Про працю засуджених у місцях позбавлення волі заведено говорити правильно. Ресоціалізація. Підготовка до звільнення. Трудова дисципліна. Можливість заробити. У теорії це схоже на проєкт повернення людини до нормального життя. На практиці, особливо в жіночих колоніях, праця — це ще й ключ до свободи. Саме зайнятість, “сумлінність” і показники виробітку суди часто беруть до уваги, коли вирішують питання про умовно-дострокове звільнення. Виходить проста формула: працюєш — маєш шанс довести “виправлення”; не працюєш або “не тягнеш” — шанс тане.
Тому коли праця організована в холоді, за непрозорими правилами, із копійчаними розцінками і такою оплатою, яка не дає відчути її цінність, під сумнів ставиться не лише дотримання трудових і соціальних гарантій. Під сумнів ставиться сама ідея ресоціалізації як зміни поведінки і повернення до правослухняного життя. Бо як можна “виправляти” людину через працю, яка принижує, виснажує і не дає жодної економічної опори?!
Історія перша. Холод і 157 гривень, яких ніхто не бачить
У Державній установі “Збаразька виправна колонія (№63)” жінки шиють спецодяг. Взимку в цеху вони працюють у верхньому одязі — не тому, що “так зручніше”, а тому що інакше холод пробирає до кісток. Ми бачили це і раніше: у грудні 2024 року під час моніторингового візиту фіксували ту саму проблему — в цехах був той самий “холод собачий”, а засуджені скаржилися, що протягом робочого дня неможливо навіть підігріти кип’яток.
Швейні машинки працюють без зупинки. Людські руки — ні.
Коли жінки простягають свої обморожені руки, це не вистава і не прохання про жалість. Це спосіб показати реальність, у якій вони працюють щодня: почервонілі кисті, набряклі пальці, висип, тріщини. Вони називають це “холодковою алергією”. Насправді — це банальна реакція організму на регулярну роботу в приміщенні, де холод став частиною виробничого процесу і давно перестав бути “форс-мажором”.
Швейна робота — це дрібна моторика. Коли пальці терпнуть, падає швидкість. Коли падає швидкість — падає виробіток. А тут виробіток — це не просто гроші. Це заохочення. А заохочення — це перспектива умовно-дострокового звільнення. Тобто холод у цеху б’є не лише по здоров’ю — він прямо впливає на шанс людини вийти раніше.
На стенді або в розрахунках можна побачити цифру: утеплений костюм “Майстер” — 157,10 грн. Але жодна жінка не отримує 157 гривень за “свій” виріб. Виробництво розбите на операції: одна пришиває кишеню, інша обробляє шов, третя вставляє блискавку. Розцінка дробиться до безглуздя. У підсумку 157 гривень перетворюються на кілька гривень за дію. Наприклад: прострочити дві кишені — 5 гривень.
Окрема проблема — форма оформлення праці. У ЗВК-63 вона часто здійснюється через цивільно-правові договори (ЦПД). Формально це можливо, але фактично жінка працює за встановленим графіком, у визначеному приміщенні, у виробничому процесі, під контролем адміністрації та з прив’язкою до плану. Це дуже схоже не на “разову послугу”, а на звичайні трудові відносини, лише замасковані під ЦПД. І саме тут починається системне звуження прав: відсутність чіткої й передбачуваної системи оплати праці, ризик невиконання мінімальних гарантій, відсутність оплачуваних відпусток і лікарняних, слабший захист від односторонньої зміни умов роботи. Додатково — ризик проблем із соціальним страхуванням і страховим стажем. У місці несвободи, де людина не може вільно змінити роботодавця і вільного вибору професії, така модель не виглядає нейтральною формальністю — вона підсилює залежність і беззахисність.
Засуджена О. працює тут щодня протягом кількох років. Вона говорить максимально просто: коли холодно — руки не слухаються. Якщо не виконаєш норму — не буде виробітку. Не буде виробітку — не буде заохочень. Не буде заохочень — умовно-дострокове звільнення можна не чекати. Фіксованого окладу немає.
На волі швачка, яка виконує співставну за складністю роботу, отримує орієнтовно 15—25 тисяч гривень на місяць; навіть у невеликих містах це часто 12—18 тисяч. Погодинна ставка — приблизно 80—150 гривень. У колонії “157 гривень за виріб” розпадаються на кілька гривень за операцію, а холод не враховується в нормі виробітку. Біль у пальцях — теж.
