Борис Захаров: “ДМС і СБУ допомагають іноземним авторитарним режимам переслідувати опозиціонерів”

Кілька тижнів тому українське суспільство сколихнула історія Аслана Хакімова, відомого волонтера, розробника наземних роботизованих комплексів для ЗСУ і, як виявилося, громадянина РФ. У 2015 році він незаконно перетнув кордон між РФ та Україною, тікаючи від переслідувань з боку російської влади. До Державної міграційної служби з проханням надати йому притулок в Україні чоловік не звернувся, щоб не ризикувати: видворення до Росії означало би для нього смертну кару. Десять років Хакімов жив за підробленими документами. У квітні його затримали і помістили до пункту тимчасового тримання іноземців. Борис Захаров був тим, хто першим став бити на сполох: так, Хакімов порушив закон і має за це постати перед українським судом, але віддавати Росії розробника НРК не можна, його там просто вб’ють.

— Борисе, на якому етапі зараз справа Аслана Хакімова?

— Там два судових процеси. У першому Хакімов оскаржуватиме в касаційному порядку рішення Апеляційного суду щодо залишення чинним рішення суду першої інстанції про примусове видворення і поміщення до ПТПІ. У другому — оскарження рішення ДМС про примусове видворення — буде апеляція на рішення Галицького районного суду. Хоча рішення виглядає позитивним: Галицький суд заборонив примусове видворення безпосередньо до Росії. Але ж у нас і так відсутнє зараз міжнародно-правове співробітництво з державою-агресором. Тому це слово “безпосередньо” є єзуїтським. Хакімова і так видали б через третю країну. Але оскільки він в міжнародному розшуку “за фінансування тероризму”, то його видасть Росії будь-яка третя країна. Натомість Європейський суд заборонив його видворяти за Правилом 39 Регламенту Суду до завершення судового розгляду. Це рішення дуже важливе. Україна не порушувала міжнародні зобов’язання за правилом 39, окрім випадків, коли рішення ЄСПЛ надходило надто пізно. Втім, бувало, воно навіть і вчасно надходило, але держава спеціально не реагувала на те, що правило вже надійшло до Офісу уповноваженого у справах ЄСПЛ при Мін’юсті. Звідти його одразу передають до Міжнародного відділу Генпрокуратури. І поки його там не візували — є вікно можливостей, де, вже знаючи, що є Рішення за правилом 39, можна його не виконати. Я знаю точно про два такі випадки. Одного разу це було з Зелімханом Белхароєвим, а вдруге це сталося з Андрієм Тарасовим. І, можливо, така ж ситуація була ще з одним біженцем вже під час повномасштабного вторгнення. Але Белхароєва вдалося врятувати, оскільки розгорівся страшенний скандал. Я не додзвонився до тодішнього Генпрокурора Юрія Луценка і довелося публічно здіймати галас. Я не тегнув тоді, мабуть, лише Європейський суд з прав людини, а так — тегнув кого тільки міг! Тодішня перша заступниця міністра юстиції Наталія Бернацька, яка перед тим була уповноваженою у справах ЄСПЛ, розуміючи відповідальність держави, вжила законних заходів, щоб Белхароєва не видали.

— Яка роль Фонду у справі Хакімова?

— Роль фонду “Людина і право” в цьому випадку лише адвокаційного характеру. З правового погляду, ми подали заяву про те, що можемо взяти на поруки Аслана Хакімова разом з народними депутатами.

— Багато людей були готові взяти його на поруки. Це на щось вплинуло?

— Ні, його залишили в ПТПІ, рішення залишили в силі, його не випустили.

— Чому ви взялись за цю справу?

