…5 листопада 1972 року четверо хлопців із села Росохач на Тернопільщині — Володимир Мармус, Петро Винничук, Петро Вітів і Володимир Сеньків — вирушили в ліс. Із собою взяли свічки, образ Пречистої Діви Марії, хрест. Знайшли тиху галявину.
“То було таке місце, що там колись часто бували оунівці, — згадував Петро Винничук. — Там недалеко була криївка. Ми вирішили скласти присягу так, як ОУН-УПА, щоб себе відчути такими ж людьми. Володимир читав текст при свічках, ми всі три при тім вклякнули на коліна. Правда, прапора в нас не було, бо з матеріалом не так-то просто було, аби пошити український прапор. Ми чотири чоловіка склали присягу”.
Слова для присяги написав Володимир Мармус: “...Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність...” Завершувалася присяга словами: “Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі”.
Згодом ці ж слова повторили ще п’ятеро юнаків: Микола Мармус, Андрій Кравець, Микола Слободян, Микола Лисий та Степан Сапеляк. Перша акція групи припала на жовтневі свята: хлопці позривали вивішені напередодні червоні прапори у рідному Росохачі.
“Після цього друга наша акція була — помстити їм за могилу, що була на честь січових стрільців у нас тут символічно насипана людьми, — розповідав Петро Винничук. — Тут наші парторги — ну, я так розумію, це була вказівка з району, — вони воєнного бульдозера сюди загнали і зруйнували могилу. То ми сказали собі, що їм за то здалося відомстити — знищити пам’ятник ‘воинам-освободителям’, як то вони називали цього воїна-загарбника, який на українську землю приніс поневолення, а не волю. Його пошкодили якраз перед їхніми святами — то для них дуже страшне було. Це зробили Сеньків Володимир і Вітів Петро — пішли й пошкодили пам’ятник”.
Напередодні нового року хлопці слухали “ворожі голоси” і почули по Радіо Свобода, що 22 січня українська діаспора в США збирається відзначати День самостійності України, присвячений 55-й річниці Четвертого Універсалу УНР (саме цей документ проголосив у 1918 році незалежність Української Народної Республіки). ‘Росохацька група’ вирішила доєднатися до ювілею у власний спосіб: організувати акцію у Чорткові. Заздалегідь купили шпалерний папір і тканину — синю та жовту. Плакати писали великими літерами, так, щоб їх легко можна було прочитати з відстані в 10-20 метрів. Планували наклеювати їх високо, щоб не можна було одразу зірвати. Володимир Мармус розповідав:
“Цю справу ми зробили в ніч на 22 січня 1973 року. Зроблена вона була, можна сказати, блискавично. Хоч то була досить холодна пора, вітер зі снігом, у руки було холодно, але хлопців було досить, ми поділилися, хто де що має робити, розклеїли. Я сам особисто з Вітівим піднімав прапори. Звичайно, ми клеїли й листівки, але в чотирьох місцях ми вдвох здерли ті радянські прапори і на їхнє місце підняли синьо-жовті. Перший прапор ми підняли на критому ринку, другий — на кінотеатрі ‘Мир’ . Щоправда, ми хотіли також встановити коло райкому партії на флагштоку, але він був так закріплений, що ніяк не вдалося його зняти. Так що в нас і п’ятий прапор був, то ми його там на якомусь дереві й залишили. Під час слідства він і не згадувався. А ще був у лісгоспі на флагштоці попри дорогу…Четвертий прапор ми піднесли на педучилищі, що наробило серед дирекції переполоху. На кожному місці, де висіли прапори, ми розклеювались прокламації, і не тільки там”.
Текст прокламації був таким:
“Дорогі товариші! Сьогодні минає 55 років від того дня, коли в Києві IV Універсалом Центральної Ради було проголошено самостійність української держави. Цей історичний акт продемонстрував волю українського народу, його споконвічне прагнення до незалежності. Проте сьогоднішня радянська офіційна історіографія намагається показати цю подію в очах нашого покоління як антинародну. Це грубе перекручення історичної дійсності з обуренням засуджує передова громадськість. Це засуджує кожний, кому дорогі інтереси нації.
Дорогі товариші! Гідно зустріньмо цю знаменну дату, яка по праву вважається нашим національним святом!
Хай живе вільна Україна!”
Також хлопці розклеїли гасла:
“Свободу українським патріотам!”,
“Ганьба політиці русифікації!”
“Хай живе зростаючий український патріотизм!”
“Свобода слова, друку, мітингів!”
Якщо інформація про перші акції “Росохацької групи” не дійшла до КДБ (сільська влада Росохача просто довго не повідомляла про те, що сталося, “нагору”), то зухвалий вчинок у Чорткові не міг залишитися непоміченим. Про ці події доклали Щербицькому в ЦК КПУ.
“Через деякий час я їздив у Чортків до родича… — пригадував Петро Винничук. — Я зайшов там у забігайлівку, в якій уголовники, я так зрозумів, за столом сиділи, бо там більше по-російськи балакали. Кажуть: ‘Ну, чекісти дають нам перцю! Недавно мене так били, що я ледве йшов — питають, чи не знаємо, хто би вивішував листівки чи прапори’”.
19 лютого прийшли за Степаном Сапеляком. А згодом забрали усіх.
“У вересні відбувся суд, — казав Володимир Мармус. — Дали нам різні терміни. Мені — шість ув’язнення і п’ять заслання, брату Миколі і Сапеляку — по п’ять і три, Сеньківу і Винничуку — по чотири і три, Слободяну з Кравцем — три і два, ну а Вітіва, як ще ніби малолітнього, хоч він на час суду вже ніби став дорослим, і Лисого Миколу не судили”.
…11 вересня 2022 року біля села Оскіл на Харківщині загинув, захищаючи Батьківщину, 30-річний десантник Василь Мармус, музикант, громадський діяч, син дисидента Володимира Мармуса. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Василь написав пісню про “Росохацьку групу” — “Брати по неволі”: “Синьо-жовтий прапор на святий День Злуки в старому Чорткові хлопці взяли в руки…”
У статті використані цитати з виданої Харківською правозахисною групою книги “Юнаки з огненної печі”.
