Валерій був незаконно ув’язнений з 15 липня 2017 року. За проукраїнські погляди російські окупанти звинуватили чоловіка у шпигунстві на користь України, “засудивши” його до 10 років ув’язнення в колонії суворого режиму.
Я Матюшенко Валерій Миколайович, мешканець міста Кальміуське Донецької області, раніше воно називалося Комсомольське. Я там народився і прожив 52 роки до того часу, як мене затримали. Я був підприємцем, у мене була майстерня з ремонту побутової техніки. А ще раніше — музикантом, грав на гітарі.
15 липня 2017 року я вийшов на вулицю з дому, підійшов до свого сусіда, поговорив з ним 5 хвилин, коли в моє подвір’я в’їхав автобус Volkswagen білого кольору. З нього вийшли люди, підійшли до мене і спитали: “Матюшенко Валерій Миколайович — це ви?” Я сказав: “Так”. На мене одягли наручники, заломили руки за спину, натягнули мішок на голову і потягли до автобуса.
З цього моменту почалися всі мої пригоди: мене кудись повезли. Як з’ясувалося пізніше, це був так званий концтабір ФСБ-МДБ у Донецьку, який називався “Ізоляція”. Причому про це нікого не повідомили, і мої родичі кілька днів всюди мене шукали. Вони думали, що мене вбили.
В ”Ізоляції” мене поселили до невеликої кімнати, десь метр на два, там не було вікон, на підлозі лежав один матрац, була встановлена відеокамера — там я перебував під постійним наглядом. Я не знаю, скільки я там пробув. Можливо, дві-три доби, я не міг орієнтуватися, бо був у шоковому стані.
Потім мене перевели до підвалу, де в камері вже було шість чоловік. У цьому підвалі я пробув кілька днів. Потім, числа двадцятого, годині о другій ночі, відчинилися двері камери і назвали моє прізвище. Я вийшов, у мене був пакет на голові, і троє людей почали мене бити прямо за дверима камери, далі вони потягли мене кудись нагору, до мене прив’язали кабеля і почали катувати електрострумом.
Після цього мене знову кинули в камеру, у підвал, а наступного ранку перевели на перший поверх. На першому поверсі в ”Ізоляці та” я пробув близько 10 місяців, були допити, побої, тортури, нас змушували працювати: перетягувати залізобетонні шпали, просто змушували людей пахати, щоб вони “даремно” не сиділи.
У лютому відбувся мій суд: мені дали 10 років колонії суворого режиму. У березні відвезли до СІЗО, де я пробув десь тижнів зо три, а потім відправили до колонії Макіївська №32, де я пробув до 26 червня 2024 року. Мені дали 10 років, причому на той момент мене судили згідно з Українським кримінальним кодексом, 1961 року. Мене звинуватили у шпигунстві на користь іноземної держави — України.
26 червня 2024 року зайшов черговий по колонії і сказав: “Матюшенко, збирайся додому!” Для мене це було, звісно, здивування. Мене вивели з камери, я взяв свою сумку — у мене там книжки були — мене привели до штабу. Я підписав усі офіційні папери, підписав довідку про звільнення. Я думав, що мене залишать там, у Донецьку. Тому що раніше деяких хлопців, які сиділи за кримінальними статтями, почали випускати, і я думав, що зі мною вчинять так само.
І ось, коли відкриваються останні двері, за якими вже свобода, я раптом бачу, що переді мною знову стоїть автобус: двері відчинені, стоять троє військових у камуфляжі і балаклавах. Я подумав, що все починається знову. На мене знову надягають наручники, руки за спину, замотують голову еластичним бинтом, садять в автобус, і ми поїхали.
Це було близько 17:00 вечора: ми проїхали весь залишок дня, всю ніч і знову цілий день до вечора, далі мене привезли в якусь в’язницю. Я не бачив в яку саме, бо весь цей час я їхав у наручниках і з зав’язаними очима. Мене завели в камеру, де я переночував, а вранці ми знову кудись поїхали, їхали знову до вечора. Тобто мене десь возили цілих дві доби. Час від часу ми десь зупинялися. Я розумів, що когось підбирають. Судячи з голосу, з’явилася одна жінка, а потім нас усіх посадили у вертоліт, і ми полетіли. Це було 29 числа. Потім, коли вже привезли, зняли пов’язку — я побачив напис Україна. Я зрозумів, що ми були між двома країнами, побачив наших хлопців, військових, які підійшли до нас і сказали: “Все, ви вдома”.