Чи формує така праця повагу до себе і до професії? Чи вчить вона правилам сучасного ринку? Чи сприяє ресоціалізації та соціальній адаптації? Скоріше — навпаки: вона вчить, що твоє здоров’я і твоя праця — дешеві, пояснювати нічого не треба, а людина завжди винна, якщо “не тягне” план.
Історія друга. Тепліше, але 11 гривень на рахунок
Інша установа — “Кам’янська виправна колонія (№34)”. 16 грудня 2025 року ми були там з моніторинговим візитом. За інформацією адміністрації, до праці залучено понад дві сотні засуджених. Тут принципово інша модель: в КВК-34 праця оформлюється трудовими договорами, і в цехах значно тепліше. Жінки не сидять у верхньому одязі, не ховають руки в рукава, не натягають капюшони. Але більш тепле приміщення само по собі не робить працю справедливою, якщо зарплата перетворюється на дріб’язок, а правила нарахувань — на чорну скриньку.
Відповідно до довідки, яку отримали наші партнери ГО “Захист в‘язнів України” про фактичні зарахування на особовий рахунок засудженої К., за п’ять місяців роботи — з жовтня 2025 по лютий 2026 року — їй було фактично зараховано 1 911,84 грн. Помісячно: жовтень — 243,36 грн, листопад — 519,83 грн, грудень — 166,26 грн, січень — 970,75 грн, лютий — 11,64 грн. Середній фактичний дохід — близько 382 гривень на місяць. А лютий — це 11 гривень 64 копійки, сума, яка в реальному житті не закриває навіть базових потреб, не кажучи вже про відкладання коштів на свободу чи підтримку родини.
У виробничих підрозділах за листопад 2025 року іншій засудженій нараховано 1 069,68 грн, після утримань — 534,84 грн. Іншій — 658,10 грн, фактично до виплати менш ніж 400 грн.
Формально трудові договори є, але з ними не зникає головна проблема: непрозорість. У договорах відсутня чітка система оплати — не визначено однозначно погодинну чи відрядну форму, немає зрозумілої формули розрахунку, яка дозволила б людині самостійно перевірити правильність нарахувань. У такій моделі засуджена фактично позбавлена можливості зрозуміти, що саме вона “заробила” і чому отримала саме стільки.
Окремо — соціальний захист. Надані документи не містять підтвердження нарахування та сплати єдиного соціального внеску. Без цього неможливо впевнено говорити про формування страхового стажу. А без стажу — немає повноцінного соціального захисту після звільнення. Тобто праця наче є, але її наслідки для майбутнього — під питанням.
Що об’єднує ці дві історії
В одній колонії — холод і цивільно-правові договори. В іншій — трудові договори й тепліше, але 11 гривень за місяць на особовий рахунок. В одній — “157 гривень за виріб”, які дробляться на копійки. В іншій — офіційні нарахування, які після утримань перетворюються на суму, що не має реального економічного сенсу.
Спільне одне: праця існує, але її цінність системно знецінена. А коли знецінена праця — знецінюється і ресоціалізація, бо вона не може будуватися на приниженні та ілюзії “заробітку”.
Ресоціалізація — це підготовка до життя на волі. Це означає — працювати в умовах, максимально наближених до ринку. Розуміти правила нарахувань. Мати можливість накопичити бодай мінімальний фінансовий ресурс. Не втратити здоров’я. Не втратити стаж. Не вийти на свободу з досвідом, де праця коштує менше за проїзд у маршрутці.
Холодний цех цьому не сприяє. 382 гривні “в середньому” — теж. 11 гривень у лютому — тим більше. Натомість формується протилежний досвід: твоя праця не варта пояснень, ти не маєш права ставити питання, ти маєш “виконувати”. І коли така жінка виходить на свободу без заощаджень, із незрозумілим страховим стажем і з досвідом роботи, який не має економічної ціни, це не соціальна адаптація. Це підвищення ризику повторного скоєння злочину.
Право на працю не припиняється за колючим дротом. Але воно втрачає зміст, коли праця відбувається в холоді, підмінюється ЦПД там, де фактично є трудові відносини, або оплачується так, що людина не може відчути ані цінності роботи, ані власної гідності.
Ми свідомо наводимо конкретні цифри й факти. І ми готові до взаємодії з правоохоронними органами: надати додаткові документи, вихідні розрахунки та іншу детальну, доказову інформацію щодо викладених обставин — для повної та неупередженої перевірки.
