‘Діти війни родили дітей’ — про поезію в прифронтовому Харкові

— Наталко, ти журналістка, поетка, волонтерка, дочка священника Віктора Маринчака, який є духівником багатьох харківських євромайданівців. Описуючи себе, в якому порядку ти б розставила ці визначення? Ким ти є насамперед?

— В першу чергу в якийсь момент я зрозуміла, що я поетка. Все інше — це похідна від того. Поетка і письменниця. Вже потім перекладачка, культурна менеджерка, волонтерка. Дочка — це “нуль один”, це те, що давалося від початку, доля така. Усвідомлення того, що я в першу чергу поетка, дуже довго завантажувалося. Бо я закінчувала журналістське відділення і дуже довго працювала в новинах. Перестала там працювати, тому що зрозуміла, що новини заважають моїй поетичній діяльності. 

Потім років 15 працювала в програмі про тварин, гуманне ставлення до них. Це потужна частина мого життя — тварини, як їх правильно і культурно утримувати. Бо Україна перебуває в дуже поганому сегменті стосовно культури ставлення до тварин. А в якийсь момент я зрозуміла, що першою буде поезія. Щойно я це зрозуміла про себе, в мене справи встали саме в тому порядку, в якому мали: книжки почали видаватися, якісь проєкти почали робитися нібито самі собою. Поезія — це те, що мене підтримує та підтримує інших.

— Що тебе тримає у прифронтовому місті?

— Земля. Мене тут тримає земля моїх пращурів. Мене тут тримає батько-священник. Не те щоб силою, але все-таки. На початку повномасштабного вторгнення, коли було порожнє місто і їздили лише скажені люди по ньому, у мене є машина, я їздила і возила батька на роботу, будемо так казати. Ми від початку негласно ухвалили це рішення всією сім’єю, що ми нікуди не поїдемо. Мене тримали мої великі собаки, які під час повномасштабного вторгнення, на жаль, пішли від мене. Мене тримає те, що власне я проговорюю у своїй поезії: якщо ми звідси підемо, то хто буде тримати це місто?

— Що робить поетка на війні і що робить війна з поеткою?

— Це дуже дивна штука: що робить поетка на війні. Ну, поетка ще не на війні, а у війні. Я довго осмислювала, чи долучатися мені до лав збройних сил. І моя позиція така, що рано чи пізно доведеться це зробити. І я до цього готова певним чином. Поетка пише про війну. Конкретно ця поетка пише лише про те, що відчувала, бачила на власні очі. Про попередню збірку “Відчаєспинне” багато українських критиків говорили, що це своєрідний щоденник війни. Я в чомусь згодна, в чомусь незгодна, але там важать дати. Якщо подивитися на історичний контекст, який ці дати огортає, зрозуміємо, про що власне йдеться. 

Я дійшла до того висновку, що поезія — це єдине мистецтво, яке може настільки швидко рефлексувати, настільки швидко перетравлювати всі події і полегшувати, давати іншим полегшення сприйняття того хаосу, жаху, болю, в якому ми перебуваємо. Що робить війна з поеткою? Війна забирає любимих людей, війна забирає друзів. Забирає на війну. Забирає в буквальному сенсі, вбиваючи їх. Війна обмежує нас в дуже багатьох, здавалося б, незначних речах, які ми не помічаємо, але вони для нас важать. вони говорять про нашу свободу. Наприклад, поїхати вночі після написання тексту до найближчого Макдрайву і взяти собі американо — це про свободу. А зараз я не можу собі цього дозволити.

Війна — це про те, що змінюються наші зв’язки. Спочатку війна відсікла все зайве. Потім війна зміцнила те, що набулося. Війна дає нам розуміння наскільки важливе життя як прояв, як ми можемо жити тут і зараз, не відкладаючи нічого. Але при цьому війна забирає здатність радіти: ти видаєш чергову книжку, але ти не радієш. Ти як менеджер відзначаєш: “Чергова задача зроблена”. Повертаєшся і робиш якусь наступну задачу. Тому що ці задачі в українському культурному процесі важать. Нам важливо зараз видавати книжки. Нам важливо зараз писати. Важливо доїхати до Німеччини та презентувати свій проєкт. Важливо про нього говорити на міжнародній арені. Це важить, бо це дає всім іншим людям розуміння про те, що ж із нами відбувається. Інколи достукатися до них можна виключно через поетичні тексти, наприклад.

— Тобто з виразом, що “музи мовчать, коли говорять гармати”, ти незгодна?

— Мене завжди коробила ця фраза, оскільки я не розуміла: як поезія, те, що підтримує нас в наші найтяжчі моменти, — невдале кохання, негаразди в родині, якісь втрати потужні, — в найстрашніший час, коли приходить війна, повертається до тебе спиною і йде? Ні! І це доводять багато моїх друзів. вони через мистецтво транслюють цю війну, вони перепрацьовують її, вони дають можливість поглянути на неї під іншим кутом, і це дуже важливо. 

Це теж джерело інформації, яка просто народжується в мистецтві й залишається в ньому. Може, це дасть наступним поколінням можливість зрозуміти, чим і ким ми були. Бо це ж складно уявити, в яких умовах нам доводиться жити і насаджувати це життя навколо себе. Я взагалі вважаю, що харківці — це якась окрема антропологічна група. Бо з тією впертістю, з якою ми продовжуємо це робити, жити на тому місці, куди вчора прилетіла ракета, можуть лише дуже вперті люди.

— Тоді твоя робота досить схожа з тим, що роблять правозахисники зараз — збирати голоси війни, передавати їх далі, до всього світу, коли йдеться про юристів, то до МКС.

