‘З мішком на голові мене привезли до катівні в Донецьку’
Коли почалася агресія Росії проти України у 2014 році, я мешкала в місті Новоазовськ. Тоді я дізналася про дітей з розпущеного інтернату, які залишилися в окупації. Вони проживали у сім’ях, неспроможних їх утримувати.
Цю історію я розповіла своїм друзям-журналістам, які були в Києві. Одна з них, моя дуже близька подруга Ольга Мусафірова, приїхала в Новоазовськ. На той момент наше містечко вже було напівокуповане, але Ольга все ж змогла приїхати й привезла новорічні дитячі іграшки.
Ми відвідали тих дітей, побачили їх і зрозуміли, що не можемо залишити їх напризволяще. Було прийнято рішення, що я залишаюся в окупації, а Оля в Києві серед друзів і знайомих збиратиме речі, надсилатиме їх, а я через лінію розмежування забиратиму та привозитиму дітям. Окрім речей там були листівки, написані українською мовою, і українські книжки.
Я прагнула донести дітям, що вони громадяни України, що це наша країна, і Україна про них не забула.
Коли я виїжджала в Маріуполь через лінію розмежування, щоб забрати ці посилки, я також намагалася підтримувати наших воїнів, які боронили місто. Я хотіла показати їм, що на окупованій території є люди, які чекають на звільнення.
Коли мені подарували український прапор, підписаний батальйоном “Львів”, з побажаннями патріотам Новоазовська, це було для мене найвищою нагородою. Я змогла зберегти той прапор — він досі схований у дуже надійному місці в Новоазовську. Це буде моїм стимулом дожити до звільнення всіх наших територій і мого міста.
У 2019 році мене заарештували біля дому. Ввечері мене, закуту в кайданки, з мішком на голові, привезли в якесь місто. Потім кинули до камери, де дівчина сказала, що це “Ізоляція” — російська катівня в Донецьку.
Це був шок. Я чула людські крики й розуміла, що зі мною може статися те саме в будь-яку мить.
У цьому жаху я провела 50 днів. Там було різне. Я не хочу вдаватися в подробиці, бо ці спогади дуже травмують.
Загальні умови були такі: з шостої ранку до десятої вечора ти мусиш стояти. Сісти не можна — будь-який рух у коридорі, стукіт чи відкриття кормушки змушують тебе вдягати мішок на голову й ставати обличчям до стіни. За найменшу провину жорстоко б’ють.
Тебе можуть “поставити в стакан” — це вузьке кам’яне приміщення з дверима, де ти мусиш стояти в темряві. Втрачається відчуття часу. Постійно погрожують, водять на допити. На другому поверсі були казарми для їхніх військових. Іноді, повернувшись із бойових завдань, вони для “розваг” викликали чоловіків чи дівчат.
Не було сонячного світла — вікна були зафарбовані білою фарбою, яскраві лампи сліпили очі. Підвал був без умов: відро замість туалету, півтора літра води на добу. Раз на добу дозволяли винести відро, ти спиш біля нього, дихаєш усім цим. Увесь час працювало відеоспостереження. Охоронці — виключно чоловіки, вони могли тебе роздягати. Ти їх не бачиш, а вони тебе бачать.
У мене був адвокат. Диво, що йому дозволили працювати зі мною. Він сказав, що рідні подали мене на обмін одразу, коли я зникла. Порадив погоджуватися з усім, що кажуть слідчі, підписувати й не сперечатися. Мовляв, тоді справу швидко передадуть до суду, буде вирок і після цього можливий обмін.
Адвокат намагався перевести мене до СІЗО, але попередив, що умови там будуть дуже тяжкі. Тоді я думала, що гірше не може бути, але виявилося, що може.
Камера в СІЗО була дуже маленькою, проте в ній знаходилося 20 жінок. Двоповерхові нари були спарені, туалет — дірка в бетонній підлозі. Майже всі жінки курили, важко було дихати. Там сиділи кримінальні злочинці: жінки, які вчиняли вбивства, торгували наркотиками чи зброєю, воювали на боці Росії.
Коли вони запитували, за якою статтею я сиджу, і я відповідала, що за екстремізм, мене сприймали як “укропку”. Кричали, звинувачували, казали, що через таких, як я бомблять Донбас.
Зі мною на нарах спали жінки з туберкульозом, хворі на СНІД, з відкритими гнійними ранами. У камері смерділо. Жінки цілодобово палили. Бували бійки, деякі жінки використовували заточки.
Був сильний психологічний тиск. Вони називали це “уработка”: якщо під час допиту слідчому щось не сподобалося, то начальство тюрми давало команду “смотрящей” за камерою чинити додатковий тиск. Жодної медичної допомоги не було.
