![Фото: Суспільне. Новини [ДБР]](https://khpg.org/files/img/1608828404.jpg)
У квітні 2025 року під час презентації Сьомої періодичної доповіді України Комітету ООН проти катувань член делегації Уряду України — представник Державного бюро розслідувань (ДБР) — назвав одним зі значних досягнень держави створення спеціалізованого підрозділу, який розслідує злочини, пов’язані з катуванням та іншим неналежним поводженням з людьми з боку правоохоронців і суддів .
На офіційному сайті ДБР відсутня інформація про цей підрозділ, до того ж його точна назва мені була невідома. Тому я звернувся до центрального офісу ДБР із запитом на надання інформації, зокрема про контактний телефон, адресу електронної пошти, а також прізвище, ім’я та по батькові керівника цього підрозділу, а також про порядок подання до зазначеного слідчого підрозділу заяв про катування та інші форми поганого поводження, вчинені співробітниками правоохоронних органів.
На цей запит з ДБР надійшла відповідь, у якій, з посиланням на Закон “Про ДБР”, а також відповідний Указ Президента, повідомлялося про те, які відомості становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР, надавався витяг з переліку таких відомостей, які, на думку ДБР, були релевантними предмету мого запиту. Також у відповіді була надана загальна інформація, яка є на сайті ДБР.
Довелося вдруге звернутися з повторним запитом, зазначивши, що потрібні мені відомості аж ніяк не входять до переліку, а є публічною інформацією, яка має бути у відкритому доступі. Тут запрацювала юридична машина ДБР.
У відповідь на запит мені надіслали письмову лекцію з інформаційного права. Юристи (безсумнівно, її готували “фахівці в галузі права”) продемонстрували знання практики Європейського суду з прав людини, зокрема, посилались на так званий “трискладовий тест”, позицію вищих судів України, Закон “Про доступ до публічної інформації”, низку положень Закону “Про ДБР”, в тому числі про заборону незаконного втручання в діяльність ДБР (начебто запит посягав на неї), Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, наявність “потенційно-конкретної істотної шкоди” від надання запитаної інформації тощо. До того ж, напевно, щоб поглузувати з запитувача інформації, у відповіді було зазначено, що відкритість та діяльність ДБР для суспільства та демократичного цивільного контролю є однією з основних засад організації та діяльності ДБР. Врешті-решт, у відповіді було сформульовано висновок: запитані дані належать до інформації з обмеженим доступом, а отже, підстав для її надання немає. Склалося враження, що тому або тим, хто складав цю відповідь, або нічим зайнятися, або вони мають доводити, що не марно отримують свою зарплату.
Будучи переповненим почуттям вдячності за цей правовий “лікбез”, я не залишив наміру отримати інформацію від ДБР. Адже не треба бути юристом, щоб навіть без аналізу положень законодавства і судової практики зрозуміти, що інформація про слідчий підрозділ, завданням якого є розслідування катувань, не повинна приховуватися від суспільства. Довелося складати позовну заяву до суду про визнання дій ДБР неправомірними та зобов’язання їх надати мені відповідь, після чого подати ще й позов до адміністративного суду.
Відзив ДБР на позовну заяву значно розширив мій світогляд у галузі доступу до публічної інформації. Зокрема, я дізнався, що право на доступ до інформації не є абсолютним, що це право, відповідно до Конституції України, може бути обмеженим у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану, а співробітники ДБР здійснюють заходи з підготовки та забезпечення оборони України, тому обмеження доступу до службової інформації відповідає інтересам національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку і спрямоване на запобігання негативним наслідкам для цих інтересів. Я отримав надзвичайну насолоду від ознайомлення з цим шедевром казуїстики, але все ж не почув відповіді на питання: яким чином усе це стосується мого запиту, які загрози всім зазначеним державним інтересам становив запит про роботу підрозділу з розслідування катувань, і яким чином під час воєнного стану право не бути підданим катуванню (що, на відміну від більшості інших прав людини, є абсолютним) втратило суспільний інтерес під час воєнного стану? А ще спала на думку певна закономірність: кожного разу, коли органи влади порушують права людини, вони обов’язково посилаються на Конституцію, щоб довести, що чорне — це біле, а може, й щоб переконати самих себе у своїй правоті.
