Мене звати Ольга Бондар-Різниченко. Я займаюся літературою, історією, літературною критикою сучасної літератури. Працюю в Харківському літературному музеї від самого початку. Зараз — на посаді провідної фахівчині. У Свято-Дмитрівській церкві довгі роки вже є титаром. З 2014 року ми почали волонтерську діяльність при Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі.
Щоб зробити її функціональною для цивільних структур, ми назвалися ГО “Доброчинець”, і в такому статусі ми з липня 2022 року. А взагалі-то наша звичайна волонтерська робота починається з березня 2014 року, коли ми приїхали з Майдану і були одніми з організаторів маршу лютневого. Ми тоді приїхали з київського Майдану і почали працювати туют в Харкові. І, власне, з березня, після анексії Криму ми стали їздити до 92-ї бригади. У селище Веселе. І звідти вже за цією бригадою далі просувалися в Луганську область, у Щастя. З того часу ми майже щотижня, потім щомісяця працювали по всій лінії фронту.
Повернення українських книжок на деокуповану Харківщину
Ми приїхали в Коробчине Чугуївського району — це був десь травень 2022 року. Там були тоді постійні обстріли. І ми туди приїжджали, щоб помогти людям, — не тільки привозили готові продукти, але ще й лікарка наша Олена Дорога, яка організовувала в метро медичну допомогу на початку вторгнення повномасштабного, їздила з нами, перев’язувала людям руки, ноги. Тоді дуже багато опіків було, особливо через те, що люди готували на вулиці їжу.
Коли ми вчергове приїхали, то жінки там кажуть: ми весь час у підвалах сидимо, але між обстрілами й коли денне світло (електрики там не було) хотілося б щось почитати про кохання. А потім говорять: от мій Петрик тут вже “Котигорошка” вивчив напам’ять, йде в перший клас, йому б книжки почитати. Жадан дав гроші на книжки — любовні романи, детективи для дорослих і дитячі книжки, — ми їх привезли за пару тижнів в Коробчине.
Якось їздили з діячем французьким, філософом дуже відомим, він був абсолютно ошелешений тим, що люди не за продуктами йдуть, а накинулися, побігли до книжок, які ми розклали на столі, одразу все розібрали. Треба було бачити щасливе обличчя того Петрика! Потім, коли ми поїхали вже в деокуповані села, побачили, що книжки були спалені. В Малому Бурлуці, наприклад, росіяни спочатку спалювали класику українську, потім сучасні книжки, а ще залишилися гори книжок, готових до спалення. У тих купах ми книжки сучасних українських письменників, історичні серії книжок познаходили.
Зрештою, з повернення книжок у деокуповані села Донецької і в Харківської області й почався наш проєкт. Видавництва українські — і “Старого Лева”, і “Абабагаламага”, і “Віват”, і “Школа”, і “Ранок”, взагалі дуже багато видавництв — відгукнулися. Також були бібліотеки Рівненської області, школи дитячі, наприклад, з Закарпаття чи з Івано-Франківська. Вони всі надсилали дуже багато книжок. Ми тільки встигали їх розвозити по бібліотеках деокупованих сіл. У 2023 році ще був проєкт з “Book Forum”, коли ми розвезли і книжки, і ігри настільні, і полички книжкові.
Але я всім зауважую, що на сьогодні важливо доставляти книжки не на ті території, де бібліотеки двічі чи тричі були розбомблені, але допомагати тим територіям, де багато дуже переселенців з тих самих сіл, на які зараз наступають орки. Там можна більш змістовно проводити зайняття з дітьми. З евакуйованими дітьми треба працювати. Ні в Богодухівському, ні в Валківському районах немає достатньої кількості сучасних українських книжок, на відміну від тих сіл, які ворог вчергове розбомбив на деокупованій території.
Влітку 2023 року у Боровій, Пришибі, селах навколо Борової, буквально за тиждень, після того, як ми привезли книги, орки розбомбили бібліотеки. Зазвичай укриття — це там, де школа, там, де садочок, там, де Пункт незламності. І по тих пунктах передусім стріляють орки. Мені було дуже прикро, що в Боровій за два тижні були знищенні бібліотеки, в які ми привезли книжки.
Слово — це зброя або чи потрібна людям російська класика?
У нас принципова позиція. Навіть коли у 2022 трохи деякі видавництва передавали нам списану літературу російську, дуже класні книжки, ми одразу віддавали їх на макулатуру. Слово — це безумовно зброя. Це духовна зброя. І на це звертають увагу орки. Ми подивилися їхні журнали, які вони залишали, коли тікали. Вони планували багато заходів: у травні, в червні 2022 року там проводилися (або принаймні було це заплановано) бесіди про перемоги у Великій вітчизняній війні. Було щось про Курську битву. Який наш єдиний народ був, сильний.
Навіть на 8 березня вже вони там щось проводили. Тобто у них оця ідеологічна складова починалася вже на другий день після того, як вони потрапляли в ці села і починали там по-своєму порядкувати. Ми зрозуміли, що на тих територіях, де немає телевізії, інтернету, люди мають читати, розвиватися інтелектуально. І для нас найважливіше, щоб це відбувалося українською мовою.
Тим більше це важливо для дітей. В багатьох селах вони не могли потрапити в школу через коронавірус, потім війна. По чотири роки не потрапляли в перший клас, і для нас було принципово почати навчання з українських книжок для тих сіл, які великою мірою русифіковані, хоч наше село переважно розмовляє суржиком. Але ясно, що це комуняче радянське виховання залишило свої сліди. І для нас дуже важливо було, щоб діти мали якусь альтернативну інформацію, бо іноді ми потрапляли в цікаві ситуації.
Ми зі студентами УКУ, молодими тренерами зробили мобільні школи у 22-23 році. Це був грантовий проєкт, наші викладачі-студенти приїжджали в по 10-15 днів перебували серед дітей. Проводили зайняття з критичного мислення, з того як вести дискусії, протистояти булінгу, бути активними громадянами тощо. І нам було принципово, щоб діти мали вже таку українську сталу позицію і щоб навіть впливали на своїх батьків в плані не тільки дерусифікації, але декомунізації.
В Ізюмі і в довколишніх селах разом з дітьми ми готували вистави, Вертепи, діти ходили по хатах, показували Вертеп, 90-річні бабусі трошки з дитинства щось згадували, як це у них було. І це було дуже круто.
Але якось студенти мене зачепили й кажуть: підіть гляньте. Я дивлюся, а там ікона Миколи ІІ в родині активістів, які нам допомагали. Тобто це така плутанина, мішанина є в головах наших людей. У нас мало звертається уваги, на те, щоб інтелектуально, естетично, навіть в якихось випадках пропагандою допомагати нашому селу встати міцно на українські позиції. Доволі часто ми забуваємо, що держава починається з власної культури, з власної ідентичності, у нас бюджет найменше дається на культуру.
Ми прекрасно розуміємо, що в цей час, під час війни, є умови об’єднатися і сформуватися як активна і креативна нація. Бо в нас немає інших можливостей, оскільки “ті” кількісно нас переважають, і ми можемо перемогти кацапів тільки завдяки своїй креативності та пошуку якихось інноваційних рішень в усьому. І тому, напевно, для нас так важливо, з одного боку, робити класні й кращі за їхні мавіки, а з іншого боку, працювати активніше в селі, в містечках з дітьми. І таких груп має бути на сьогодні дуже велика кількість. Для того, щоб не втратити цей момент формування класної креативної національної ідентичності, я б так сказала.
