Елі Візель, який пережив Освенцим і Бухенвальд та є автором відомого автобіографічного роману “Ніч”, писав, що “лише ті, хто пережив Освенцим, знають, що це було, інші ніколи цього не знатимуть”. За відчуттями Візеля, “свідок знав тоді, як знає і зараз”, що його досвід неможливо передати, що його не зможуть повністю осягнути ті, хто не був у концтаборі, не пережив катувань і принижень. Автор свідчення запитує: “Інші не знатимуть, але чи зможуть вони зрозуміти?”
І все ж, попри сумніви, Візель “просто не міг мовчати”. Розмірковуючи про знищення німецькими нацистами європейського єврейства, Візель доходить висновку, що з роками змінювалися не лише дії, а й цілі антисемітів: якщо на початку свого правління нацисти ставили перед собою завдання “побудувати суспільство без євреїв”, то ближче до кінця вони хотіли “залишити після себе світ, у якому євреї нібито ніколи й не існували”. Насильство проти людей — єврейських чоловіків, жінок і дітей — супроводжувалося знищенням самої пам’яті про цей народ, його культуру, мову, релігію. Для багатьох свідків боротьба проти знищення пам’яті стала сенсом життя, актом опору.
Сучасні антифашисти часто повторюють: “пам’ятати — означає боротися”, проводячи акції пам’яті товаришів, убитих неонацистами. “Пам’ять — це опір” — гасло на сайті учасників “Меморіалу”, які досліджують історію політичних репресій у СРСР і зберігають свідчення про страшне радянське минуле.
Пам’ять важлива для всіх: і для тих, хто не дозволяє собі та іншим забувати про злочини минулого і страждання жертв, і для тих, хто цим минулим пишається. Річ не лише в тому, щоб щось знати — тут Візель мав рацію, — значно складніше домогтися розуміння.
Ми бачимо, як і в наш час змінюються декларовані цілі та ідеологічні настанови. Від “заперечення Голокосту” — ще донедавна апологети німецького націоналізму заявляли, що євреїв не знищували, а вони самі вигадали і табори, і крематорії, щоб звести наклеп на невинних німців (траплялися навіть твердження, що масові вбивства євреїв організували самі євреї на зло арійцям), — до сучасних пропозицій “Альтернативи для Німеччини” не говорити в школах про гітлеризм, а більше уваги приділяти Бісмарку. Ультраправі політики в Німеччині зараз ближчі до цинічного: “ось тобі пиво, ось — шинка, а що було вчора — те було вчора” (вічно актуальні слова з пісеньки Юлія Кіма).
Ніхто не каже, що цього не було: було. Питання лише в тому, як до цього ставитися, як це розуміти. Мілітарист і націоналіст Бісмарк — це для АдН добре, це предмет гордості, а про окремі деталі історії ХХ століття школярам можна й не розповідати: досить уже, і так багато сказано.
Пишні похорони в Белграді з військовими почестями засудженого Гаазьким трибуналом за злочини проти людяності Ратко Младича — помітний прояв сучасного протистояння у питаннях пам’яті: для одних важливі жертви та свідки злочинів, для інших — прославляння воєнних злочинців. Усі хочуть пам’ятати — але пам’ятають різне, по-різному розуміють минуле.
Ті, хто встановлює дедалі численніші пам’ятники Сталіну в РФ, звісно, хочуть нагадати про нього, часто зовсім не приховуючи, що сталінщина — це терор. Просто їм терор подобається, вони хочуть знову піднести його на п’єдестал. І про ГУЛАГ вони готові пам’ятати — не заперечувати його існування, а по-своєму пояснювати, інтерпретувати в межах “неприпустимості спотворення історії СРСР”. Так, будь ласка, можна й наукову конференцію в колишньому радянському таборі проводити, відзначаючи “приклади неймовірної мужності та патріотизму наших співвітчизників, чий бойовий і трудовий подвиг уже не раз ставав магістральною темою наукових конференцій, які протягом десяти років організовує музей-заповідник ‘Перм-36’”.
А от розповідати історію сталінських часів так, як її побачили ті, хто вижив усупереч терору, хто не забув і не пробачив, — це екстремізм. За це заборонили “Меморіал” і закрили Музей історії ГУЛАГу в Москві. Заборонено не пам’ять — заборонено розуміння, саме те, чого прагнули досягти своїми свідченнями Елі Візель і багато інших.
Боротьба за розуміння того, що терор і воєнні злочини неприпустимі, не закінчується навіть після винесення вироку Гаазьким (або Нюрнберзьким) трибуналом. Потрібні постійні зусилля не лише для того, щоб не дозволити забути, а й для того, щоб показувати історію — зокрема й найновішу — очима жертв насильства, постраждалих, свідків, які вижили. Показувати їхню правду, а не версію насильника, який і не приховує того, що чинить, — навіть пишається цим, — але завжди має своє пояснення: найчастіше те, що його нібито змусили “бити першим”, доводити своє право на верховенство тощо.
Пам’ять про насильство охоче зберігають і самі насильники — у військових монументах, барельєфах та інсталяціях. Голоси постраждалих звучать у спогадах, розповідях і свідченнях, які необхідно збирати й публікувати, як це й нині роблять проєкт Харківської правозахисної групи “Голоси війни” та правозахисні доповіді, що узагальнюють трагічний досвід українок і українців, які постраждали від російської воєнної агресії.
Вперше опубліковано в блозі Радіо Свобода
