‘Хочеться радіти життю в рідному Херсоні’

Серед нас ніхто не очікував, що таке може статися

23 лютого в мого чоловіка був день народження, накрили стіл, все як треба. Вранці прокидаємося і тут оголошують — війна. Ніхто з нас в це не повірив, не знали, що робити. Спочатку ми так зрозуміли, що це затягнеться приблизно на два тижні. Поїхали в АТБ і скупилися наперед, думали, кудись виїдемо на цей час, а потім — назад. Але повернулися додому, а там троє собачок, троє котиків, ціле господарство, тож вирішили нікуди не їхати та перечекати вдома.

Брат мій мешкав на півночі Росії в Сургуті. Він ще за кілька днів попередив: “Валю, буде війна”. До знайомого приїздила донька з Москви й те ж саме казала: “Тато, у вас буде війна”. За три дні до початку вона зібрала речі та повернулася у Москву. Але серед нас ніхто не очікував, що таке може статися. Тоді ми подумали, що це якийсь жарт і ніхто серйозно це не сприйняв.

У перший день вторгнення росіяни заїжджали з боку Новотроїцького. По телебаченню показували, як їхні солдати в сільські ради заходили, всі вони були зачинені, жодної живої душі не було. То вони прямо рушили на Херсон. Ми і не бачили, куди вони поїхали. В аеропорту тільки щось вибухнуло, якась бочка з паливом.

Росіяни поселилися у нашому селищі

Наш будинок розташований на західній околиці Херсона, неподалік — аеродром Чорнобаївка. Тепер від того аеродрому лишилася одна стінка та дві букви. Всі оті перестрілки, про які писали в інтернеті, це все якраз у нас над головами літало.

Росіяни поселилися у нашому селищі: приїхали на “Уралах”, в які вміщається 20 солдатів. Ходили по вулицях, перевіряли кожен двір і до нас завітали. Зайшли, спитали, скільки нас тут проживає, чим живемо, яке у нас господарство. По селищу їздили на броньовиках з кулеметами спереду, заходили скуплятися в “АТБ” і в “Епіцентр”. Мешканцям видавали гуманітарку. За нею по 300 людей збиралося в черзі. Але нам давали без черги, бо в нас троє дітей.

Якщо дізнавалися, що хтось має гроші або власну справу, змушували переписувати свої фірми. Був у нас сусід — бізнесмен, на прізвище Ярош. Він мав підприємство, вони щось з папером робили. Його батько розповів, що той відмовився їм гроші давати, а вони йому викололи око. На щастя, серед наших близьких нікого не чіпали.

Під час окупації весь Крим привозив до нас продукти на ринки. Можна було купити все, що хочеш. Згодом відкрили три супермаркети. Але ми тримали власне господарство, тому не дуже залежали від магазинів.

Працювало російське телебачення, але ми не любителі дивитися новини і не вдавалися в деталі подій. До того ж, мало було довіри. Коли підірвали Антонівський міст, в інтернеті нам розповідали, що він цілий, але ж я бачила, що там двох прольотів не стало.

11 листопада

Восени були розмови, що українські війська підходять з Чорнобаївської сторони. Народ боявся. Казали, якщо будуть заходити до міста, то почнуть сильно стріляти. Дехто навіть в церкву не ходив з переляку. Але коли вони зайшли, все відбулося так тихо, що ніхто навіть не помітив. 11 листопада ми поїхали на базар. Повертаємо з селища в місто, стоять вояки — десь 20-30 осіб. Ми й не зрозуміли, хто вони такі. Виявилося, то були ЗСУ.

Потім інші заїжджали з Таврійського мікрорайону, діти чіплялися на їхні танки. Того дня ми поїхали до центра міста подивитися, чи правда це все, чи ні. Заїхали, а там всі обіймаються, біля “білого дому” майорять прапори українські, радості скільки було! Великий натовп зібрався. Люди хтозна-звідки з’явилися, до того здавалося, що нікого немає, бо всі ховалися. Велика була радість. Ми тільки того і чекали. Кругом добре, а вдома — краще.

Підрив Каховської ГЕС

Чоловік прокинувся о 6 ранку, каже: “А ви чули, що дамбу підірвали?” Ми не повірили. Як можна таке було зробити, 70 років стояла і взяти зруйнувати? Це був для нас шок. Ми знали, що наш правий берег вищий за лівий. Так і сталося: вода пішла здебільшого на лівий берег. Тамтешні люди не зрозуміли, що це за вибух і що трапилося. Мабуть, вони подумали, що їх бомблять, тому з переляку позалазили у підвали та багато там потонули. Вода дійшла до самої нашої хати, але її не затопило. А от у сусіда, в низині, вода підійшла під самий дах. Добре, що ми на висоті були. Поруч йшла притока Інгульця, давно засохла, всі переходили через неї пішки. Після підриву дамби там утворилося море пів кілометра завширшки, через нього на човні плавали.

Неподалік нас стоїть нафтопереробний завод, на ньому виробляли соляру. Щоб вона не дісталася ворогу, все спустили в землю. Коли сталося підтоплення, все це піднялося з землі, й дотепер ми вмиваємося соляркою, запах неприємний, пити воду не можна. Бідні тварини все це п’ють, бо іншої води нема. Курчатам трохи хорошої води наллєш, та й все, бо треба економити. Воду завозять, але на всіх не вистачає.

Вдома зараз страшно, бо де воно літає і куди впаде — невідомо. У Львові нам сподобалося. Хочеться, щоб і в нас отак ходили люди Херсоном, раділи вулицям та життю. Хочеться приїхати додому, а там — мирне небо над нами.