— Тому що треба рятувати людину. А ще — бісить репресивний ухил нашої держави щодо прав іноземців. ДМС функціонує не як орган, який координується Міністерством внутрішніх справ і опікується іноземцями, відповідає за їхню інтеграцію в українське суспільство, адаптацію, надає їм допомогу, виконує свої позитивні зобов’язання, надає статус біженцям, субсидіарний захист тощо, а як якийсь репресивний орган, яким керує відділ “Т” СБУ і який допомагає іноземним авторитарним режимам переслідувати на нашій території дисидентів, опозиціонерів і, можливо, навіть комбатантів, які з ними воюють на нашому боці. І я писав ще у 2019 році, що, попри війну, збережені всі старі канали зв’язку, що авторитарні режими жертвують величезні кошти на пошук дисидентів, опозиціонерів. Режими платять за голову живими грошима і послугами. І все це надзвичайно корупційна історія. Ми бачили це у справі Тумгоєва, перед видачею якого відбувалася “торгівля”, і мова йшла про цифри з п’ятьма нулями. Я знаю випадок, коли Делімханов (права рука Кадирова) поставив одну особу на “лічильник” — там мова йшла про мільйони доларів. І всі ці люди, опозиціонери, мусять переховуватися якимось чином від переслідувачів, а наші органи — і ДМС, і СБУ — лише сприяють іноземним авторитарним режимам переслідувати таких осіб. Найбільш вражаючий — випадок Заура Шогенцукова, якого у 2025 році видали до Росії через Білорусь. Вже через місяць ефесбешники в Нальчику видали його тіло родині. Це співучасть у вбивстві. Заур Шогенцуков незаконно перетнув кордон Білорусі й України, щоб вступити до українських Збройних Сил. І нібито не пройшов поліграф СБУ. За нього клопотав командир “Кавказького легіону”. Шогенцуков, взагалі, з відомої кабардинської родини: його дід, Алі Шогенцуков — відомий класик кабардинської літератури. Заура Шогенцукова помістили до пункту тимчасового перебування іноземців і згодом передали до Білорусі. Все це закінчилося вбивством.

— Ці очевидні порушення закону якось розслідуються?

— Так, це порушення і українських законів, і міжнародних конвенцій, які є частиною національного законодавства і мають вищу силу за закони України. Тут цілий вагон і маленький візочок порушень усього, що лише можна порушити. Чи це хтось розслідує? Я не в курсі, тому що я про цю справу дізнався, вже коли його вбили.

— Якщо ми вже багато років знаємо, що в міграційній сфері діють такі корупційні схеми, невже з цим не можна нічого зробити? Тим більше зараз, під час повномасштабного вторгнення...

— ДБР і нашим антикорупційним органам варто було б не ганятися за політичними опонентами, розслідуючи абсолютно порожні справи, щоб справити враження на суспільство або на конкретних політично зацікавлених осіб, а займатися розслідуванням справжніх злочинів: злочинів співробітників СБУ, ДМСУ, злочинів в пенітенціарній системі… Тут довго можна перелічувати. А вони займаються не тим, для чого були створені. А це є, до речі, теж корупція, тому що, за великим рахунком, нецільове використання публічних коштів — це і є корупція.

— Але ж тут не лише корупція, це державна зрада на вищому рівні. Чому, наприклад, розвідка цим не цікавиться?

— Я не знаю, думаю, що у розвідки і так багато різноманітної роботи, може, руки не дійшли. Очевидно, що проблем дуже багато. Суддя Аркадій Бущенко якось у своїй Окремій думці щодо вироку через глорифікацію агресора підрахував, що справою якоїсь пані похилого віку, яка поставила “лайк” в “Однокласниках”, займалися 45 правоохоронців з СБУ та Нацполіції, а потім три судових інстанції. Їй дали абсолютно непропорційне покарання у вигляді одного року реального ув’язнення за “лайк”. Наші правоохоронці часто займаються зовсім не тими речами, якими мусили б займатися. Я вже вдруге про це згадую під час цього інтерв’ю. Перший раз це стосувалося ДБР і НАБУ, а зараз це стосується Нацполіції та СБУ.

