Смертність у місцях несвободи: як недосконалі механізми звільнення прирікають тяжкохворих засуджених

© Depositphotos

Смертність як індикатор виконання державою позитивних зобов’язань

У місцях несвободи люди повністю залежні від держави.
Саме держава контролює:

• доступ до медичної допомоги,
• умови утримання та лікування,
• своєчасність реагування на погіршення стану,
• можливість направлення до цивільних лікарень,
• своєчасне звільнення за станом здоров’я, коли подальше тримання стає несумісним зі стандартами статті 3 ЄКПЛ.

Таким чином, кожна смерть у місці несвободи є індикатором того, наскільки держава забезпечує позитивні зобов’язання щодо охорони життя та запобігання нелюдському поводженню.

Статистика, яка не потребує тлумачень

За офіційними даними Центру охорони здоров’я ДКВС, у період з 2018 року по серпень 2025 року померла 201 особа, засуджена до довічного позбавлення волі. 179 із них — від хвороб. Це 89% усіх смертей.

Решта:

• самогубства — 11,
• нещасні випадки — 2,
• інші причини — 2,
• “природна смерть” — 7 (всі також пов’язані зі станом здоров’я).

Щороку система “втрачає” від 22 до 36 людей, і цей показник залишається стабільним

Ці дані свідчать про одне: довічно ув’язнені становлять групу, в якій системні проблеми медичної допомоги та процедури звільнення проявляються найбільш виразно.

Чому саме ця категорія демонструє таку смертність?

Вік і хвороби накопичуються, а умови не пристосовані для догляду

Українські пенітенціарні заклади не мають:

• системи довгострокового догляду,
• належної паліативної допомоги,
• адекватного знеболення,
• умов для маломобільних або тяжкохворих осіб.

Установи проєктувалися не як місця медичного догляду, а як об’єкти ізоляції.

Механізм звільнення працює повільніше, ніж прогресує хвороба

Процедура, яка має рятувати життя, виглядає так:

• медична частина зволікає з оформленням документів,
• лікарська комісія працює з затримками,
• прокурор традиційно заперечує,
• суд розглядає клопотання місяцями.

Термінальні діагнози не дають місяців, але процедура їх вимагає.

Судова дискреція зміщена від медичних критеріїв до каральних

Стаття 84 ККУ дозволяє суду оцінювати не лише медичні дані, а й :

• тяжкість злочину,
• “особу засудженого”,
• характеристику.

Ці критерії не мають жодного зв’язку зі станом здоров’я або ризиком неналежного поводження.

Прокурорські заперечення стали системною практикою

За дослідженням ХПГ:

• у 82% справ суди копіюють позицію прокуратури,
• у тому числі у справах, де тримання вже суперечить стандартам статті 3 ЄКПЛ.

Таким чином, саме прокурорська позиція створює непереборний бар’єр між людиною та її правом на звільнення.

Смертність — це прямий наслідок конфігурації влади всередині процедури звільнення

Сьогодні баланс виглядає так:

• лікар залежить від завідуючого;
• завідуючий — від керівництва установи;
• установа — від ЦОЗ ДКВС;
• суд залежить від позиції прокуратури.

А людина зависає між усіма цими ланками одночасно.

У результаті:

• будь-яка затримка призводить до прямого ризику смерті;
• заперечення прокурора фактично блокує звільнення;
• оцінка “особи засудженого” відсуває медичні критерії на другий план;
• відсутність незалежної експертизи створює очевидний конфлікт інтересів.

Тому смертність формується не через діагнози, а через архітектуру процедури.

П’ять системних рішень для зменшення смертності

Ці пропозиції доповнюють, а не дублюють необхідність оновлення Переліку хвороб та обмеження судової дискреції.

1. Офіційне визнання смертності індикатором державної відповідальності

Потрібно щорічно публікувати аналітичний звіт:

• з розподілом смертей по установах,
• оцінкою маршрутів пацієнтів,
• Фіксацією затримок у наданні допомоги або звільненні.

2. Відкрита статистика preventable deaths (смертей, яких можна було уникнути)

Треба чітко визначити:

• на якому етапі відбулася затримка,
• який орган не виконав функцію,
• які дії могли запобігти смерті.

Це відповідає європейській практиці встановлення системних порушень права на життя..

3. Реформа ролі прокуратури

Прокурор повинен бути гарантом законності, а не стороною, що блокує процедуру звільнення.

Необхідно:

• законодавчо обмежити можливість прокурорів оскаржувати рішення про звільнення в разі термінальних діагнозів;
• запровадити обов’язкову оцінку дій прокуратури, якщо смерть настала після її заперечень.

4. Запровадження незалежної медичної експертизи у справах про звільнення

ЦОЗ ДКВС не може оцінювати власну неспроможність. Потрібен зовнішній, цивільний, незалежний медичний орган.

5. Перехід від медичної процедури до моделі risk-based approach (підходу, заснованого на ризиках)

Ключове питання має звучати так: чи є подальше тримання людини в місці несвободи несумісним із її життям і стандартами статті 3 ЄКПЛ?

А не

• чи входить діагноз до Переліку,
• чи характеристика засудженого позитивна
• чи злочин тяжкий.

Висновок

Смертність у місцях несвободи не може бути виправдана чи прихована. 201 смерть за сім з половиною років — це не медична статистика. Це юридичний та інституційний симптом. Висока смертність — наслідок не хвороб, а несвоєчасних і неефективних державних рішень. Якщо ми справді хочемо її зменшити, потрібно змінювати не діагнози, а правила, від яких залежить, чи матиме людина шанс жити.