Скасування ст. 391 КК України перетворюється на гру в хованки або як задрапірувати радянські традиції

Новий Проєкт Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України щодо гуманізації законодавства у сфері виконання кримінальних покарань, який стосується скасування ст. 391 КК України, врахував деякі зауваження, які були зроблені нами на першу його редакцію. Водночас він не позбавився цілої низки положень, які беззаперечно вказують на існування стійкої пострадянської інерції в діях законодавця. І це тим більш дивно, враховуючи що сьогодні серед нормотворців майже не лишилося тих, хто насправді вірить у правильність радянських наративів та сподівається знов відтворити їх і жити у відповідності з ними.

Розглянемо ті положення, які на нашу думку, є неприйнятними, особливо з огляду на намагання вивести кримінально-виконавче законодавство на рівень європейських стандартів (які, справедливості заради, наразі є недосяжними для багатьох країн Європи).

Отже, проєкт № 15003 пропонує внесення до ст. 132 КВК нового абзацу 10, в якому передбачається запровадження переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях (секторах) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, виправних колоніях (секторах) середнього рівня безпеки чи звичайних жилих приміщеннях виправних колоній (секторів) максимального рівня безпеки до приміщення камерного типу (далі — ПКТ) виправних колоній (секторів) максимального рівня безпеки на строк від трьох місяців до одного року.

Ця зміна одразу викликає низку питань. Перше і головне серед них — питання про те, чим є такий захід впливу. Адже абз. 9 цієї ж статті містить вже можливість переведення засуджених до ПКТ. У загальному вигляді це виглядає як ще одна можливість суворого впливу на засуджених, яка не містить жодних вирізняльних ознак, критеріїв чи додаткових вимог (порівняно з абз. 9), а фактично є дублюванням. Основна відмінність полягає у більш тривалому терміні такого заходу впливу.

Але у такому разі постає ключове питання: в чому різниця і яка правова природа цих двох заходів впливу?

Розглядаючи подальші пропозиції щодо змін законодавства, ми спробуємо або отримати відповідь на це питання, або впевнитися в тому, що ця різниця є штучною. Але перш ніж продовжити, ми звертаємо увагу на те, що норми закону повинні мати певні зв’язки. Зокрема, норми повинні бути логічно пов’язані, мати системні та структурні зв’язки. Інакше кажучи, закон повинен бути послідовним та утворювати зрозумілий механізм, спрямований на досягнення певного ефекту у суспільних відносинах. Ці правила юридичної техніки необхідно тримати у свідомості, створюючи закон та аналізуючи його.

До частини 1 ст. 133 КВК України запропоновано внести другий абзац такого змісту:

“Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної колонії полягає в умисній відкритій, демонстративній, систематичній (не менш як три рази протягом року) відмові особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, від виконання законних вимог представника адміністрації виправної колонії, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, за які вона була піддана протягом року стягненню у виді поміщення до приміщення камерного типу”.

Це положення взагалі є важким для сприйняття та реалізації. Щодо нього цілком природньо можуть виникнути такі питання: чи означають сформульовані правила, що особа, яка вчинює “злісну непокору” кожного разу повинна бути піддана поміщенню до ПКТ? З тексту абзацу не випливає єдино можливого висновку щодо цього питання. Друге, але не менш вагоме питання: якщо особа кожного разу піддавалася стягненням (а це беззаперечно, бо не реагувати адміністрація не може), то тоді за що вона буде відповідати у разі настання цієї примарної «злісної» непокори? Отже, якщо були порушення і за них застосовані стягнення, це означає, що відбулася певна “компенсація” негативної поведінки засудженого шляхом застосування стягнення. У такому випадку застосування ПКТ буде надмірним та суто караючим заходом. Наступні питання вже є більш “технічними”, але не менш значущими: чи повинен на момент застосування стягнення за “злісну” непокору засуджений вже відбути стягнення у виді поміщення до ПКТ? Як бути, якщо засуджений вчинює “непокору” під час перебування у ПКТ?

Усі ці питання залишаються відкритими і точно потягнуть за собою складнощі й суперечності під час реалізації нової санкції.

Але найбільш важливим питанням залишається питання про доцільність запровадження відповідальності за “злісну” непокору.

Ми маємо справу з новим складом правопорушення, зміст якого залишається нечітким і таким, що суперечить принципам юридичної відповідальності. Його склад фактично утворюється тоді, коли ми маємо елемент дисциплінарної преюдиції. Ця ознака є дуже важливою, оскільки без неї за формальними ознаками склад не виникне. Якщо припустити ситуацію, коли засуджений вчинює умисну відкриту, демонстративну, систематичну (не менш як три рази протягом року) відмову від виконання законних вимог представника адміністрації виправної колонії, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, але при цьому з якихось причин він попередньо не був поміщений до ПКТ, то в нас не буде “злісної” непокори. Що це означає з погляду юридичної техніки та впливу заходу стягнення на засудженого? Це означає, що розглядувана санкція має формальний склад, основна кваліфікуюча ознака якого зосереджена на залякуванні засудженого та підвищенні “градусу” відповідальності. Інакше кажучи, якщо засуджений не злякався тримання у ПКТ, то тоді він вчинює злісну “непокору”. Якщо засуджений ще не відбував ПКТ, то ступень його небезпеки ще не досяг рівня неприйнятності. Адже акцент стоїть не на поведінці засудженого, а на її оцінці з боку адміністрації. Такий стан тягне цілу низку наслідків найбільш неприйнятним з яких є той, що вказує на маніпулятивність цього стягнення. Бо саме адміністрація буде вирішувати, чи стане засуджений злісним «непокорним», чи ні. Для засудженого наслідком цієї кулуарної гри є відбування покарання в ПКТ колонії максимального рівня безпеки.

