MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Брата били прикладом автомата по голові…’

23.10.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Наталя Атрашкова — жителька села Копилів на Київщині. З перших днів повномасштабної війни селище було окуповане росіянами. Пані Наталя вирвалася з пекла, а от її брат — ні. Чоловіка вбили окупанти.

До війни працювала і зараз працюю на складах “АТБ”. Живу з чоловіком та двома дітьми. Зараз чоловік воює на Запорізькому напрямку. Старшій доньці 23 роки, працює фармацевтом, молодшій — 12, навчається.

Коли все почалося, ми виходили на дорогу: масово виїжджали люди, машин дуже багато їхало. До мене переїхала з Києва сестра, ми ж думали, що в нашому селі буде безпечно. У нас немає військових частин, думали, сюди не заїдуть [росіяни]. Навіть попри те, що 24-го вже багато людей звідси їхало, ми не збиралися залишати хату.

Наталія Атрашкова, село Копилів

Наталія Атрашкова, село Копилів

Потім я пішла на роботу, оголосили тривогу, і нам усім сказали йти додому. Це, здається, було 26-го числа. Були у хаті. Сестра моя, чоловіка сестра до нас теж прийшла, баба з дідом. Ми постелили в коридорі матрац, лежали на ньому. Тоді зайшло багато техніки, сильний гул стояв.

Техніка окупантів заїжджає до села Копилів з Житомирської траси

Техніка окупантів заїжджає до села Копилів з Житомирської траси

Ми лягли на підлогу, а коли вони проїхали, вибігли на дорогу. Думали, що вони поїдуть далі, а вони не поїхали. По дорогах ходили, магазини грабували. Як наші хлопці попадалися, то вони стріляли, але наші встигали тікати. А коли молоді були, то можна було з білою стрічкою ходити, дозволяли. До мого чоловіка раз підійшли й кажуть: “Дядя, дай закурити!” Він сказав, що немає: тоді не було що курити. Вони вже крутили самокрутки, але чоловік не взяв. А ще літаки літали і отам неподалік скинули бомбу.

Зруйнований ангар після падіння авіабомби, неподалік від будинку Наталії

Зруйнований ангар після падіння авіабомби, неподалік від будинку Наталії

Потім “Гради” полетіли і оце все, що воно там стріляло… Хлопці казали, що “Гради”. Перелітало через хати туди-сюди. А потім почалося… Стрілянина, їхнє ходіння. Тоді, першого числа, ми обідали і над нами знову літали літаки. Чоловік лежав, я прийшла й кажу: “Літають!” А він: “Та то наші”. Ну наче спокійно було. Потім такий вибух! Один, другий. Усе почало сипатися.

Мене відкинуло на кілька метрів, перебралися до коридору і ковдрами дітей понакривали. Відчуття були жахливі: усе наче підіймало, трусило та опускало. Усе навколо сиплеться, і наче освітлення якесь дивне було. Врешті стіни повідходили, дах протікає. Чоловік, як був вдома, трохи підлатав.

Саме так зараз виглядає дах будинку Наталії

Саме так зараз виглядає дах будинку Наталії

Коли вибух був, ми з дітьми розгубилися: голі, босі побігли до погреба. Підбігли, а він увесь вивалився. Тут нас почали люди з сусіднього будинку кликати: “Біжить до нас!” І ми побігли.

Там двоповерховий будинок. У них жили. Потім почули, що дали коридор. У нас не було чим виїжджати. Була машина, але не було бензину. А згодом сестри чоловік з Києва дістався якось з іншої сторони села, і так ми виїхали. Він приїхав на машині, перейшов через поле, поставив машину. Ми сіли: двоє старших і двоє менших у багажник, баба, дід і ми у машину, так і виїхали. Це було шосте березня, десь четверта година вечора. У Коростишівський район виїхали.

Сьомого квітня я приїхала перший раз назад у село, шукати брата. Ми почали дзвонити, він спочатку був, його всі бачили, а тоді ніхто його ніде не бачив. Я голові зателефонувала, він каже: “За трасою знайшли людину, хлопця, але я його не можу упізнати, приїдь сама”. Це перший раз ми заїхали у село. Нам сказали, він у Макарові, в морзі. Поїхали туди, по нозі його впізнали. Тридцять сім років йому було… Знайшли його на другому поверсі вбитого і прикритого пінопластом. Я не знаю — хто, як [його убив]… Ніхто нічого не каже. Ми питали, їздили. Друга, що з ним був, теж знайшли, ще раніше. Брата, як казав слідчий, били по голові прикладом автомата. Били у ліву сторону, мізки аж видно було. Поховали ми його дванадцятого квітня, а потім повернулися додому. Працювати треба.

Щоб вони [росіяни] горіли у пеклі! Вони і їхні діти! І всі! Вибачте.

Редакторка: Емілія Приткіна
 Поділитися