Ви розповідали про досудовий етап та катування в “Ізоляції”, а в колонії вас теж катували?
Ні, в колонії такого не було. У колонії було якось спокійніше. Там, звичайно, були свої моменти: тебе могли кинути “на яму” як покарання або в штрафний ізолятор. А ось тортури — все це відбувалося там на “Ізоляції”. Це було таке місце, куди привозили людей, коли треба було вибивати якісь свідчення.
Ви відчули початок повномасштабного вторгнення, чи з’являлися в колонії українські військовополонені, ви щось знали про них?
Зі мною знаходилися хлопці, які сиділи за політичними статтями: наприклад, за шпигунство. З початку нас було близько 50 людей. Потім туди почали привозити військових. Коли я вже виїжджав, військових там було чоловік 200: були й азовці, і хлопці з різних підрозділів ЗСУ.
Але спілкуватися не дозволяли, бо це військові категорії людей, а ми — ні. У нас були окремі тюремні дворики, нас поділяв паркан, обшитий металом, туди не можна було заглянути чи щось передати, між нами була натягнута сітка. Ми не мали можливості з ними розмовляти, хоча іноді виходило. Ми знаємо, що їх багато возили російськими в’язницями і їм було дуже важко.
Ви сподівалися, що вас обміняють?
У сімнадцятому році був обмін 27 грудня, я в цей обмін не потрапив. Звісно, ми всі цього прагнули. Згодом був обмін у дев’ятнадцятому році, 29 грудня. 32 чоловіки вийшли, нас залишилося 14. Це був, звісно, шок. Коли вони збиралися, настрій у них був домашній вже: потім вони пішли, а ми залишилися. Це було дуже важко: морально та психологічно. Ми, мабуть, три дні не розмовляли між собою.
Ми сподівалися, що ось-ось, тиждень-місяць, і знову буде якийсь обмін, але все затягувалося: після дев’ятнадцятого року майже п’ять років не було обмінів. З дев’ятнадцятого року один я вийшов із цієї колонії. Я уявляю, які у них були відчуття, коли вони побачили, що я йду, а вони залишаються. Ці люди були зі мною ще з “Ізоляції”.
Ви сказали, що спочатку ваша сім’я не знала, де ви. А коли вони дізналися, що ви в “Ізоляції”, як ви з цього моменту спілкувалися зі своїми близькими?
Дружина куди тільки не зверталася, вона й у міліцію приходила, потім через якихось знайомих їй сказали, що мене в міліції немає, що я в МДБ (Міністерство державної безпеки) ДНР. Вона і там була, і у штабі в іншій частині міста була. Про те, що я в “Ізоляції” вона дізналася, коли до нас приїхали уповноважені з обшуками: вони вже знали, де я. До неї приїхали, показали Кримінальний кодекс та сказали, що її можуть посадити на стільки-то років. Почали прив’язувати їй те, що вона буцімто допомагала мені. І вона потім виїхала, майже дивом. Виїхала до Сум до кумів, а потім переїхала до Слов’янська. Жила у Слов’янську, передавала мені передачі через свою маму тут. При цьому вона постійно моталася у моїх справах до Києва, на координаційні ради. Іноді вона приїжджала вранці до Слов’янська і знову ввечері їхала до Києва.
Спочатку нам давали спілкуватися: нас приводили в штаб, давали телефон і дозволяли говорити з цією територією, потім це все закінчилося, там встановили звичайні телефони і ми могли дзвонити тільки по території Росії та нашої окупованої території. Там тоді жила моя теща, я постійно їй дзвонив і вона передавала все моїй дружині, ось у такому режимі ми спілкувалися.
Коли почалися обстріли, вона забрала свою маму і вони виїхали спочатку до Польщі, а далі з Польщі до Італії на реабілітацію матері, яка захворіла. А потім вона знову повернулася до Києва. Я її спитав, навіщо вона повернулася. Вона відповіла: “Треба щось робити і тебе витягувати.” З 22 року вона знову була у Києві.
