Василю Мульку було 47 років, Юрію Гирижуку — 33, Максиму Сідегову — 37. Одноліток останнього, 37-річний уродженець Пензенської області Сергій Тужилов, прийшов в Україну з окупаційною армією і вчинив воєнний злочин, долучившись до смерті полонених Василя, Юрія і Максима. Згодом сам потрапив у полон і з рештою — на лаву підсудних. Провину визнав, зі слідством співпрацював. Просив не присуджувати довічне: “Я дійсно це вчинив. Я каюся в цьому. Я щиросердно в цьому зізнався, тому я прошу не карати мене повною мірою... Не довічне увʼязнення. Я хочу попросити пробачення в родичів за те, що я таке вчинив”.
Що передувало?
Цього тижня Холодногірський районний суд Харкова завершив розгляд справи про страту військовополонених на Вовчанському агрегатному заводі. Злочин стався влітку 2024 року. Досудове розслідування розпочалося лише в жовтні: наприкінці вересня в полон потрапили росіяни, які й розповіли про розстріл.
Серед полонених ворогів опинився і такий собі “Алтай”, заступник командира гранатометного відділення мотострілецької роти 82-го мотострілецького полку 69-ї мотострілецької дивізії збройних сил РФ Сергій Тужилов. Під час повторного наступу на Харківську область у 2024 році саме його підрозділ зайняв територію Вовчанського агрегатного заводу. До того як потрапити на Харківщину, Тужилов встиг повоювати — у Південній Осетії, Сирії. Був він і серед “вєжлівих людєй”, які захоплювали Крим. У 2022 році він отримав строк за розбій, але відправився не за ґрати, а воювати в Україну (за інформацією СБУ, у Тужилова є ще одна судимість: у 2017 році — за наркоторгівлю). на території РФ у 2017 році за ч. 1 ст. 228 КК РФ та у 2022 році за ч. 2 ст. 162 КК РФ
“16 червня 2024 року беззбройний український військовослужбовець — гранатометник — втративши орієнтацію у зоні бойових дій, потрапив на позиції російських військ на території заводу, — розповідали в прокуратурі у серпні минулого року, коли росіянину оголосили підозру. — Відсутність зброї та переважаючі сили противника змусили його здатися. Після допиту, який проводив обвинувачений разом з іншими військовими, зібрана інформація була передана командуванню, і надійшов наказ на вбивство полоненого”.
“Алтай” наказав військовослужбовцю з позивним “Кот” застрелити полоненого на контрольно-пропускному пункті заводу. Наказ було виконано.
2 липня 2024 року в полон потрапили ще двоє українських бійців. На агрегатному заводі окупанти влаштували їм допит. А після того “Алтай”, отримавши від командира настанову “Отправьте их к Бандере”, особисто застрелив у голову одного з полонених. Другого стратив “Кот”.
У прокуратурі розповідали, що через активні бойові дії в місці скоєння злочину, справу було вести нелегко. Тіла загиблих так і не знайшли, вони, вірогідно, залишилися на території агрегатного заводу
“Найважчим було встановити, ким були потерпілі, — заявив прокурор Микита Дальока. — Ми знали про факт розстрілу, але не знали, хто були потерпілі. У нас не було можливості дістатись до тіл. Тобто вся ця справа збиралась по кожному зниклому безвісти. Потім вже з’явилися більш суттєві докази, радіоперехоплення, навіть запис з дронів. Ми встановили конкретних захисників, які могли бути тими, хто був розстріляний”.
Фото зниклих безвісти українських військовослужбовців показали полоненим росіянам з агрегатного. І лише коли кожен із них — незалежно один від одного — впізнав загиблих на світлинах, правоохоронці зрозуміли, що їм вдалося встановити імена потерпілих: Тужилов організував страту Василя Малька та Юрія Гирижука, а Сідегова застрелив сам.
Суд
Справу передали до суду у серпні 2025 року. Тужилова звинуватили у жорстокому поводженні з військовополоненими, поєднаному з умисними вбивствами, вчиненими за попередньою змовою групою осіб (ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 438 КК України). Крім того, рідні загиблих українських воїнів — загалом шестеро осіб — висунули цивільні позови: вони просили стягнути з “Алтая” 51 мільйон гривень компенсації. Інтереси родин представляла на суді Таміла Беспала.
— Усі убиті не мали великого досвіду військової справи, — розповідає вона. — Дехто з них лише встиг закінчити навчання. Вони потрапили на цю операцію і загинули, захищаючи свою землю. Вони захищали всіх нас…
Адвокатка згадує про Василя Мулька: він мобілізувався в березні 2024 року, пройшов базову підготовку і прибув до своєї військової частини на лінію фронту 12 червня, за чотири дні до загибелі.
На суді Тужилов свою провину визнав, але весь час наголошував на тому, що, як “підневільна людина”, просто виконував наказ і не міг вчинити інакше.
Прокурор у відповідь наголосив, що людина не має виконувати злочинні накази: “Не підлягають кримінальній відповідальності особи, які відмовляються виконати явно злочинний наказ. А це був явно злочинний наказ — розстріляти беззбройних військовополонених, які, відповідно, до всіх норм міжнародного гуманітарного права повинні бути захищеними”.
Втім, Тужилов наполягав, що на тонкощах міжнародного гуманітарного права і правилах поводження з військовополоненими, мовляв, взагалі не знається. Таміла Беспала йому не вірить:
— Я не думаю, що людина, яка все своє життя віддала професійній військовій справі, війні, не усвідомлює, що вбивати полонених — це злочин!
Захисник Тужилова просив суд врахувати поведінку росіянина під час розслідування і покарати його, відправивши за ґрати на 15 років. Прокуратура була непохитна: лише довічне.
“Трьох українських військовослужбовців, живих, беззбройних, повністю підконтрольних противнику, було позбавлено життя після того, як вони здалися в полон, — наголосив Микита Дальока. — Вони не загинули в бою, їх не вбила випадкова куля, вони були розстріляні після допитів, після наказів, після усвідомлених рішень конкретних людей. Це не випадковість, це не перевищення, це система”.
Таміла Беспала теж вважає “Алтая” частиною більшого механізму, який працює, щоб вбивати українців:
— Ми бачимо тут пана Тужилова, але насправді ми бачимо представника системи: щодня хтось стріляє, хтось запускає дрони, хтось ракети. Ми живемо в Харкові, ми щодня з цим стикаємося!
...Після одного з засідань, на якому була присутня преса, японський журналіст спитав Тужилова: “Ви вбивали лише українських солдатів?”
— На цій війні? — здивовано перепитав росіянин.
Вирок
Суд визнав Тужилова винним у співучасті у вчиненні воєнного злочину (ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 438 ККУ) і у жорстокому поводженні з військовополоненими, що спричинили загибель людини (ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 438 ККУ). Покарання — довічне позбавлення волі. Цивільні позови судді задовольнили частково: кожен з шести позивачів отримав по два мільйони гривень. Тужилов заявив, що не подаватиме апеляцію і розраховує на обмін до Росії.
Відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, з комбатантами, які склали зброю, слід поводитися гуманно: “Будь-який незаконний акт чи бездіяльність з боку держави, що тримає в полоні, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, що перебуває під її охороною, забороняються”. Втім, велика кількість повідомлень про страти українських військовополонених, численні радіоперехоплення та свідчення захоплених в полон росіян дають підставу вважати, що злочин є “погодженим” з російським командуванням.
Публікація цього матеріалу стала можлива завдяки підтримці міністерства закордонних справ Нідерландів