— Минулого року було прийнято закон про множинне громадянство. А в лютому цього року набув чинності Указ, який регулює набуття українського громадянства комбатантами та членами їхніх сімей. Тобто на законодавчому рівні ніби щось кудись рухається…

— Закон про множинне громадянство був потрібний лише через неправильне тлумачення Конституції України. Те, що у нас відбувалося останнім часом з позбавленням громадянства є грубим порушенням прав людини і Конституції України. Є дуже хороший висновок з цього приводу конституціоналіста Всеволода Речицького. Мені імпонував давній правильний підхід, що у людини — громадянина України — може бути багато громадянств, як і багато ідентичностей, а українська держава у своїх відносинах з такою людиною вважає її громадянином України і закриває очі на інші громадянства. Щодо Указу президента (№110/2026),то він є дуже добрим, але недостатнім. Президенту довелося його видати через неспроможність парламенту ухвалити урядовий законопроєкт №14160 про внесення змін до деяких законів України щодо уточнення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які беруть участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України. Тому що попередні закони, включно з ухваленим у травні цього року законом “Про внесення змін до деяких законів України щодо правового статусу та медичного забезпечення військовослужбовців з числа іноземців та осіб без громадянства”, а також урядова постанова № 573 є явно недостатніми. Законопроєкт №14160 треба обов’язково прийняти. Причому, він урядовий, але політичної волі немає. Він стосується саме іноземних комбатантів, які воюють за Україну, а також їхніх найближчих родичів. У цьому законопроєкті йдеться: про збільшення до шести місяців строку законного проживання на території України іноземних комбатантів після завершення контракту; зарахування періоду військової служби за контрактом при наданні дозволу на імміграцію до п’яти років безперервного проживання, встановлення квоти імміграції для іноземців та осіб без громадянства, які надають допомогу Силам оборони України, перебуваючи “безпосередньо в районах ведення бойових дій…у виконанні бойових або службових завдань протягом не менше чотирьох місяців або які перебували в полоні”; надання посвідки на тимчасове проживання в Україні на підставі посвідчення УБД, особи з інвалідністю внаслідок війни, витягу з ЄДР ветеранів війни; запровадження “посвідчення іноземця для виїзду за кордон”. Все це поширюється і на найближчих родичів військового, у тому числі в разі, якщо він загинув або перебуває у полоні. Це однозначно класний законопроєкт, хоча я б його розширив би і на волонтерів, які допомагають ЗСУ технічно і фінансово, не обов’язково перебуваючи на службі. Яка проблема у нас виникає постійно? Воює росіянин чи білорус за Україну. У нього закінчується строк дії паспорта. Доки він воює, все нормально. Як тільки він перестав воювати, у нього виникає ситуація, що російського чи білоруського паспорта вже немає — термін сплив, термін посвідки на проживання теж спливає, і йому вказують на двері і висилають у третю країну. А там проти нього починається екстрадиційний процес, бо на батьківщині його звинувачують у тероризмі, тому що він воював за Україну.

— Саме так сталося з білорусом Василем Веремейчиком?

— Так, і коли його видали з В’єтнаму до Білорусі, він отримав 13 років ув’язнення. Але це поширена ситуація загалом. І один з таких жахливих випадків — це передача Росії 21-літнього студента Олексія Герасімова. Він приїхав з Чебоксар воювати за Україну. Його помістили в ПТПІ, а потім включили в обмінні списки і минулого року видали Росії під час обміну “тисяча на тисячу”. За повідомленням російських ЗМІ, він там отримав термін 25 років ув’язнення. Така історія.

— Це ми говоримо про іноземних комбатантів… А з цивільними що?

