Больова точка української системи виконання покарань

Звільнення за хворобою засуджених є однією з больових точок української системи виконання покарань.

Людина в Україні визнається найвищою соціальною цінністю. Повага до людської гідності, визнання її честі є керівною ідеєю в регулюванні суспільних відносин. Ця мета є однією з основоположних і у кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві.

Звільнення засудженого за хворобою за своєю суттю є проявом гуманізму, бо передбачає надання людині можливості отримати адекватну медичну допомогу в належних і більш комфортних умовах, які можуть сприяти одужанню і в кінцевому підсумку пов’язане з забезпеченням права на життя. Тому цей інститут не може містити правил, які суперечать самій ідеї інституту звільнення за хворобою. Водночас саме звільнення за хворобою часто пов’язане з порушенням прав людини, наслідком яких є смерті засуджених. Ми знайомі з численними випадками, які свідчать про доволі високий рівень жорстокості з боку судової влади та прокуратури і перетворюють покарання на довічне клеймо і суто каральний захід, спотворюючи таким чином мету покарання й кримінально-виконавчої діяльності.

Доволі важко пояснити, чому в правовій системі України інститут звільнення за хворобою набув таких ознак. Незрозумілим є таке вперте небажання судів та прокуратури звільняти важко хворих людей, які скоріше за все невдовзі після звільнення помруть. В чому сенс цієї наполегливості? Яку мету вона переслідує, чого прагнуть судді та прокурори?

Все це дає підстави стверджувати, що в кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві України звільнення за хворобою не відповідає гуманістичним наративам.

Практика застосування цієї підстави звільнення в Україні має негативні ознаки та тенденції. Проведені національні дослідження, а також рішення ЄСПЛ вказують на те, що звільнення за хворобою має цілу низку правил, які порушують права людини та є антигуманними. Статистика свідчить, що у 51, 39% випадків суди задовольняли подання про звільнення за хворобою, відповідно у 44,19%, у 4,42% провадженнях подання лишалося без розгляду у зв’язку зі смертю засудженого. Адже майже у половині випадків суди відмовляли у задоволені подань. При цьому показовим є те, що у 44,14% описаних вище випадків суд відмовляв із посиланням на обставини та факти, які не мали жодного відношення до предмета подань (наприклад, на те, що засуджений не став на шлях виправлення, має багато стягнень тощо).

Такий стан вступає у пряме протиріччя як зі сформульованою підставою звільнення (за хворобою), і, відповідно, з предметом подання, так і з доволі обширною практикою ЄСПЛ у подібних провадженнях (зокрема, проти України). Суд вказував на те, що у провадженнях, пов’язаних з розглядом питання про можливість звільнення за хворобою, необхідно досліджувати обставини, які характеризують медичний стан в’язня; адекватність медичної допомоги, яка надається в умовах утримання; доцільність утримання з огляду на стан здоров’я заявника.

Адже розглядаючи подання про звільнення засудженого за хворобою, суд повинен залишатися в межах предмета подання та розглядати питання, пов’язані саме з хворобою та фізичним станом засудженого.

В цьому сенсі ст. 84 КК УКраїни та ст. 154 КВК України містять положення, які зобов’язують суд ґрунтувати своє рішення про звільнення за хворобою на обставинах, які жодним чином не пов’язані зі здоров’ям людини. Обидві норми закону вимагають дослідити тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, особу засудженого та інші обставини справи.

Такі положення є не лише нелогічними та безглуздими, але й прямо порушують норми процесуального закону, який запроваджує такі принципові положення, які визначають необхідність дотримання предмета доказування та дотримання дослідження тих обставин, які входять у предмет відповідної ініціюючої заяви/ документу/ акту тощо. Крім того, врахування тяжкості вчиненого злочину фактично вказує на “подвоєння” надання кримінально-правової оцінки поведінки засудженого: перший раз — під час розгляду матеріалів кримінального провадження судом, засудження особи і винесення вироку, другий — під час розгляду питання про звільнення за хворобою. Фактично мова йде не лише про підміну предмета подання про звільнення, а й про повторне “засудження” людини, бо тяжкість і характер вчиненого злочину знов вплине на відбування покарання й існування кримінально-виконавчих відносин. Разом з тим тяжкість злочину, особа засудженого та інші обставини справи вже досліджувалися судом і були ним оцінені у первісному вироку та потягли за собою призначення певного покарання. Отже, кара лишається незмінною, впливає на стан засудженого і є стигматизацією особи.

