Ірина Марченко. Я мешкаю у селі Здвижівка Бучанського району. Вже майже півтора року минуло від часу тих страшних подій, коли тут були окупанти, коли тут були вбивства, грабежі, руйнування будинків.
Що залишилося у свідомості після всього пережитого?
Страх. Страх, що це повториться. Змінилося ставлення до деяких звичайних речей. Наприклад, до звуків. Коли їде щось важке — страшно стає. Обов’язково дивишся — що. Коли десь щось гупнуло — одразу асоціація одна. Не можу більше слухати музику в навушниках, мені постійно потрібен контроль, я маю чути. І головне — це відчуття, що нічого не можна вже виправити. Що всі, хто загинув, вони загинули. Воно якось ніяк не переживається. Воно постійно фоном, ти постійно знаєш, що воно є. Це дуже важко [усвідомлювати], що їх вже немає, і що це продовжується, що далі не стає і не стає людей.
Скажіть, будь ласка, хто ви за фахом і яке було ваше життя на момент тимчасової окупації села?
За фахом я медичний працівник. І так сталося, що я відпрацювала чергування, повернулася додому, на наступне [чергування] я вже не потрапила, тому що на вулиці стали танки кацапські. Я бачила, як вони заїжджали. 10-ть днів вони стояли по вулиці. Кулеметники, танки. Потім вони перемістилися у центр села. У Здвижівці був штаб, як я потім дізналася. І так всю окупацію. Ще тиждень я з двору не виходила, після того як вони пішли. Я не вірила, що це скінчилося.
Інформджерела повідомляли, що в Здвижівці було дуже багато вбитих людей, дуже багато зруйнованих будівель. Чи були ви свідком цього жахіття?
Я тільки чула: чула постійні постріли, постійні вибухи. Вони стріляли, вони стояли поруч у лісі. [Росіяни] стріляли біля нас — і я розуміла куди: у бік Бучі й Гостомеля. А вулиця, на якій відбувалися вбивства й руйнування, вона трохи в іншому місці, на в’їзді в село. Я на околиці живу, тож я тільки чула. Після того, як окупація закінчилася, з’явилися новини і батюшка наш показував мені як медичному працівнику фотографії жінок, яких привезли, невпізнаних. Я одна з перших побачила відео закатованих хлопців у дворі. Це все я бачила.
Ви весь період окупації перебували, можна сказати, в епіцентрі подій. Чи були ви свідком воєнних злочинів? Чи, може, хтось серед ваших знайомих, друзів і родичів постраждав від російської навали?
Якщо пограбування будинку є воєнним злочином, я була свідком, як [росіяни] грабували маєтки покинуті. Люди виїхали, а вони [росіяни] під’їжджали КАМАЗами й вивозили все, що могли. Як вбивали людей, я не бачила. Тільки бачила цю кількість, бачила, як вони гвинтокрилами літали, як вони теплові пастки розкидали. Як вони підпалювали городи людям. У результаті згоріла хата в людини, яка за три дні померла від цього, не пережила цього болю. Оце бачила.
Ви працювали на той час?
На той час я не працювала, тому що я не могла виїхати й навіть вийти з вулиці. Зараз я працюю, але не за фахом.
На вашу думку, чи є шанс відновлення, перспектива зведення нових будинків? Чи можна ці зруйновані людські долі якось відновити? І коли, на ваш погляд, це може відбутися?
Знаєте, вже рік минув. Як були в селі зруйновані хати, так вони й стоять. Дуже складно якось все у влади. З того, що я бачу, дуже багато умов ставить влада для того, щоб надати нарешті людині допомогу. Там, де розбито, воно так і стоїть розбите. У Бучі інакше: вулиця Вокзальна, вона дуже гарна. То й все. Дороги вбиті. Будинки ніхто не поспішає відновлювати. Чи може відновитися ситуація, [як було станом] на 24.02? Іноді здається, що так. Коли зовсім сумно стає. Коли бачиш багато військових раптом. Страшно. Це, може, особисте [враження]. І ще мені здається, що без допомоги з-за кордону ми не впораємося.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