— А з цивільними — нічого. Нічого взагалі. Причому, щодо комбатантів і волонтерів ми хоч бачимо підтримку суспільства. А якщо говорити про росіян як таких, суспільна думка — як в тому анекдоті: хорошим росіянам — хороші домовини, а поганим — погані. Отаке приблизно ставлення до росіян зараз в Україні, не зважаючи на їхню політичну позицію. І навіть законопроєкт 14160, про який я говорив, не поширюється, скажімо, на таких осіб, як Хакімов, як Іван Борисов, на волонтерів, які допомагають Україні. Але хоча законодавчі проблеми щодо міграційної політики є, вони не настільки значущі, як правозастосування в цій сфері. Тобто, якщо ми беремо сферу міграції, то тут здебільшого йдеться про неправильне правозастосування, репресивний ухил виконавців, корупцію. І з цим, звичайно, треба боротися всіма можливими методами. Я наведу лише один приклад того, що важливе не тільки законодавство, але і його тлумачення. Проблема повторних арештів, наприклад, екстрадиційна справа. Людину випускає апеляційна інстанція на волю з-під екстрадиційного арешту. Вона виходить із судової зали, і тут же її зустрічають, знову надягають кайданки, саджають в бусик, показуючи відповідне рішення слідчого судді. Тобто, виходить, що у нас рішенням слідчого судді можна скасувати рішення апеляційної інстанції? Як це можна розуміти? Де тут правова визначеність? Виявляється, все дуже просто. В законі написано, що іноземця можна повторно затримати для фактичної видачі. Правоохоронці це тлумачать так, ніби можуть це робити будь-коли. А йдеться про повторне затримання, коли вже судом ухвалено остаточне рішення про його видачу. Але вони читають закон так, як їм вигідно. Тому людина може потрапити в ситуацію постійних повторних арештів. Суд випустив, суд заарештував. Суд випустив, суд заарештував...

— З цією колізією ніхто не звертався, скажімо, до ЄСПЛ?

— Було рішення ЄСПЛ у справі Карпенко проти України, в якому було визнано порушення ст. 5 “Право на свободу та особисту недоторканість”.

— Зараз у суспільстві наростає невдоволення рішенням Уряду запрошувати до України трудових мігрантів, щоб компенсувати брак робочої сили, викликаний війною. Як Ви ставитеся до цієї проблеми?

— Тут від правозахисника очікують підходу “відкритих дверей і рівних можливостей”, відкритих кордонів, толерантності. Але від мене Ви почуєте інше. Я вважаю, що це неефективна політика українського уряду. Замість того щоб створити умови для служби іноземців у Силах оборони, вони займаються заміщенням українських чоловіків у тилу. Щодо робочої сили, то мені імпонує польський підхід: якщо є вакансія, то пріоритет надається польським громадянам. Але головний принцип — це “мінімальна держава” і вільна конкуренція. Це не уряд, а бізнес чи керівники державних підприємств мають визначати, яка робоча сила їм потрібна. А держава має створювати умови для працевлаштування всіх, хто потрібен. При цьому, протекціоністська політика має передбачати пріоритетність для власних громадян. До біженців у мене підхід однозначний — якщо людину переслідують, або вона переховується від війни чи стихійних лих, наш обов’язок їй допомогти і надати притулок. Якщо йдеться про інші форми міграції, то держава має підходити до цього з усією обережністю. Лівацькі суїцидальні підходи, які ми спостерігаємо в Західній Європі, можуть призвести лише до зростання ксенофобії, деградації суспільства і держави.

— Чи є якась статистика, скільки громадян РФ і Білорусі утримуються у нас у ПТПІ?

— Наразі я не маю таких даних, але в межах проєкту Харківської правозахисної групи від NDF (National Democracy Fund) “Посилення громадянського контролю та підзвітності державних інституцій в Україні” буде проаналізована статистика ДМСУ, рішення з реєстру судових рішень. У вересні планується Доповідь про права людини в Україні за останні півтора року. І там ми зможемо оприлюднити статистику і взагалі показати, що в цій сфері відбувається: ми матимемо результати моніторингу судових засідань, аналіз судових рішень, законодавства, правозастосовної практики й публічної політики з погляду прав людини.