це ще кінець п’ятдесятих років, — вірші Василя Симоненка кінця п’ятдесятих років і початку шістдесятих, Вінграновський — це покоління чітко так уже виступило на початку шістдесятих років. Шістдесят другий рік — то це літературне дисидентство, сказати б, але було дисидентство і вже виразно політичного характеру. Найскоріше, це у Львові — це Михайло Горинь, котрий активно з 1962 року поширював літературу самвидаву вже політичного характеру. Скажімо, “Вивід прав України” — книжка, видана за кордоном, а тут її перефотографовували. Або навіть праця Івана Франка з критикою марксизму “Що таке поступ?”. Тепер, пішли там такі речі економічного характеру, культурницького характеру — то найбільше це робилося саме під орудою Михайла Гориня — зі Львова, звідти. Саме в 1962 році зустрілися у Львові, приїхали туди Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, зустрічалися з Горинями там і іншими людьми. Так от, там початки.

Ну, а термін такий як “дисидентство” — цей термін накинутий Заходом. Ніхто себе не називав дисидентом у цьому суспільстві, бо практично з ким не поговори, то всі були невдоволені станом речей. В меншості фактично були ті, котрі поділяли офіційні погляди, а всі інші — то були дисиденти. Але цей термін накинутий — інакодумство, мовляв. Він накинутий так із Заходу, і він якоюсь мірою прижився.

Так, можна визначати якісь етапні моменти. Це 25-26 серпня 1965 року — арешт 21 дисидента-шістдесятника: Горині два, Гель, Світличний теж тоді заарештований був, Зваричевська, Анатолій Шевчук у Житомирі, в Одесі Святослав Караванський, Валентин Мороз — ну, ви знаєте ці імена.

Друга хвиля — це арешти 1972 року. Це власне був кінець шістдесятництва вже. Далі наступна хвиля — це Українська Гельсінська група — це 1976 і наступні роки. Це виразне таке явище в нашому суспільстві. Ну, відтак треба тоді вже рахувати, якщо вже ця перестройка, то в Києві вже в 1987 році почав діяти Український культурологічний клуб. У Львові в цей приблизно час, здається, була “Львівська громада” — чи як це називалося? Щось так приблизно, у Києві і у Львові. Тепер, в кінці вісімдесят сьомого року, вже тридцятого грудня оголошується про відновлення діяльності Української Гельсінської групи. У березні 1988 року — заява вже більш виразна, і оголошено список. 7 липня 1988 року оголошено Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки вже, а також статутні принципи. Тепер вона розростається дуже активно — вже на час Установчого з’їзду було 2300 чоловік в Гельсінській Спілці, і вона стала політичною партією. То початок політичного плюралізму в Україні, то була перша політична партія. Вона зареєстрована пізніше, 5 листопада 1990 року, але півроку вона діяла фактично, коли була КПУ, котра не зареєстрована. Ми мали перший номер реєстраційний в УРП. От так, якщо можна говорити про етапи.

Звичайно, багато інших політичних організацій виникало, і вони теж зіграли видатну роль, зокрема Рух. То власне Рух створили ми, гельсінці — то було, так би мовити, праве крило Руху — Українська Гельсінська Спілка. До речі, саме Гельсінська Спілка послала Михайла Гориня туди, в Рух, і він там був головою секретаріату, він там грав визначальну роль.

Б.Є.Захаров: Як Ви можете визначити роль самвидаву у змінах радянського суспільства?

В.В.Овсієнко: Ну, коло людей, котрі читали самвидав, було не таке широке. Але ці люди розносили те слово, котре там було. Мені здається, що ця роль абсолютно якась виключна у цьому суспільстві, і виключне те значення мало, що ці люди діяли відкрито — відкрито, не приховуючи своїх імен. Принаймні, на поверхні були імена, котрі не приховувалися, а під сподом трошки було підпілля, так би мовити, резерви — де, хто там виготовляв самвидав, то це приховувалося. І ви знаєте, оце дисидентство мало величезну моральну перевагу перед режимом — воно йшло з відкритим забралом, це не підпільники. Бо якби підпільники, то їх би викривали, таємно судили, і це ніякого впливу на суспільство не мало б. Я завжди підкреслюю цю моральну перевагу цього руху.

Зрештою, я наведу такий приклад. Той-таки Левко Лук’яненко був привезений у 1969 році сюди до Києва “на промывку мозгов”, і з ним мав бесіду генерал Гладуш — це заступник голови КГБ. Так він перш за все висловив жаль, що його не розстріляли в 1961 році, потім сказав: “Та що там вас, тих націоналістів — скільки вас там є? Якихось там п’ятдесят чоловік на всю Україну!” "Так, — сказав Левко, — може, і справді п’ятдесят чоловік на Україну. Але якщо я навіть один залишусь свідомий українець, то Україна ще є”. І от з тої жменьки, як то Василь Стус гарно сказав, “мало нас, дрібнесенька щопта, лише для молитов і всечекання”, — так от, із теї щопти виріс великий Рух. Це справді розросталося ось у якомусь там 1957-87 році з декількох чоловік! Це починалося буквально з декількох чоловік.

А тепер, слава Богу, вже он виросло ціле покоління під жовто-синім прапором, і вже так просто його не зіпхнеш. Так що наша справа, як бачите, перемагає. Я не є такий, знаєте, песиміст, як деякі люди, що хотіли б дуже швидких змін. Я знаю таке: нас тяжко нищили, причому винищили кращу частину з нас. Оця сатанинська селекція тривала з вісімнадцятого року до останніх часів. Знищено кращу частину нашого населення, натомість навезено всякого потороччя чужорідного, матюкливого. І от спробуй тепер із цієї маси людей виховати народ, виховати націю! То треба десятки років для цього, десятки років треба! І то, що це йде так повільно, мені цілком зрозуміло.

Якщо брати двадцяті роки, то яке потужне було відродження національне! Бо то ж був народ християнський, невинищений, живий, здоровий — тільки малограмотний. Дали йому освіту — і він вибухнув отаким відродженням. Вибух такий стався в двадцятих роках, і це все знищено було.

А зараз — з чого ж відроджуватись? Та нема ж з чого! То ми винищені, і тому потрібно виховати оце нове покоління. Воно помаленьку виросте. Ота є ідея про сорок років у Святому Письмі — ото тих сорок років нам треба, не менше.

Є ще один приклад. У Галичині “Просвіта” перед тим, як мала {постати} Українська Повстанська Армія і ОУН, “Просвіта” працювала сімдесят років. Ото нам теж треба стільки попрацювати. Так що на наш вік ще роботи вистачить. І я намагаюсь працювати в цьому напрямку.

Б.Є.Захаров: Дуже дякую Вам.

Фото з архіву Харківської правозахисної групи.