‘Були і катування, і сексуальне насильство’
Мене звати Ягупова Олена. Я народилася і виросла на Запоріжжі. Під час повномасштабного вторгнення я була на своїй рідній землі, у себе вдома, в місті Кам’янка-Дніпровська, що біля міста Енергодара, де знаходиться найбільша атомна електростанція в Європі — Запорізька.
Почалося повномасштабне вторгнення, і майже одразу, протягом 2-3 днів, наше місто було захоплене. На цьому нормальне життя закінчилося. Я потрапила в полон не одразу. Збиралася виїжджати, але, звісно, я боялася, тому що мій чоловік вже два роки перебував на війні. Знаючи спритність нової, так би мовити, “влади”, яка вже мала списки, я була насторожена. Поки я готувалася до виїзду, на мене написали донос. 6 жовтня 2022 року до мене прийшли представники військової влади.
Очолював їх представник ФСБ, як він мені представився, показавши своє посвідчення. Вони обшукали дім і забрали мене до місцевого відділку поліції, де почалися катування. Це тривало кілька днів. У них завжди одна і та ж схема: побиття, удушення, імітація розстрілу.
Мені розбили голову дволітровою пляшкою з водою, через що утворилися дві рани. Уся моя одежа була в крові. Отримала закриту черепно-мозкову травму.
Далі я перебувала в СІЗО. Не вдаючись у жахливі подробиці, скажу лише, що були й погрози, і сексуальне насильство.
Далі життя перетворилося на інше пекло. У стінах СІЗО також катували. Нас змушували співати гімн Росії, інколи годинами, навіть вночі. Це залежало від настрою начальника поліції або СІЗО. Били людей, ламали їм ребра, знущалися психологічно та фізично.
Пізніше я потрапила у трудове рабство, коли мене направили на другу лінію російської оборони в Запорізькій області. Умови залишалися жахливими: холодний грудень, спали на підлозі без опалення, їжу видавали раз на день. Нас називають “цивільними заручниками”, але я вважаю це формулювання неправильним. Ми були не заручники, а полонені, бо сиділи в тих самих умовах, що й військові.
Після СІЗО нас привезли на пункт фільтрації з мішками на голові. Там знімали пропагандистські відеоролики, які зараз є в інтернеті. На відео показали, ніби нас відпустили й ми, взявшись за руки, йдемо додому.
Це була брехня. Після цієї зйомки нас повантажили у багажник і доставили до російського військового формування. Там дали лопати й наказали працювати “на благо Російської Федерації”.
18 січня, під мокрим снігом і дощем, нас змусили копати окопи та рити бліндажі. Одяг видавали зі складів, часто невідповідного розміру. Наприклад, я отримала гумові чоботи 45-го розміру та велику військову форму. Чоловіки будували бліндажі з матеріалів, які російські солдати виносили з будинків у селах. Жінки прибирали, прали, готували їжу в захоплених будинках, де жили російські офіцери.
Це було справжнє рабство у всіх його проявах. Не лише фізичне, але й сексуальне насильство. Полонених могли передавати між підрозділами чи навіть продавати. Ти не знав, що з тобою буде завтра.
Щасливий випадок допоміг мені та кільком іншим людям звільнитися. Одна людина змогла зв’язатися з рідними на окупованій території, а ті — комусь у Москву [повідомили]. Потім приїхали представники їхніх силових структур і нас звільнили. Хоча нас попереджали, що не можна шукати телефони чи просити охоронців про допомогу, бо за це розстрілюють. Але завдяки “людському фактору” ми залишилися живі.
Зараз я у безпеці. Але там, на окупованих територіях, залишаються люди, про яких забувають. Щодня вони зникають безвісти. Вони сподіваються на допомогу, але це можливо лише за активної участі міжнародних організацій та правозахисників. Я хочу, щоб всі ці люди були врятовані. Ми повинні зробити хоч щось, аби допомогти їм. Люди мають знати, що їх не покинуть.