Бачимо, два темно-зелені літаки летять. Кажу: “Галю, це не наші!” Полетіли, затихло, чую — знову шумить. Знову сюди летять. Кажу: “Давай про всяк випадок сховаємося”. Ми побігли бігом у спальню. Тільки сіли, як бабахне щось! Як полетить на нас усе зі стелі! Скло полетіло. А Галя лежала, вона повна, хвороблива. І на ноги їй те скло, і на мене усе згори. Що це таке, я навіть не зрозуміла, була ж тиша. Врешті все повилітало: всі двері, вікна. Чоловіка (там де він був) як гепнуло! Грубу розтрощило, трубу розтрощило.
А на вулиці ж зима: мороз, сніг іде. За що хапатись? Ми з Вовою нумо витягувати ці доріжки зі склом, з усім. Повитягували, а в хаті холодно. Позамерзала глина і пісок, то ми до сусіда — за глиною. Давай якось усе перемішувати, Вова поліз на горище, хоч грубу трохи поправити. Стіна там відійшла, нумо лізти та щось робити, бляхою обшивати дах. Нам пощастило, що у нас бляха та шифер був. Але дах повністю зруйнувало. Оце так. Їсти варити де? На вулиці клали цеглу і там трохи варили. З груби жар виходив. Штукатурка посипалась — і тепло в нікуди йшло. То ми трохи нагріємо чаю, якусь кашу, щоб швиденько. А так на вулиці гріли.
Там через хату одинадцять котів [було]. Дзвонить сусід: “Тітко Олю, як там мої котики?” Не питає, як хата, він питає, як котики. А що ж котики? Вікна відчинені, собака тут здоровий був, усі сюди стрибають через вікна. Дверей немає ніде. Я таблетки заспокійливі п’ю від тиску і біжимо до комори. А що в коморі? Там вікон немає. Ми сидимо і мерзнемо. Коли починало світати, ми вилазили. Наче затишшя… А там ліс за нами, і снаряди туди-сюди. Їздять машини, дорога розтрощена і в мене вся хата тремтить. Розбите все… Оце так ми перебули.
Приїхала сестра з сином ховатися. Ну багато ж так із Києва ховались у селі, і вони приїхали сюди заховатися. Оце, каже, заховалися. 27-го чуємо — реве транспорт. Ми тут стояли, щось я їсти варила. Коли — їдуть. З автоматами, і танки, і БТРи, і всіляка техніка. Вова [племінник] рахував їх і пересилав ці дані.
— Багато нарахував?
— Я вже не пам’ятаю.
— Ну, дві-три машини чи 30-40?
— Дуже багато, десь тридцять.
І пішли туди. І що ж робити? Все, війна! Оце таке. А як оці чотири бомби впали, і нам дісталося. Оця бляха вся, оцей асфальт, цемент, паркан там такий був бетонний, воно все на дорогу. І оце через це вони [росіяни] не ходили до нас. Вони в кінці вулиці ходили. Там їсти брали, а у нас — боялися. Ніхто не ходив. Ні нашого транспорту не було, нікого. Вони он там були, ми в отвір заглядали, щоб розуміти — куди їдуть. Або туди, або назад. Бачимо, їде їхня пуста машина, БТР попереду. Коли за годину назад повертаються, вже видно десь снаряди взяли, заправилися і їдуть. Ми це все чуємо, підглядаємо, Вова це все бачить і передає там кудись. Оце таке було.
Про евакуацію
Ну а як же ми будемо евакуйовуватись, як сестра приїхала? Треба ж бензин, треба ще щось, а вони вже приїхали і було запізно. Куди? Сюди не виїдеш, там, кажуть, розстрілюють машини, тут у нас навкруги бляха лежала, не могли ми виїхати. А вже восьмого числа виїжджали [люди], ми бачили, там машини їхали з прапорами білими. А я гілки збирала, треба ж було топити. І я топила. А ще спину схопило. Я зі спиною, не можу нахилятись, сестра хвора, чоловіка взагалі вдарило об стіну і був струс мозку.
Вова лазив, бляху прикладав, плівку прикладав. А так навкруги текло все. Кури з переляку нумо яйця нести, а їсти не було що. І ми яйця їли: варила яйця по десять штук щодня. Сусідам давала, там хлопці приходили, я всім давала, бо в них теж не було що їсти. То я трохи роздавала. Так і жили.
Про сина
Син казав: “Мамо, в АТО я не піду, але як буде війна — я йду!”
— Він у перший день пішов?
— На другий день.
Поїхали до Макарова до військкомату, а тоді з військкомату у Білу Церкву, і він одразу захищав Бровари. 72-га бригада у них, вона крута така! Одразу Бровари, потім Чернігів, тоді Суми, Харків. Їх навкруги пересилали.
— Скільки років сину?
— Він вісімдесятого [року].
Але родини в нього немає. А тоді їх забрали до Бахмута, Вугледара. І йому там БТР переїхав ноги. Одну врятували, а другу розтрощило на дрібні шматочки. Ну, уявіть, БТР проїхав. Він, бідненький, де його тільки не возили. Він ледь не загинув. Казали, ще б п’ять хвилин, і не врятували б. До Бахмута направили до лікарні. Зупинили кров, а тоді — до Дніпра, до Ужгорода… Нога не загоюється, вже ми що тільки не купляли. І уколи по вісім тисяч, і я шукала по Києву кальцій — такий дорогий, більше тисячі [коштує]. Кістка вже зрослася у нього, а те залізо, що повставляли, воно не приживається. Тіло не приймає. Кажу, Павло, звертайся куди-небудь.
Врешті витягли все, потрібно було закордонне обладнання. Щось там хірург взявся [робити], але все одно дві гайки там не можуть витягти. Антибіотиками його шпигують. Сказав, що, може, у суботу чи понеділок приїде. Оце таке. Але приїде на 10 днів, на лікарняний, а там ще невідомо, що буде. Мені шкода всіх наших солдатів. Таке вийшло. Мені було б не так важко, але в мене донька ще трагічно загинула. Газом отруїлася напередодні Нового року. То мене люди жаліли, всі несли гроші, хто скільки міг. А за щоб я усе це поставила? Усе ж таке дороге. Я сама б не потягнула. Син мені гроші висилає, то ми курник там зліпили, бо не було ж де курей подіти. Оце таке. Оце так і живу.
Про росіян
Я їм загибелі бажаю і щоб вони випробували усе те, що ми місяць випробували. Я місяць без заспокійливого не могла ані встати, ані лягти. Щоб їх більше там трощили, як вони нас тут. Щоб вони відчули, що таке війна. Як його — жити так. Якого їм бажати добра? Сволота така! Що ми їм зробили поганого? Нічого ж. У нас он є на вулиці росіянка, є багато їх у Копилові, але ж ми проти них нічого не мали. Отаке. Отаке наше життя.
Редакторка: Емілія Приткіна
