‘По листах російських дітей їхнім солдатам можна судити, що в головах у молодого покоління росіян’

У різних куточках Київщини, Харківщини я знаходив листи, які писали російські діти на фронт. Їх ніхто не читав, вони такими папками лежали складені. Вони лежали, гнили і ніхто їх не читав. Валялись у підвалах, на вокзалах і нікому воно було не потрібно.

Тепер це наша історія, щоб наші діти бачили, хто живе по той бік рову з крокодилами.

“Здравствуй солдат! Я хочу вам сказать, что б вы выздоравливали. І спасибо за то, что вы защищаете нашу страну”, — учень 4-го класу, якийсь Сєрьожа.

Я вважаю, що руський солдат має одужати до кінця, у чорному пакеті, і насіння хай в кишені візьме. Чим менше їх, тим більше нас.

Цей прапор — дуже цікава штука, я знайшов його на Харківщині. Окупанти так тікали, що кинули його. Це така типу репліка радянського прапора, з яким їхні діди колись воювали. А потім я побачив у газеті цей самий прапор в Ізюмі. Тобто у мене є така історична штука, якийсь дурачок з цим самим прапором у газеті розказував, як він “звільняє” Україну від фашизму, а потім кинув його на Харківщині через деякий час. Сподіваюся, поїхав додому в чорному пакеті.

Ці речі потрапили у поле мого зору під час моїх виїздів у села. Здебільшого це Київщина, хоча тут є і Херсонщина, і Харківщина. Це все гівно, вибачте за слово, яке лишили по собі окупанти. Може, колись піде у якийсь музей. Багато чого є. Ось термоси Росгвардії, годинник від президента Росії. Усілякі біноклі, шматки гелікоптерів, які збивали на Київщині, шматки танкістів, їхні шоломи. Все, що може потім піти у якийсь музей і не становить загрози як зброя, у мене тут є. Це може бути основою для будь-якого музею. Я вже деяким музеям пороздавав те, що вони просили, і далі буду роздавати, зокрема і літературу.

Шматочки чийогось сина, от бачите, приїхав з копійками своїми. Залишився від нього лише гаманець. Ще один згорів на роботі, є жетон, значок “гвардія”, все, що залишилося від людини. Все це в мене структуроване. Тобто на кожного, де знайдено, є точка. Тобто “напрасно старушка ждєт сина дамой”, але я точно знаю, де він лежить. Колись після перемоги мамка хоч, може, буде знати, де її дурень закопаний, частково.

Для армії мене забракували, тож намагаюся бути максимально ефективним для допомоги цивільним

Я зараз громадянин України, країни, яку намагаються знищити. Яку намагається знищити ворог. І, в першу чергу, я людина, яка намагається бути максимально ефективною. Оскільки мене в армію поки що не беруть, через те що в мене немає ока, я намагаюся робити усе, що можливо, щоб мені було не соромно дивитися у дзеркало. Ока немає, тому що в мене була невдала операція в дитинстві, мені було 11-ть місяців, мені перерізали очний нерв, його не можна відновити. Тобто око щось бачить, але воно умовно не передає сигнал і не працює. Тому на цьому етапі мене поки що забракували. А сидіти десь у штабі я б теж не дуже хотів. Зараз дуже велика кількість людей, вони начебто і служать, але не дуже ефективні. Я б дуже не хотів сидіти десь у пресслужбі або ще щось [таке робити], коли я можу реально допомагати людям. Кожен хто де опинився у момент великої війни: якщо до того я просто їздив на фронт, допомагав армії, то тут я зрозумів, що у мене дуже багато роботи по цивільних. Усі почали рятуватися, виїжджати з Києва, дуже багато літніх людей опинилися на самоті на поверхах. З них я почав. Потім взяв машину — і поїхав вивозити людей з-під Ірпеня.

Хоча у мене є права, я не водив машину десь 10-ть років. У мене не було ніякого досвіду. Але не було ніяких варіантів, тому я всім казав: не переживайте, машина крадена, прав у мене немає, все погане з вами вже сталося, а далі на вас чекає тільки хороше. Я брав людей, вивозив на вокзал і відправляв їх. Декого лишав у себе вдома на кілька днів. Люди відсипалися, від’їдалися — і їхали далі. Наразі в нашому циганському таборі, як ми називаємо свою волонтерську групу, приблизно 200 людей, які постійно перебувають під нашою опікою. Це їжа, дрова, допомога якась по господарству. Щось відновлюється, хтось відпадає, вже виходить на якийсь рівень, додаються інші [підопічні]. Я тільки вже заспокоївся, думав, що у нас стало менше підопічних, як ми знайшли ціле село — з фактично лежачими бабусями-дідусями — і зараз ними опікуємося.

