Я живу з сином, сама пенсіонерка. Щоб Росія та Україна ворогували, я не могла навіть цього уявити. Не могла! Ми туди їздили, оскільки рідні є, що у Росії живуть. Я не могла цього навіть уявити та припустити такого.
Якось сиджу, чую, хвіртка відчинилася. Я до сина, кажу: “Сергію, хтось там є”. — “Мамо, тобі здається. Нікого там немає”. А в мене така тривога, серце колотиться, голова розболілася. Кажу, я таки вийду. Підходжу, у хвіртки така щілина була. І стілець, який я поставила, коли горіхи збирала. Повертаюсь до сина й кажу: “Сергію, там хтось сидить у військовій формі”. Я і досі не знаю, хто то був. Потім почалися бомбардування, оце все почалося. Стали заїжджати танки. У першу чергу стали коло Валіної хати і розбомбили. Просто так їхали і стріляли.
У мене оця хатинка, вона там у таких отворах, кулі залітали, напевно. Дах знесли, вікон не було, дверей не було. Коли завалився погріб, я якраз була там, бо ми жили там з сином і з собакою. А вони проїжджали і почали бомбити. Я була у погребі на сходинках, присіла — і верхня плита на мене впала. Я не могла вилізти, такий біль був. Сергій мені рота затулив, щоб я не кричала, щоб вони не почули, що тут хтось є. Врешті вони поїхали, а я в лікарні потім лежала. Чесно кажучи, з пам’яттю у мене стало дуже погано. Десь найменший гуркіт чи стук — все. Мене колотить, я плачу, як наче з розуму зійшла. Такий у мене стан був.
Одного дня заходять оці [росіяни], а ми — тут. Сергій каже: “Мамо! Це все! Починається, росіяни вже тут”. Кажу: “Що робити? Куди нам подітися? Погреба немає, він отак розвалений. Що нам робити?” А в нас коло погреба була альтанка літня. Ми там сіли і сидимо, і ця Альма [собака] з нами. Цуценя отаке маленьке.
І вона нас врятувала. Вони зайшли з тими автоматами — двоє, навели їх на нас, а наше цуценя до них і лизнуло руку. І він [росіянин] розтанув: подивився на нас, на цуценя, вони повернулись і пішли. Нас собака врятував, якби не він, нас би не було. Нас би постріляли і все.
Оце був погріб, оце тут вхід був. Тут у нас альтанка була, дуже любили сидіти, чай пити. А тут у нас сарайчик був і така наче майстерня. У нас меблі були зайві, ми там тримали. Оце теж нічого немає.
Росіяни їхали по трасі, мені здається, звідти гатили. Бо з тієї сторони так само побито. Що ще було: стали на трасі — й злетіло отаке щось велике-велике. Злетіло і впало на городі, а у нас же високовольтний стовп отам. Впало на городі щось велике з металу. Яма там була. Степан витягнув потім зсередини, що там могло вибухнути.
Коли заїхали з траси сюди, теж гатили по всьому. Так само і в цієї жінки [сусідки] не було хати. А найперше, де вони наробили [лихо], — це вулиця, де була школа. Школу нашу рознесли, так вона і досі стоїть. Магазини теж порозносили.
Що вони хотіли? Що той Путін хотів? Чого він добивався? Чого? Ну як дивишся по телевізору, то вже бачиш… Мені здається, то хвора людина! Чи хто його знає.
Редакторка: Емілія Приткіна
