Що з нашим будинком? Ми ж саме фундамент зробили новий, утеплили, оббили тирсоплитою усе, зробили ремонт, піч викинули, пофарбували… А тепер вже не можна зайти в хату. Комісія була, написали, що під знос йде хата. Непридатна для проживання. Падає усе. Оце спальня була. Це — кухня була. А це — була кімната велика. Десь тут і телевізор, і ікони, усе там воно. І стіл, і телевізор, шафа — ось так воно усе… Наробили гади людям стільки лиха.
Про обстріли та вбивства людей
Багато! У сестри двоюрідної у хаті вбило хлопця. Такий спокійний, такий золотий хлопчик, хотів саме одружитись… Прямо у ліжку, прямо в хаті його вбило. А кума в мене на краю села живе, до неї хлопці приїхали з дітьми, думали, у селі врятуються. А вийшло, що більшість із тих, хто в Києві лишилися, врятувалися. Як почали бомбити, вони з хати вибігли, хотіли до погреба піти. Тільки вибігли з хати, сина вбили, онука вбили. Другому онуку руку відірвало. Це кума моя. 18-го ми поїхали, тіла у центрі села лежали. Чимало людей загинуло у селі.
У нас 24-го ще не було таких вибухів, як у Гостомелі. У нас оце шостого березня громили село. Шостого березня на нашій вулиці шість хат одразу розбило. Літак літав і скидав бомби. І оце одна наша вуличка, а шість хат бахнув цей літак. А потім, 18-го березня, йшли наші танки звідси, а з Липівки — російські танки. За ставком були російські, а наші були у кінці нашої вулиці. І через те нашій вулиці дісталося. Вони хотіли наших танкістів повбивати. Вбили трохи, у дворах лежали. Наприкінці села звідти теж йшли російські танки, а звідси — наші. Там теж багато хат погоріло.
У мене тут бахнуло у кут хати. Прийшов хлопець, він сам із Гавронщини родом, приїхав до дівчини — у нас тут на вулиці недалеко. Він прийшов, попросив закурити. Васі, мого сина кум, виніс йому сигарету, і його прямо тут у дворі вбило. Отут він і ліг. А у хаті троє людей поранено було. А потім Липівка, Гавронщина були під росіянами. Не можна було родичам з Гавронщини забрати його. І от, щоб не лежав у дворі, занесли його та у хату поклали, бо ми пішли вже до дочки моєї жити з Васею. А він у хаті лежав місяць. Потім лише дозволили його поховати отут за горішником. І так не тільки ж його! Усі в садках ховали. Кого в хаті вбили, так у садку і ховали. А потім позабирали їх у морги.
А росіяни були з того кінця села, але вони на один день лише зайшли. Зайшли та у бік Липівки пішли. Там у барі вони танцювали, співали, пили. Магазини грабували, будинки. У барі в Липівці вони жили і танцювали там. В Андріївці багато їх жило. У Королівку вони зайшли, один чоловік підійшов до танку і каже: “Чого ви? Ми ж вас не кликали! Чого ви до нас приїхали?” І там один солдат хотів застрелити його, а старший сказав — не чіпати.
Ми всі їх так ненавидимо, що хочеться, щоб на їхню сторону війна перейшла. Щоб вони це побачили, щоб отака Буча у них була, а не у нас. Щоб вони знали, що таке війна і що це таке — людям хати палити з літаків.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
