‘Не дай боже комусь це побачити…’
Звати мене Антон, я працюю автомеханіком, ремонтую тягачі. У п’ятнадцятому році одружився, разом із дружиною мешкаю тут, у квартирі. Сюди ми вперше повернулися шостого квітня, бо виїжджали в евакуацію на Тернопільщину.
Я не міг уявити, що буде таке! Хоч я сам із Луганської області, у 2015-му році сюди переїхав із фірмою. Не міг уявити, що буде стільки жертв, що він [Путін] нападе. О сьомій ранку мене дружина розбудила, бо я на роботу трохи пізніше встаю. Каже: “Прокидайся, війна почалася!” Я не повірив — яка війна? Потім вмикаємо телевізор, дивимося — так, війна. Я поїхав на роботу в Боярку, забрав інструмент свій. Думаю, якщо щось буде, то основні події будуть у Києві. Макарів у стороні. У нас свій гараж, я в гаражі все сховав: увесь інструмент точний, бо він трохи грошей коштує. І все, сюди приїхав. Довго я добирався, ще на заправку заїхав, майже надвечір приїхав, бо затори були величезні.
Приїхав, а жінка каже: “Пішли до підвалу, місце собі оберемо”. У нас підвал, у кожного своя кімната була, там консервацію зберігали. Пішли, я ще якось не вірив, що можуть нас бомбити. Кажу: “Може, не треба? Але добре, пішли”. Я вже не пам’ятаю, якого числа, чи 26-го, чи 27-го, почали спускатися до підвалу, бо вибухи все ближче і ближче були. Гул стояв десь чотири дні. Безперервний гул. Техніка, певно, йшла чи з Білорусі, чи — не знаю звідки. Ну і вже почалося.
Евакуювалися ми шостого березня. Ми тут усі чергували: вдень виходили по воду, у той будинок, там криниця. Бо не було вже жодних комунікацій. Я виглядаю, чи немає кого? Тут наші військові стояли. Вони знали, хто по воду ходить, то дозволяли йти. Ми ще їм допомагали, теплі речі носили. Початок війни, зрозуміло, що у хлопців нічого не було. А потім наче затихло. Вийшли, щоб хоч повітрям подихати, підійшов хлопець з тероборони і каже: “Ви йдіть до Будинку культури, там евакуація”. Я хотів сам побігти, але в мене дружина бойова, зібралася і ми втрьох побігли: ще були люди з сусідньої квартири, якої зараз вже немає.
Побігли туди, нам сказали, що так, евакуація. З центру йдемо назад, вже почали “Градами” крити. Ми присіли, перечекали, прибігли сюди. Добре, що у нас дві машини стояли заправлені. Схопили що тільки можна, усіх сусідів забрали і поїхали до БК чекати на евакуацію. Там автобуси були, але ми сказали, що своїми машинами [дістанемося]. Тільки за автобусами поїдемо, щоб коридором, бо страшно було. А потім ми куму зустріли з дітьми. Забрали їх усіх і поїхали. Спочатку на Рівненщину, потім на Івано-Франківщину, а потім вже місяць у Тернопільській області жили. Люди будинок дали, дякую!
Згодом через інтернет, через якусь стрічку новин знайшов фотокартки якісь. Це був жах. Я не знаю, куди вони дійшли, але в тому будинку, що розбитий, три чи чотири згорілі “Урали” рашистів стояли. Куди вони дійшли — я не знаю.
У нас двоюрідний брат у теробороні був, ми зідзвонювалися, він сказав, що наче можна вже повертатися. “Орків погнали звідси, можете приїжджати”. Ми з жінкою зібралися, приїхали подивитися, що тут, бо ми ж нічого не знали. Не знали, чи є нам куди повертатися. Приїхали, він нас провів. У бабусі там квартира, прямий приліт був, немає квартири. Зараз вже відбудували. У гараж зайшли, там попри обстріли все вціліло, слава богу.
Додому прийшли. Візуально це було наче фільм жахів. Погода така сіра, похмура, собаки бігають, котів роздирають. Шифер валяється, скло, машини розбиті. Словами це не передати, не дай боже це комусь побачити. Дуже жахлива картина. Ми відкрили двері обережно, щоб розтяжок не було. Зайшли, усі квартири по стояку зламані, а цих [показує] вже не було, всі перекриття на першому поверсі лежали.
Вони з Андріївки заходили, скоріш за все пряме влучання було. Оцей наш під’їзд вигорів. Зайнялося усе, газ ніхто ж не перекрив, вигорів під’їзд. Двері вхідні у всіх закоптило. Але до квартири пожежа вже не дійшла. Ну ми приїхали, подивилися, що в принципі є куди повертатися, поїхали назад, забрали бабусю, тещу і сказали, що будемо повертатися. Теща в Андріївці живе, у неї будинок цілий, то її з бабусею туди, а ми винайняли житло в Макарові і ходили сюди, робили дах.
Розчищали спершу, потім накривали плівкою, потім почали руберойд купувати. Спочатку, дякую, брат жінки допоміг: розчистити, застелити. А все інше — мені довелося лазити та дороблювати. Все ж наче зробив, не текло. Потім сказали нам відселятися, бо будуть прибирати, відрізати частину під’їзду.
Доки розбирали зруйновану частину будинку, винайняли знову квартиру, відселилися. Ходили сюди, провідували, цікаво ж було. Потім дозволили нам повернутися. Заселилися, тече все знову по квартирі. Я ціле літо прожив на даху, а воно знову все потекло.
Коли вже повернулися до Макарова, до орендованої квартири, моя дружина завагітніла. Мала народжувати, і ми повернулись сюди. А потім дружину до пологового забрали на збереження. Я залатав дах, аби у квартиру не текло. А під’їзд — у мене вже просто немає сил самому усе це робити. Якось так.
А про росіян можу сказати лише одне. У мене мати росянка, після цих подій зараз ми зовсім не розмовляємо. З батьком ще більш-менш, бо у мене батько з України, а з мамою… Не склалося…