‘Ми вважали, що росіяни не стануть руйнувати наші домівки’
Перші дні
Ми жили у квартирі разом із батьками. 24 лютого мене розбудив чоловік: “Вставай, війна почалася”. Я підійшла до вікна, а за вікном все палає, навколо все було червоне-червоне. Це горіла Салтівка, була десь п’ята ранку. Здавалося, що горить все місто, але насправді — тільки східна окраїна. У нас дім міцний, з метровими стінами, тому я не почула перших вибухів. Але далі ставало все гучніше і гучніше.
Ми подивилися у вікно, всі машини рухалися на виїзд з Харкова в бік Київської траси. Їхали в один кінець, ніхто не повертався. Мій чоловік сказав, що і нам треба збиратися. Але мій тато вважав інакше: “Та ні, то вам здається. Ну куди виїжджати? Ніхто не буде по місту бити”. Ми хотіли їхати, але тато сказав, що лишаємося. І ми залишилися. Мій батько ще радянської закалки, йому 76 років і він голова родини. Він так вирішив — всі його послухалися.
Я подумала, що тато більше знає, що справді росіяни не будуть бити по мирних людях, не будуть руйнувати наші домівки. Ми йому повірили, але він помилявся.
У нас є машина, але взимку земля біля гаража змерзлася, і ми не змогли відкрити ворота. Тому своєю машиною скористатися ми не могли. Кілька днів поспіль я шукала волонтерів: виявилося, що було дуже багато людей, хто б міг би нас вивезти. Проте ми лишалися.
Спочатку я не вірила, що буде війна. У наш час — війна? Щось неймовірне. А потім, коли осмислила скільки військ біля кордонів та весь масштаб, тоді я зрозуміла, що це так швидко не закінчиться. Усі казали про три дні. Якщо вистоїмо. Три дні вистояли, тоді стало зрозуміло, що це все надовго.
У підвалі
Перші кілька днів ми ночували у квартирі. Але незабаром почали спускатися у підвал та проводити там цілі дні. Ми жили в старому будинку, в нього підвал робився як бомбосховище. Були виходи на всі під’їзди, ми могли вийти кількома шляхами. Наш підвал здавався доволі безпечним. Світла не було, тільки свічки. Як ніч наставала, ставало дуже холодно, протяги всюди. Ми поприносили килими, намагалися собі тепло зробити. Так і жили.
Їжу готували у квартирі мої батьки. Вони за весь час до підвалу спускалися одного разу. Вдень доводилося весь час виходити на вулицю.
Коли ходили, часто можна було потрапити під обстріл. Я не знаю, чи то були виліти, чи прильоти, але доводилося перебігати попід будівлями.
Я лишала свого малого матері, а сама бігала продукти шукала, стояла в чергах біля магазинів. Швидко зникло борошно, хліб став дефіцитом. Щоби щось купити, треба було оббігти багато магазинів. Але добре, що у цей період магазини таки працювали.
Якось мені потрібно було поїхати в центр міста до дядька. Тоді, мабуть, я вперше поїхала до центру та побачила руїни. Бо наша частина району дивом лишилася неушкодженою. Потім я їздила з другом на авто в район ХТЗ, там я бачила спалені авто та зруйновані будівлі.
У підвалі ми спілкувалися, думали, що робити далі. Стали багато розмовляти з сусідами, бо раніше обмежувалися тільки привітаннями. У нас був інтернет, увесь час сиділи в мережі, дивилися, де обстріли проходять. У телеграм-каналах постійно про це писали. Настрої були різні. Сусід наш казав, що він шаман і знає, що скоро все закінчиться. Але ми вже не сумнівалися — це надовго.
Треба їхати
Пройшло трохи часу, і мій батько нарешті визнав, що він помилявся. Тато тоді себе погано почував, хворів. Казав, що нікуди не поїде. Але врешті мама його вмовила. Сину також було важко переносити підвальне життя, дитині не поясниш, чому ми там сидимо в темряві та сирості. Отже, ми почали думати, як вибиратися. Спочатку хотіли їхати поїздом, але всі розповідали, що доведеться їхати стоячи, це був не варіант. Врешті, 11 березня, один наш друг повіз нас до вокзалу. Спочатку поїхали батьки.
Місто вже було порожнє, і на вокзалі натовпу не було. Місто якось вимерло, всі люди десь ховалися або вже поїхали.
Нам всім дуже пощастило, бо поїзд запізнився та ще затримався у Харкові. Коли мої батьки вже були в поїзді, ми ще збирали речі. Але встигли. Мої батьки 20 годин їхали до Львова на сидячих місцях, а нам, як родині з дитиною, надали окреме СВ. Поїзд їхав неповний, було достатньо вільних місць. Ми їхали до Львова абсолютно в нікуди. У Львові мешкали у хостелі, потім у волонтера, який безплатно приймав переселенців.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.