Ну і армія, вона нікуди не ділася, один із наших напрямків — це допомога війську. Ним просто не я напряму займаюся, а Олена Нечаєва. Вона займається більше армією, а я займаюся більше цивільними.

Я ж кажу, що кожен опинився у тому місці, у лютому, під час бомбардувань Києва, де опинився. Я опинився в Києві і дізнався, у мене сусідка бабуся не виходить з дому, і я до неї одразу заскочив. Я розумів, що немає соціальної служби, всі роз’їхалися, і почав допомагати. Вона “здала” іншу квартиру [де потребували допомоги], потім та — іншу, і от в результаті за два дні у мене було вже понад 20-ть бабусь, до яких я мав достукатись, додзвонитись. А вони ще такі підозрілі, половина взагалі не розуміла, що відбувається, в принципі і без війни, а тут ще й бомбардування, ліфти не працюють, світло з перебоями. От спробуй — на двадцятий, п’ятнадцятий, шістнадцятий поверх побігай. Став стрункий на деякий час, це зараз знову набрав. А коли я сів за кермо машини, мені одна дівчина дала свою машину, вона виїхала і її не було в Україні. Каже, бери! Коли у мене з’явилася машина, я став більш мобільним. Я ці 20-ть бабусь міг за годину об’їхати, ну за півтори. І я почав їхати туди, були телеграм-канали і групи, які допомагали вивозити, інформували. Казали: хто може, під’їжджайте туди, під Ірпінь, і вивозьте людей. Тому у мене щодня було багато ходок з-під моста і до вокзалу. Потім ще кудись. А потім, коли наші почали просуватися, я сів на машину і поїхав далі вивозити. Ми почали просуватися у Стоянку. Почали просуватись далі — у бік Макарова, просувалися в Андріївку, Липівку, заходили в Загальці, Бучу. Далі пішли на Кухарі, заїжджали у Кухарі, коли ще був розбитий міст. Ми перший раз доїхали до Кухарів і разом із місцевими переносили через міст продукти.

Цілий бус продуктів з одного боку — на інший, бо в інший спосіб не було можливості дістатися. Потім заїжджали через Іванків, перший раз прорвалися на машині туди. Вишукували людей, з деякими ми і досі спілкуємося, товаришуємо. Так з’явилися у нас Слобода-Кухарська, Підгайне. Ну от так.

Про людей, яким допомагаємо

Українці травмовані. Це люди, які жили своїм життям у селах. Ми маємо розуміти, всі були в селі і всі розуміють ментальність села нашого українського. Воно так само “покусане совком”, вони так само вірили, що Росія — це не чужі, вірили в якісь наративи з телевізора — і тут трах-бах: налітають вертольоти і розбивають твою хату, вбивають твою сусідку, маму, брата…

Вони коли мені це розказували, а ще й летять з боку Білорусі, то в їхніх очах був нереальний ступор, це навіть не переляк, а жах абсолютний! Це все одно, що твій брат раптом почав тебе вбивати. З яким ти виріс, однією ложкою кашу їв, мамка вас ростила. От в їхньому розумінні було таке. Абсолютне нерозуміння. Тому дуже багато не тікали, думали: та кому ми потрібні. І врешті загинули через це. Багато виходили, думали, що їм зроблять, а ті розстрілювали. Просто тому, що могли. Он у мене є розповідь, що танк російський просто вистрелив по жінці, просто тому, що міг. І її розірвало на шматки. Він бачив, що це — жінка, що вона йде, а він просто вистрелив і все.

Про YouTube канал Руслана Горового

Це фіксація моменту. Я точно знаю, що велика кількість подій затирає все, що ти робив до того. Я точно знаю, що ти не будеш пам’ятати, що ти робив місяць тому, рік. Не будеш пам’ятати усі ці історії, бо це неможливо. Пам’ять — така штука, що вона підтирає, інакше у тебе просто лусне голова. Тому я все це записую, це такі свідчення. Причому я їх записував з перших днів, коли воно свіже, коли люди не видумують, не аналізують, а просто вивалюють на тебе усе, що можуть. У мене далеко не все на каналі. Я знаю, що деякі речі ще не можна розказувати до цього часу. Тому що є люди, які розказували, як вони виходили з окупації, а деякі окуповані території і досі окуповані. Є речі, які люди записали, а потім попросили не публікувати. Поки що ці історії у мене лежать. Бо в першу чергу — людина! Не нашкодь. А потім вже — вся журналістика і решта. Але воно зберігається для історії, можливо, воно кимось буде колись вивчатися. Можливо, через покоління, а не зараз. Зараз усі все розуміють. А через покоління воно може стати свідченням якимось додатковим.