— Хтось доносить правду про те, що відбувається, перебуваючи за межами країни, у примусовій еміграції. І це один голос війни. Хтось збирає статистичні дані, свідчення про воєнні злочини, досліджує все це. Це інший голос війни. Хтось пише про це поезію. Хтось різьбить про це в дереві. Це величезна командна робота. Менеджера в нас немає.

— Розкажи про проєкт “Треті діти”.

— Проєкт “Треті діти” був презентований в Берліні, Кельні і Харкові. Це двомовний проєкт, дуже об’ємний. Ми його робили два роки. Ц жовтні 2022 року ми зробили виставу разом з музикантом Сергієм Давидовим. Ми взяли тексти, його музику, ми взяли Кирила Лукаша як режисера… І в Єрмілов-центрі в Харкові, при наявності в Харкові 300 тисяч всього лише людей, блекаутів, ми зробили виставу з аншлагом.

“Треті діти” — це така філософська концепція, що всі ми треті діти. Вона покладена в один із текстів: перші діти пережили війну, народили дітей і дали все тим другим дітям для того, щоб вони добре жили, але дали у спадок також і війну. Другі діти не хотіли війни, вони хотіли полікувати свої родові травми, якимось чином вилюднити. Треті діти народились “і під тихим небом, і під тим, що горить і січе”.

Це велика коробка, в якій є платівка, книжка. Прибуток від цього проєкту піде 50 на 50 на наступні мистецькі проєкти і на купівлю того, що робить смерть ворогам. У проєкті дуже багато людей залучені. Нас підтримав харківський Будинок Нюрнберга, Світлана Чистякова. І для того, щоб апробувати цей проєкт у Німеччині, нам потрібні були якісні переклади. 

Ми звернулися до нині покійної Олександри Ковальової, яка провела з текстами просто якусь неймовірну роботу. Костянтин Зоркін створив дерев’яні панно: два для обкладинки і чотири використані в книзі. Дизайнерка Надія Величко, яка все це побачила і відчула. На платівці є голос Артема Сухіна, військового, який записував поезію, перебуваючи в окопі на той момент, оберігаючи Харків.

— Як проєкт сприйняли в Німеччині?

— Я зрозуміла, що інколи треба дуже примітивними, простими речами говорити. Я недаремно вибрала текст з іменами. І там імена такі, що їм теж зрозумілі. І вони розуміють, що це наші втрати, люди, які зараз перебувають у небезпеці, люди, які втратили свої будинки. Це конкретні люди.

“…щоночі я повторюю імена
всі які знаю
бережи їх Господи дай їм сил сповна
бережи Максима Сергія Андрія Артема
Олега Сергія Сергія Савву
Олександра Мар’яну Анну Марію
щойнонародженого Дмитра
хвору Олену
недужого Олексія
бережи їх всіх
всіх до кого дотягнеться Твоя рука
всіх для кого Ти остання надія
і Надію що при надії теж бережи
бережи їх всіх чуєш…”

— Ти працюєш на “Радіо Накипіло”. Саме радіо зараз є одним із небагатьох способів мовити на деокуповані й окуповані території. Подекуди там інтернету і зв’язку майже немає.

— Ми про це весь час пам’ятаємо. Наш етер перебивали. Ось і зараз на нас триває DDos-атака, і FM наш іде з перебоями. Це говорить про важливість того, про що ми говоримо. Всі, хто є в цій команді дивовижній, яку Євген Стрєльцов зібрав, це абсолютно дивовижні люди, які виходять в етер попри все. Через обстріли вимикалося світло, а ми доводили ці етери до кінця, бо ми знали: нас вибило з FM, але в нас є запис, або ми зараз на допоміжному обладнанні доведемо все до кінця, а потім це викладемо онлайн, для тих, хто зможе на сайті подивитися. Ми говоримо про тих, хто зараз знаходиться в окупації, ми говоримо про те, яким чином дітям долучатися до освітніх програм, як отримати правову допомогу.

— Чому твоя програма називається “Неспішні ранки”?

— У цьому захована філософія нібито про неспішність, але направду це про те, як зберегти себе — психологічно, ментально, фізично. Не просто дійти до перемоги, але зберегти себе настільки, щоби функціонувати після перемоги. Бо в моєму розумінні, найтяжчі речі як раз чекають на нас по перемозі. Інколи я просто говорю з митцями, а вони розповідають мені свій досвід проживання війни. І це дає радіослухачам якесь розуміння того, що вони не одні в цьому переживанні війни. 

Інколи це дуже конкретні речі. Це бесіди з психологами, психотерапевтами, психіатрами. Я не приховую того, що в мене діагностовано клінічну депресію. Я розповідаю, як я її проживаю, кажу про те, що мені необхідна підтримка лікарів. Я хочу зняти стигму з психіатрів. Бо в нас досі в суспільстві нібито соромно до цього лікаря звертатися. Є багато бесід з різноманітними реабілітологами. Розмовляю з цивільними, з військовими, з людьми різних професій. 

Я даю цим людям звучати у своїй унікальній манері неспішності задля того, щоб когось, можливо, заспокоїти, комусь дати надію, комусь дати твердь під ногами, комусь пояснити примітивні речі: як нам дихати при обстрілі? Якщо ми перелякалися, що нам робити? Ці нібито маленькі, незначні речі складають величну мозаїку, з якої, може, хтось бере собі щось корисне. Я на це дуже сильно сподіваюся, бо вся моя діяльність — і як поетки, і як волонтерки, і як радійниці, — направлена на те, щоб підтримати. Бо я знаю — як це, коли тебе не підтримують. І я знаю — як це, коли ти перебуваєш у депресійній ямі, і наскільки там некомфортно. Я не хочу, щоб там опинялися друзі, і близькі, і чужі мені люди. І якщо я маю голос і можу дозволити собі про це говорити, то я говорю і підтримую, чим можу.