Адже чинне національне законодавство містить значні процесуальні суперечності, які фактично вимагають від суддів відходити від розгляду предмета подання і зосереджуватися на деталях, які вже отримали юридичну оцінку, закріплену у вироку.

Другий критерій, встановлення якого вимагає закон — це те, що хвороба повинна перешкоджати відбуванню покарання. Знов таки, як свідчить судова практика, це питання майже ніколи не є предметом розгляду судами. Хоча саме воно повинно бути і є вирішальним у питанні про те, чи можна звільняти хворого засудженого.

Іншою перешкодою для належного функціонування інституту звільнення засуджених за хворобою є запровадження Міністерством юстиції України Переліку хвороб, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання (затверджений спільним Наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 15.08.2014 № 1348/5/572 “Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі”). В той час, як Закон не містить жодних обмежень щодо наявного у засудженого захворювання, висуваючи як вирішальний критерій те, що захворювання перешкоджає подальшому відбуванню покарання, вказаний Наказ запроваджує додаткові обмеження можливості подання заяв про звільнення за цією підставою. Адже якщо захворювання відсутнє у Переліку, попри те, що воно дійсно перешкоджає відбуванню покарання, у засудженого відсутні підстави для надіслання подання до суду. Це класичний приклад того, як підзаконний нормативний акт обмежує дію закону. Це є неприпустимо не лише з огляду на негуманність, порушення прав людини, а й з огляду на порушення принципів побудови та ієрархії нормативних актів в Україні, бо суперечить ст. 6 Закону України “Про нормативно-правові акти”.

Всі наведені обставини неодноразово були предметом розгляду ЄСПЛ і завжди закінчувалися констатацією наявності порушення прав людини і, як наслідок, прийняттям рішень проти України.

Виходячи з вказаного сьогодні, є необхідним внесення змін у Кримінальний кодекс України та Кримінально-виконавчий кодекс України.

Метою таких змін повинно стати вдосконалення порядку звільнення засуджених до позбавлення волі від відбування покарання за хворобою, а також забезпечення гуманізму та поваги до людської честі в практиці виконання кримінальних покарань.

Зміни повинні визначити серед обставин, які підлягають встановленню під час розгляду подань про звільнення за хворобою, ті, які мають безпосереднє відношення до предмета таких подань і здатні продемонструвати реальний стан засудженого, щодо якого розглядається таке подання. Йдеться про врахування при звільненні фізичного стану засудженого та медичного прогнозу щодо його здоров’я; адекватності, повноти та потенційних можливостей медичної допомоги, яка надається у кримінально-виконавчій установі;доцільності подальшого відбування покарання з огляду на стан здоров’я засудженого, його здатності підкорятися умовам і порядку відбування покарання, брати участь у запроваджених в установі заходах, зокрема, навчанні, праці, виконанні поточних завдань, вимог, правил та внутрішнього розпорядку установи, а також інших обставин, які вказують на перешкоджання/неперешкоджання захворювання засудженого відбуванню покарання.

Зміни повинні передбачати обов’язкове приведення всіх підзаконних актів у відповідність до наведених правил та виключення всіх додаткових умов, які фактично обмежують можливість застосування інституту звільнення за хворобою до засуджених.

І звісно зміни повинні стимулювати повний відхід судів від застосування застарілих судових прецедентів радянських часів. Йдеться про Пленум Верховного Суду України — зокрема Постанову № 8 від 28.09.73 “Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу”. Цей документ є застарілим як з огляду на значну зміну законодавства, так і з огляду на суттєві зміни у суспільних відносинах та їх розумінні. Змінилися форма та дух закону і тому вказана Постанова Пленуму повинна піти в історію.