Мій син — Павло, закінчив університет у Слов’янську, він психолог. Зараз живе у Манчестері зі своєю дівчиною і працює там. Він телефонує мені: “Тату, приїжджай!” Щодня телефонує. Але зараз я не можу виїхати. Я пішов у ТЦК і мені кажуть, що до 60 років я не можу виїхати, а 60 років мені буде лише у січні. Мені дали сертифікат, що я цивільний, що був у полоні, але сказали: “Закон є закон” і до 60 років не зможу виїхати.
Ви підтримуєте стосунки з людьми, які були з вами в колонії?
Як тільки я звільнився, я ще був у лікарні, дуже багато хлопців мені зателефонували і багато хто приїхав з тих, хто вийшов на волю ще у дев’ятнадцятому році. Це мої друзі, деякі з них тут, інші воюють, інші за кордоном. І зараз я маю можливість щось передавати тим хлопцям, які залишилися там і дізнаватися, що з ними.
Чим ви займаєтеся після звільнення, які у вас плани, чи проходите ви якісь реабілітаційні програми?
Ми були два тижні на реабілітації у Пущі Водиці. Звісно, є реабілітаційні програми, благодійні фонди дзвонять та пропонують свої програми допомоги. Звичайно, у мене багато питань щодо реабілітації та соціальної адаптації, є питання відновлення здоров’я та ліків.
Все це упирається у фінансові питання, зі стоматологією треба багато чого вирішити. Я розмовляв із хлопцями, які вийшли у 19 році, у всіх, хто звідти виходить, із зубами просто біда. Сподіваюся, що все буде добре. Дзвінків багато, але результатів поки що немає, хоча є фонди, які обіцяють допомогти.
Я отримав дві виплати від держави: за останній рік та за вихід із полону. Дружина отримувала за попередні періоди. Щодо допомоги: серед хлопців, які там сидять досі, є ті, хто з Донецька, тож їхні родини можуть їм щось привезти та передати, а є хлопці із Сум, із Херсону, із Шостки, із Житомира — вони нічого не можуть отримати з нашої сторони, навіть родичі не можуть їм допомогти.
І ще хочу додати: наші люди виходять із в’язниць — у сімнадцятому році вийшли хлопці, у дев’ятнадцятому, я зараз вийшов . Це все політв’язні, але вони не мають відповідного статусу. Це люди, які робили щось для нашої країни, а їм ніхто не надає цього статусу. Начебто до парламенту подавали законопроєкт, але поки що не ухвалили.
А коли ви були у колонії, вам пропонували співпрацювати з Росією?
Мені пропонували не раз, але це було ще в “Ізоляції”. Пропонували підписати відповідні папери, говорили, що якщо я їх не підпишу, то сидітиму всі 10 років у в’язниці. Я відповів: “Отже, сидітиму”. І не підписав цих паперів.
Коли почалася війна, в колонію приїжджали і набирали тих, хто воюватиме. До нас теж приїхали, але коли дізналися, за якою статтею ми сидимо, все одразу скінчилося.
А ось зеків багато йшло. Там сиділи й колишні вояки, які воювали на боці Росії, вони були засуджені за кримінальні злочини: хтось когось убив, хтось мародерив. І вони знову йшли воювати.
Може ви хочете передати якесь послання?
Потрібно витягувати всіх наших хлопців. Мені дзвонять їхні дружини, їхні мами. Коли я лягаю спати, я постійно згадую те, як їм там важко. Там є хворі люди: є дід, який уже 3 роки ходить на ходунках. При цьому міжнародні організації абсолютно нічого не роблять. Червоний Хрест за весь час не приїхав жодного разу. 7 років колонії суворого режиму — це дуже багато, це потрібно відчути. Я хотів би попросити, щоб до цього питання підключилися якісь посередницькі, міжнародні чи релігійні організації.
Без свободи людина вмирає. Ці люди психологічно вже на межі. Я розумію, що зараз у пріоритеті наші військові, але не можна забувати і про людей цивільних, яких взяли не за те, що вони просто вийшли на вулицю і сказали: “Україна — це добре”. Ні, вони щось робили для цієї держави, для нас, для тих, хто тут. Нам треба їх визволяти, не можна забувати про них.
* Ця стаття підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цієї статті є предметом відповідальності її авторів, Ольги Тарновської та Анни Суриньяч, і не відображає точку зору Європейського Союзу.