Одного разу я почувалася настільки погано, що навіть співкамерниці, які ставилися до мене вороже, підняли бунт, щоб викликати фельдшера. Він прийшов, але сказав: “Яка різниця, коли ти здохнеш?” Проте щось мені вколов, а співкамерниці поїли чаєм, і я поступово повернулася до життя. За три роки я кілька разів писала прохання до слідчого про дозвіл на побачення з рідними, але мені відмовляли.
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, ставлення до нас погіршилося. Охоронці казали: “Ну що, “укропки”, чекаєте обміну? Обміну не буде. Нікуди вас обмінювати. Києва вже нема”. Заборонили передачі й навіть зустрічі з адвокатом.
Потім вони вирішили провести так званий “референдум” про приєднання окупованих територій до Росії. У тюрмі нас з однією жінкою, яка теж була “політичною”, викликали на голосування. Ми відмовилися виходити, сказавши, що є громадянками України.
Одна з охоронниць, яка ставилася до нас трохи людяніше, підійшла й сказала: “Слухай, така вказівка — бити, поки не погодитесь. Навіщо вам це?” Ми все одно пішли, нас по одній заводили в кімнату. Там сидів юрист тюрми. На столі лежали бюлетені, вже заповнені за приєднання до Росії. За спиною стояли охоронці з кийками.
Мені сказали поставити галочку у визначеному місці, але я написала, що проти. Юрист здивувався, сказав охоронцям: “Подивіться, що ця “укропівська” робить”.
Мене побили, викинули з кімнати й повернули до камери. Те саме зробила жінка, яка була зі мною.
Я казала їй: “Ти ж маєш маленьку дитину, у тебе скоро суд, може, не треба було так?” А вона відповіла: “Я б себе не поважала, якби зробила інакше”.
На всю тюрму нас було лише четверо, хто проголосував проти. Це була я, моя співкамерниця та ще дві жінки з іншої камери. Я пишаюся ними, але дуже переживаю за їхню долю, бо вони залишилися там.
Після цього нам погрожували, що переведуть у російську тюрму або знову відкриють “Ізоляцію” й відправлять нас туди.
15 жовтня 2022 року двері камери відчинилися і мені сказали, що я маю 20 хвилин на збори. Я подумала, що тепер ці погрози почнуть виконуватися. Жінка з моєї камери, Оля, якось відчула, що це обмін, і сказала: “Так ось, як це буває”. Вона заплакала й попросила нас не забувати про них. Це дійсно був обмін. Він тривав дві доби. Нас було 14 осіб: 8 військових і 6 цивільних. Нам замотали скотчем очі, зв’язали руки й завантажили у велику військову вантажівку. Ми нічого не бачили.
Коли нас висадили, скотч зняли. Ми зрозуміли, що знову в Донецькому СІЗО. Там почали сміятися й сказали, що нас розстріляють.
Потім знову зав’язали очі, посадили в машину й довго везли. Ми чули, як хтось із супроводжувачів сказав: “Розслабтесь, ви на території Росії”. Це нас ще більше налякало.
Нас привезли на військовий аеродром. Ми ночували просто в автівці, а наступного ранку нас примусили сісти в літак. У літаку ми сиділи на підлозі щільно одна до одної, не могли рухатися. Коли приземлилися, нас по прізвищах завантажили в іншу машину. Дівчата через отвір у брезенті бачили, що ми в’їжджаємо в Запорізьку область.
Коли нас висадили, ми побачили чоловіка з білим прапором. Нас направили до нього. Це був обмін. Я майже не пам’ятаю цей шлях. Розбитий міст, підйоми, спуски… Але, коли ми дійшли, прийшло розуміння: це свобода, ми врятовані.
Після звільнення я дізналася, що мене заочно нагородили премією за особистий внесок у захист прав людини. Цю нагороду я отримала вже на волі.
Моя головна мета тепер — допомогти тим, хто залишився в неволі. Я завжди памʼятатиму слова співкамерниці Олі: “Тільки не забудьте про нас”.
На окупованих територіях досі забирають людей, звинувачуючи у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі. Це не припиняється. Якщо ми будемо мовчати, ці люди роками залишатимуться у неволі. Ми навіть не знатимемо, де вони. Ми не можемо мовчати. Інформація доходить до тюрем. Коли увʼязнені дізнаються, що про них памʼятають, це дає їм сили боротися. Забуття — гірше за смерть.
6 грудня 2024 року було зареєстровано ГО “Нумо, сестри”, яку очолила пані Людмила. Організація обʼєднує жінок, котрі під час полону, в окупації пережили СНПК, тортури, інші наслідки війни.