Чому свою волонтерську команду назвали “Цигани”?

Все просто насправді. В мене зажди було нормально з неймінгом і я такі штуки дуже чітко ловлю. Як режисер і як письменник я розумію, що у випадку волонтерства ти маєш бути пізнаваним. І коли мені одного разу мій друг військовий, на одному з блокпостів каже, що ти тут їздиш? Цигана косиш? А в мене був такий капелюх, який я знайшов у волонтерському пункті, він валявся і нікому був не потрібний, а я вирішив, якщо людина купила цей капелюх німецький в Італії, а потім прислала нам, розуміючи, що ми без нього не переможемо, я ж не можу його викинути. І я цей капелюх одягав.

І отак в капелюсі, на дівчачому білому “Range Rover”, виглядав я насправді дуже дивно. Такий волонтер… І мені кажуть, що ти тут під цигана косиш? Так і пишу: “циган”. І так ми почали називатися.

А моя команда — це Олена Нечаєва, з якою ми знайомі дуже багато років, яка не от зараз почала допомагати армії, а давно. Ми з чотирнадцятого року плідно співпрацювали. І долучився до нас Роман Гуржій, він просто має медичну освіту.

У нас такий кістяк, троє. Потім у нас з’явився дон Педро, який робить усю техніку, ноутбуки, він це все відновлює для армії і для шкіл, для всього. І Саша Бабіч, у нього є бус, він сам постраждав, увесь його бізнес був знищений, але він увесь час допомагає іншим. От такий кістяк. Ну інколи там ще приєднуються люди і, звісно, величезна кількість людей, яка допомагає. Наша головна тема — це збирати гроші на потреби цивільних в Україні і серед тих, хто поїхав рятуючись від війни, от зараз, за останні півтора року. Бо це просто перекладання грошей з кишені в кишеню. Ми намагаємося знайти тих, у кого є надлишок техніки, у когось два холодильники, хтось не відвіз пралку мамі в село, як планував. У когось в гаражі зайве ще щось. Ми це збираємо і розподіляємо по людях — там, де воно потрібно. І нас підтримують, оскільки у мене величезні зв’язки з діаспорою по різних країнах, я як письменник і документаліст давно вже їздив. То в мене є люди, які поїхали давно, які стали там на ноги, от вони нам потрошку донатять — і ми з цим справляємось. Ну а на армію, звісно, що час від часу збираємо, як і всі люди.

Про творчі плани

Я продовжую писати. Я пишу замітки, я пишу книжки, вийшла книжка “Жили собі люди”, це абсолютно документальна книжка про мої враження від поїздок по деокупованих територіях. Більше того, ми зробили її двомовною, українською і англійською, щоб люди могли за кордоном дарувати своїм англомовним читачам. Це теж мій вклад в боротьбу з Росією.

Річ у тім, що я ніколи не ділив життя на творчість, дім, роботу чи волонтерство. Я живу однією суцільною річкою, життя воно біжить і якщо мені сьогодні хочеться співати, я буду співати. Я все роблю тоді, коли я вже не можу цього не робити. Тобто я займаюсь, їжджу, допомагаю, потім розумію, що мені потрібно викричатись, я взяв — щось написав. Так і з піснями. Звісно, що багато пісень стосуються сьогодення, стосуються війни. Це: “Сни весни”, “Малюй малий”, це все мої переживання. Але є і ті, які я для себе називаю внутрішньо антиросійськими піснями. Це як от “Московські попи”, “Русские сосут” — дуже хороша пісня, дуже раджу.

Війна — це виснажливо, війна на своїй території — це страшне. Кацапи, вони не воюють на своїй території, розумієте? У них сів пілот, поїв вдома, пішов на аеродром, сів у літак, полетів там три години на точку запуску, прилетів, відстрілявся, три години летить назад, приїхав, сів, повернувся додому, поцілував дружину, ліг спати. Розумієте? У них немає війни, отак, на своїй території. Вона там прийде, вона потроху приходить, але це не так, як у нас, на нашій території, і це важко. І це така підтримка — піснями, книжками, чим завгодно, що підіймає бойовий дух не лише на фронті! На фронті все по іншому, там нікому не потрібно нічого підіймати, там так свистить, летить і падає навкруги, що в тебе варіантів немає. А бойовий дух — він тилу потрібен. Щоб люди не переставали донатити, щоб вони не переставали думати про війну, щоб вони не тікали внутрішньо та ментально від війни. І, звісно, я намагаюся усім, чим можу, допомогти і підняти цей бойовий дух.