Я хотів би перелічити декілька проблем, які виникають під час процедури звільнення від відбування покарання через хворобу. Перш за все, я хотів би зазначити: як правило, адміністрація установи хоче, щоб тяжкохворі були звільнені, тому що саме на установу лягає тягар утримання таких в’язнів, які можуть не ходити, бути повністю сліпими тощо, і це для них дуже складно.
Далі — щодо лікарської комісії. Вона так само бачить, що людина дуже хвора і її потрібно звільнити… А от той Перелік хвороб, який був затверджений, на мій погляд, має суттєві недоліки.
Зазначу, що раніше він взагалі не був публічним, і вперше я його опублікував у 1994 році в журналі “Права людини в Україні” №7, який був повністю присвячений проблемам нашої кримінально-виконавчої системи. Ті недоліки, які тоді були у переліку, у подальших редакціях дещо пом’якшили, але все ж таки там залишилися проблеми, про які ми писали. На жаль, їх і досі не усунено.
По-перше, майже всі хвороби, перелічені як підстава для звільнення, вказують на дуже серйозні стани — їх можна назвати термінальними. Як правило, люди, яких таки звільняють за рішенням суду, живуть уже недовго після цього. Дуже часто в’язні помирають, навіть не дочекавшись рішення суду — і таке трапляється часто, за нашими спостереженнями.
По-друге, у цьому Наказі немає можливості звільнення за сукупністю хвороб. Кожну хворобу розглядають окремо, а механізму звільнення за їх комплексом немає. Йдеться про випадки, коли окремо жодна хвороба не перебуває на останній стадії, але разом вони створюють ситуацію, коли людина дуже страждає, і її звільнення було б, очевидно, гуманним.
По-третє, навіть коли є бажання адміністрації та позитивне рішення лікарської комісії (ЛКК), усе далі впирається в суд. І тут, на мій погляд, найбільша проблема — саме в судах.
Ми проводили дослідження судових рішень за статтею 84 КК України, за якою, власне, і звільняють за станом здоров’я. Його розпочали у 2021 році й завершили вже після початку війни, тому належної уваги до його результатів тоді, так би мовити, не вдалося привернути, але воно дуже показове. Керівником дослідження був наш провідний адвокат Геннадій Токарев.
З цього приводу ми писали до Верховного Суду України, наводячи конкретні приклади рішень про відмови, і отримали цікаву відповідь, підписану паном Кравченком, головою Кримінальної касаційної палати ВСУ. Він зазначив, що суд має керуватися статтею 84 КК, де написано, що при вирішенні питання суд враховує тяжкість злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.
Я розумію, що у суддів є певні обмеження і вони не можуть виходити за межі цієї статті. Але хочу наголосити на іншому: сама логіка цієї статті, на мій погляд, є щонайменше суперечливою. Вона фактично ігнорує те, що я назвав би аксіоматичною ієрархією цінностей прав людини. А ця ієрархія така.
Що вище за закон? — Правда. Що вище за правду? — Справедливість. Що вище за справедливість? — Милосердя. А вище за милосердя — любов.
І я хочу підкреслити, що цей постулат — що милосердя вище за справедливість — має біблійну природу. Я не маю часу детально це пояснювати, але кожен, хто захоче, може в цьому переконатися.
Так от, цей постулат, що милосердя вище за справедливість, очевидно суперечить другій частині статті 84 КК у тому фрагменті, який я цитував. Оскільки насправді коли людина тяжко хвора, коли вона знаходиться в ув’язненні, а в пенітенціарних закладах фактично немає паліативної допомоги — говорімо відверто, її просто нема — і коли людина не отримує належного догляду, коли страждає, коли не отримує в достатній кількості необхідних ліків, тому що вони просто не передбачені в установах позбавлення волі (наприклад, наркотичні знеболювальні), — у такій ситуації думати про тяжкість злочину абсолютно неправильно.
Я би пропонував ініціювати зміни до цієї статті, щоб подолати ту суперечливість, про яку я сказав.