11 лютого 2026 року Харківський окружний адміністративний суд у №520/32689/25 визнав дії Державного бюро розслідувань з ненадання запитаної інформації неправомірними та зобов’язав ДБР повторно розглянути запит по суті, надавши запитувану в ньому інформацію відповідно до Закону “Про доступ до публічної інформації” з урахуванням висновків суду по справі.
Це рішення суду, звісно, дуже зачепило самолюбство тих, хто не бажав відповідати на запит. ДБР подало апеляційну скаргу, змусивши суд апеляційної інстанції витрачати час на розгляд абсолютно надуманих доводів апелянта. У своїй скарзі юристи ДБР виявили ще більше фантазії у доведенні своєї позиції: тут і численні посилання на практику Верховного Суду і його Великої Палати, і системний аналіз практики ЄСПЛ у поєднанні з положеннями Конституції України та Закону “Про правовий режим воєнного стану”. Певні місця апеляційної скарги є просто взірцем пустопорожнього стилю складання процесуальних документів: “Аналізуючи запитані відомості в розрізі положень Закону України ‘Про доступ до публічної інформації,… 1) надання запитуваної інформації щодо працівників ДБР може становити пряму загрозу їхньому життю та здоров’ю у зв’язку із високою ймовірністю вчинення стосовно них кримінальних правопорушень у випадку загрози тимчасової окупації”. Як тут не згадати висловлену у судовій промові думку відомого адвоката минулих часів про стару жінку, що вкрала старий чайник вартістю тридцять копійок і цим вчинком, мовляв, безповоротно добила державу, яка існувала понад тисячу років. Прикро, що люди з такими літературними здібностями та креативністю витрачають свій талант на складання нудних юридичних текстів.
Ще одним аргументом апелянта у скарзі було те, що начебто суд першої інстанції зобов’язав ДБР “створити для запитувача індивідуальний порядок звернення до структурного підрозділу ДБР та визначити для нього алгоритм подальших дій всупереч механізму, який встановлений внутрішніми нормативно-розпорядчими актами ДБР”, хоча за обставин надання часткової інформації на запит і ненадання інформації, зокрема, про зазначений вище підрозділ та його керівника, було цілком зрозуміло, що суд зобов’язав ДБР виконати запит в цілому, а не створювати якийсь ‘алгоритм’.
27 серпня 2026 року Другий адміністративний суд залишив апеляційну скаргу ДБР без задоволення. Але ДБР не зупинилося у своєму абсурдному прагненні довести свою правоту, а точніше — перевагу у статусі над пересічною фізичною особою, яка мала нахабство судитися з потужним правоохоронним органом. Новий юрист ДБР (а в кожній судовій інстанції ДБР мало різних представників) підготував і подав до Верховного Суду касаційну скаргу. Квінтесенцією цієї скарги був раніше висловлений в апеляційній скарзі аргумент про те, що спірний запит стосується не існуючої інформації, а створення нової ‘бажаної’ інформації, що є вимогою не ‘доступу’ до публічної інформації, а її ‘продукування’, а суди першої та апеляційної інстанцій своїми рішеннями начебто зобов’язали ДБР ‘розробити алгоритм звернення особи із заявою про вчинення кримінального правопорушення до конкретного керівника підрозділу Головного слідчого управління ДБР’. З цього приводу не може не виникнути питання: чи той, хто складав цей запит, взагалі його читав? Адже загальна інформація про звернення до ДБР із заявою про злочин і відповіді на запит була надана, до того ж вона є на вебсайті ДБР. Звісно, у скарзі були стереотипні посилання на принципи верховенства права в аспектах правової визначеності й передбачуваності судових рішень, її текст поцяткований посиланнями на національну судову практику. Ба більше, автор касаційної скарги, напевно, вважаючи, що ДБР є окремим адресатом дії принципу верховенства права, висловив геніальну думку, буцімто порушення цього принципу негативно впливає на діяльність саме ДБР. У скарзі в якості процесуальної підстави для оскарження зазначений, зокрема, пункт 2(в) частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України — справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Безсумнівно, індульгенція Верховного Суду на ненадання відповідей на запити за власним розсудом має виняткове значення для ДБР, але колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не пішла назустріч цим побажанням і 15 жовтня 2025 року відмовила ДБР у відкритті касаційного провадження, оскільки скаржник не навів конкретних фактів наявності значного суспільного інтересу саме до цієї конкретної справи та за таких конкретних обставин. Також касаційний суд висловив думку, що заявником у касаційній скарзі не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її виняткового значення, а також не виділено вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору, що розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення ‘розгляду заради розгляду’.