Зважаючи на те, що статистично в Україні переважна більшість вироків призначається на строк від 3 до 5 років, застосування до засуджених поміщення в ПКТ за злісну “непокору” на строк в 1 рік призведе до того, що засудженому буде підвищено рівень безпеки утримання, і відповідно всі інші правообмеження на 20-30% від загального строку їх покарання.

Такий стан речей не лише суперечить меті покарання, а й доктринальним положенням відносно дисциплінарної відповідальності. Адже дисциплінарна відповідальність є значно більш м’яким видом санкції порівняно з кримінальною та адміністративною і тому за своїми наслідками для правового статусу особи не може дорівнювати, а тим паче перевищувати їх. Це особливо актуально для ситуацій, коли особа, до якої застосовуються такі заходи, перебуває під повним контролем держави. Якщо пояснювати простіше, то немає ніякої нагальної потреби засудженого, якого ми начебто намагаємося перевиховати та ресоціалізувати, поміщувати на тривалий час у більш жорсткі умови тримання та ще й стигматизувати його як “непокірного”. І все це за умови, що людина і так перебуває під повним контролем адміністрації.

Такий стан свідчить про виключно каральний та маніпулятивний характер санкції.

Наступна пропозиція (ч. 9 ст. 134), яка насправді і сьогодні існує у КВК України, це вказівка на те, що стягнення у виді поміщення засудженого до приміщення камерного типу накладається в разі безуспішного застосування інших заходів впливу.

Перше і найбільш чутливе питання: яким чином визначається “успішність” застосування стягнень? Кримінально-виконавче законодавство не містить жодних критеріїв “успішності” дисциплінарних санкцій. Адже ми знов бачимо оціночну категорію, яка надає надмірно високий рівень дискреції адміністрації установи для визначення того, чи є стягнення успішним, а також бачимо зміщення акценту на формальну ознаку, яка зовсім не пов’язана з поведінкою засудженого, а має стосунок виключно до оцінки поведінки адміністрацією установи.

Далі, абзац 10 цієї ж, 134, статті пропонується викласти в такій редакції: “Стягнення у виді переведення засудженого, який тримається у виправній колонії (секторі) мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, виправній колонії (секторі) середнього рівня безпеки чи звичайному жилому приміщенні виправної колонії (секторі) максимального рівня безпеки до приміщення камерного типу виправної колонії (сектору) максимального рівня безпеки застосовується за вчинення злісної непокори законним вимогам адміністрації виправної колонії”.

Тут ми бачимо перший критерій, який відрізняє ПКТ на 3 місяці від ПКТ на строк до 1 року. Причому з самої редакції абз. 10 не вбачається, про яку саме санкцію йдеться. Може, це стосується й 3-місячного ПКТ? Адже злісна “непокора” — це вид злісного порушення (виходячи з юридичної техніки викладення цього складу порушення, бо воно міститься у статті “Злісне порушення”).

Це перший момент, який вказує на те, що юридична техніка виконання документу є неналежною.

Ця неналежна техніка відкриває можливість застосовувати ПКТ на строк більш тривалий ніж 3 місяці до кого завгодно. Алгоритм такий: застосовується стягнення за будь-яку провину. Через деякий нетривалий час застосовується інше стягнення, а вже з третього разу можна застосувати ПКТ з посиланням на “безуспішність” застосування попередніх стягнень. Далі, навіть не чекаючи відбуття 3 місячного строку, можна застосовувати ПКТ за злісну непокору бо всі ознаки формально будуть дотримані. Адже виходить, що сформована маніпулятивна система стягнень.

Постає питання: для чого? Декларуючи гуманістичність пенітенціарної системи, водночас формується складна і суперечлива система стягнень, основою метою якої є збереження інструментів тиску на засуджених та маніпулювання їхньою поведінкою.

Звісно, що за допомогою закону можна впровадити формально “законні” санкції, але сам задум, сама концепція цієї системи санкцій, суперечить цілі ресоціалізації засуджених, спроб їх виправлення.

Також наведені недоліки конструкції, логічної та системної побудови ст.ст. 132, 133, 134 КВК України беззаперечно будуть призводити до формування негативної судової практики та в кінцевому підсумку закладають дуже надійне підґрунтя до подання потенційно успішних заяв проти України до ЄСПЛ.

Враховуючи все викладене, дійсно незрозумілою є мета запровадження поняття “злісна непокора”. Як ми вказували раніше в наших зауваженнях, поняття “злісної непокори” є радянською спадщиною, яка не має жодного змісту та сенсу. За кожне порушення можна накладати стягнення і це вичерпує стан порушення, компенсуючи його накладенням стягнення. Це і є дисциплінарною відповідальністю. Порушення і відбуття санкції повинне “знімати” питання про минулі порушення. Вони обліковуються, але не повинні бути стигмою. Але “злісна непокора” пов’язана саме зі стигматизацією особи. Адже засуджений може “накопичувати” відбуті стягнення. За таких умов кожен, хто отримав кілька стягнень, потенційно наражається на небезпеку стати носієм “злісної непокори”. Отже, це інструмент маніпулювання та можливість адміністрації переміщувати засуджених або погрожувати їм переміщеннями та погіршенням умов тримання.

Здається, що насправді цілком достатньо стягнень, які накладаються на засуджених за порушення, які вони можуть вчинити. І цим вичерпується їхня функція і вплив.

Тому нашою основною і єдиною пропозицією є не запроваджувати поняття “злісної непокори”, вилучити її з обігу в кримінально-виконавчих правовідносинах, залишити як історичний факт у минулому та залишити систему дисциплінарних стягнень, максимальною санкцією серед яких є поміщення до ПКТ на строк до 3 місяців.