‘Брата били прикладом автомата по голові…’
До війни працювала і зараз працюю на складах “АТБ”. Живу з чоловіком та двома дітьми. Зараз чоловік воює на Запорізькому напрямку. Старшій доньці 23 роки, працює фармацевтом, молодшій — 12, навчається.
Коли все почалося, ми виходили на дорогу: масово виїжджали люди, машин дуже багато їхало. До мене переїхала з Києва сестра, ми ж думали, що в нашому селі буде безпечно. У нас немає військових частин, думали, сюди не заїдуть [росіяни]. Навіть попри те, що 24-го вже багато людей звідси їхало, ми не збиралися залишати хату.
Потім я пішла на роботу, оголосили тривогу, і нам усім сказали йти додому. Це, здається, було 26-го числа. Були у хаті. Сестра моя, чоловіка сестра до нас теж прийшла, баба з дідом. Ми постелили в коридорі матрац, лежали на ньому. Тоді зайшло багато техніки, сильний гул стояв.
Ми лягли на підлогу, а коли вони проїхали, вибігли на дорогу. Думали, що вони поїдуть далі, а вони не поїхали. По дорогах ходили, магазини грабували. Як наші хлопці попадалися, то вони стріляли, але наші встигали тікати. А коли молоді були, то можна було з білою стрічкою ходити, дозволяли. До мого чоловіка раз підійшли й кажуть: “Дядя, дай закурити!” Він сказав, що немає: тоді не було що курити. Вони вже крутили самокрутки, але чоловік не взяв. А ще літаки літали і отам неподалік скинули бомбу.
Потім “Гради” полетіли і оце все, що воно там стріляло… Хлопці казали, що “Гради”. Перелітало через хати туди-сюди. А потім почалося… Стрілянина, їхнє ходіння. Тоді, першого числа, ми обідали і над нами знову літали літаки. Чоловік лежав, я прийшла й кажу: “Літають!” А він: “Та то наші”. Ну наче спокійно було. Потім такий вибух! Один, другий. Усе почало сипатися.
Мене відкинуло на кілька метрів, перебралися до коридору і ковдрами дітей понакривали. Відчуття були жахливі: усе наче підіймало, трусило та опускало. Усе навколо сиплеться, і наче освітлення якесь дивне було. Врешті стіни повідходили, дах протікає. Чоловік, як був вдома, трохи підлатав.
Коли вибух був, ми з дітьми розгубилися: голі, босі побігли до погреба. Підбігли, а він увесь вивалився. Тут нас почали люди з сусіднього будинку кликати: “Біжить до нас!” І ми побігли.
Там двоповерховий будинок. У них жили. Потім почули, що дали коридор. У нас не було чим виїжджати. Була машина, але не було бензину. А згодом сестри чоловік з Києва дістався якось з іншої сторони села, і так ми виїхали. Він приїхав на машині, перейшов через поле, поставив машину. Ми сіли: двоє старших і двоє менших у багажник, баба, дід і ми у машину, так і виїхали. Це було шосте березня, десь четверта година вечора. У Коростишівський район виїхали.
Сьомого квітня я приїхала перший раз назад у село, шукати брата. Ми почали дзвонити, він спочатку був, його всі бачили, а тоді ніхто його ніде не бачив. Я голові зателефонувала, він каже: “За трасою знайшли людину, хлопця, але я його не можу упізнати, приїдь сама”. Це перший раз ми заїхали у село. Нам сказали, він у Макарові, в морзі. Поїхали туди, по нозі його впізнали. Тридцять сім років йому було… Знайшли його на другому поверсі вбитого і прикритого пінопластом. Я не знаю — хто, як [його убив]… Ніхто нічого не каже. Ми питали, їздили. Друга, що з ним був, теж знайшли, ще раніше. Брата, як казав слідчий, били по голові прикладом автомата. Били у ліву сторону, мізки аж видно було. Поховали ми його дванадцятого квітня, а потім повернулися додому. Працювати треба.
Щоб вони [росіяни] горіли у пеклі! Вони і їхні діти! І всі! Вибачте.