Щодо посилання ДБР як на підставу касаційного оскарження на неврахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, касаційний суд зазначив, що формальне посилання на постанови Верховного Суду (цитування окремих абзаців зазначених постанов) не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Це не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження.
Відтак, було поставлено крапку у спробах ‘поставити на місце’ пересічну людину, яка насмілилася вступити у суперечку з органом влади.
Але і після набрання чинності рішенням суду першої інстанції ДБР продовжувало демонструвати ‘хто у хаті господар’: вони дали інформацію щодо керівника підрозділу, який займається розслідуванням катувань, але не зазначили невідому мені його точну назву, діючи за принципом ‘що не з’їм, то понадкушую’. При цьому левова частина відповіді знов містила численні витяги з законодавства, які не були і не могли бути предметом запиту. Довелося зробити ще один запит про точну назву цього підрозділу, на який ДБР, напевно, побоюючись нових витрат на судовий збір у можливій новій справі із свідомо необґрунтованою позицією з його боку, і відповідно, негативною перспективою у такій справі, таки надало відповідь по суті (див. скан-копію відповіді нижче).
Підбиваючи підсумок цієї справи, хочеться зазначити, що загалом щонайменше чотири юристи брали участь в адміністративному провадженні в судах трьох інстанцій, у кожній з яких у ДБР був новий представник, з чого можна зробити висновок, що ця справа мала принципове значення для цього органу. Вона демонструє загальну тенденцію в країні до тотального порушення прав людини та величезної корупції — спроби максимально обмежити права людей і юридичних осіб, у цьому випадку — право на доступ до інформації. З іншого боку, доводиться констатувати, що орган державної влади може дозволити собі витрачати власні людські ресурси — що є свого роду нецільовим використанням коштів — на непотрібні судові процедури, а також завдавати додаткової шкоди державі, навантажуючи суди зайвою роботою, коли можна було лише надати відповідь у третину сторінки на простий запит на інформацію.
Мимоволі запитуєш себе: чому, коли людина іде на державну службу, на будь-яку позицію, навіть на найнижчу, керується не обов’язком виконувати закони України і слугувати її народові, а навпаки, усвідомленням, що він/вона стали суб’єктом владних повноважень, і їхнє призначення — при кожній нагоді демонструвати свою владу, різницю у статусі. Звичайно, всі органи влади складаються із фізичних осіб і, як це відомо зі ЗМІ, в Україні немає жодного органу, який би не порушував права людей, або ще і гірше, не вчиняв злочини. Очевидно, цим можна пояснити таке вперте небажання всіх владних структур надавати інформацію про свою діяльність, доступ до якої за законом не має бути обмеженим. Знадобилося більше року, щоб отримати відповідь на найпростіший запит на інформацію, яка є очевидно публічною.
Боротьба з катуваннями та іншими формами жорстокого поводження є одним із стратегічних напрямів діяльності нашої держави. І в цьому сенсі інформація про роботу підрозділу з розслідування злочинів катування, безсумнівно, має значний суспільний інтерес. Приховування інформації про розслідування катувань аж ніяк не відповідає суспільним інтересам, як і основним засадам його роботи.
Уявляється, що ДБР могло б направити більше ресурсів не на приховування назви та контактних даних підрозділу, який має розслідувати катування, а, власне, на діяльність з розслідування цих злочинів. Адже ефективність цієї діяльності залишається вкрай низькою — приблизно на рівні 10% від загальної кількості зареєстрованих злочинів, а від загальної кількості заяв про такі злочини, офіційна статистика щодо яких у ДБР відсутня, — ще на два порядки нижче. Тобто ефективність близька до нульової.
Велика вдячність шановним суддям, які захистили права рядового члена суспільства від свавілля влади, яка за допомогою юридичних вивертів намагалася спростувати міркування здорового глузду.
Рішення у справі 520/32689/25 можна подивитися у державному реєстрі судових рішень України за адресою: https://reyestr.court.gov.ua/.
